Людина і природа в поезії Тютчева
З поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів пов’язані свої спогади. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика. В дитинстві ми читаємо вірш:
Зима не даром злиться,
Прошла ее пора –
Весна в окно стучится
И гонит со двора…
А згодом нас ваблять інші тютчевські рядки:
О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!
І тут ми бачимо іншого Тютчева – виразника людських почуттів і співця природи, лірика, мислителя, чий
Від самого початку своєї творчості Федір Тютчев визначився як представник філософської поезії, в якій осмислюється життя всесвіту і таїнство буття. Порівняно з вічним оновленням природи людина є “злак земной”:
Смотри, как на речном просторе,
По склону вновь оживших вод,
Во вссобьемлющее море
За льдиной льдина вслед плывет.
Щоб показати складний світ людської душі, поет часто використовує образи природи: сонце, голубе небо, дерева, веселку, всеосяжний океан. У своїх поезіях автор неначе порівнює стан людської душі і природи,
Лірика Ф. І. Тютчева – надзвичайне поєднання зримих прикмет зовнішнього світу і того суб’єктивного враження, яке справляє на поета світ:
Есть в осени первоначальной
Короткая, но дивная пора –
Весь день стоит как бы хрустальный,
И лучезарны вечера…
Прихід весни поет вбачає у першому зазеленілому листочкові, розпал серпня відчуває у медовому подихові гречки. Тютчев умів не просто передати красу навколишнього світу, а й дати змогу читачеві відчути цю красу. Мова звуків була близькою і зрозумілою поетові:
Певучесть есть в людских волнах,
Гармония в стихийнмх спорах,
И стройный мусикийский шорох
Струится в зыбких камышах.
Ці рядки є своєрідним відображенням не лише зовнішнього боку природних явищ, а і єства людини, її відчуттів.
Лірика Федора Івановича Тютчева допомагає побачити зовнішній світ очима художника, де пейзажі, написані з натури, містять у собі і думку, і почуття, і настрій, і роздуми.