Не раз і не два доводилося мені бачити палаюче багаття. І щораз повторювалася та сама картина: навколо багаття літають нетлі. Вони зібралися на багаття в темному мороці ночі. Але раптом багаття норовливо спалахує, викидає гострі язики полум’я, і метелики згоряють у вогняній стихії. Уцілілі злякано відлітають на мить. Але багаття все одно вабить їх. І знову вони будуть летіти до нього, і знову будуть згоряти в жаркому полум’ї. “Дурні метелики”, – скажете ви. Але хіба люди не помиляються в коханні, хіба вони не летять, збожеволівши від
пристрасті, до багаття кохання, тому що любовне багаття – це найбільша спокуса. І кожному хочеться хоча б один раз наблизитися до кохання і довідатися, що ж це таке? Кохання завжди таємниця. І цю таємницю намагалися відкрити для себе герої купрінських і бунінських оповідань. Цю таємницю намагається відкрити кожен з нас. Що таке кохання? Чи можна відрізнити кохання від захоплення? Як навчитися кохати? Ми дивуємося божевільному і безмовному коханню “маленької людини” Желткова до Віри Миколаївні Шеїної; ми не розуміємо Олесю, що кохає і кохана, але відмовилася від свого щастя з Іваном Тимофійовичем; ми
засуджуємо Хвощинського, який після смерті коханої Лушки присвятив своє життя спогадам про неї і читанню книг про кохання. Ми ніколи не зможемо ані зрозуміти, ані розгадати, ані хоча б відкрити таємницю цих закоханих сердець. Єдине, що ми можемо, – співчувати, переживати, захоплюватися, дивуватися. Бунінські і купрінські герої просто кохали. І кожний кохав по-своєму, і був щасливий теж по-своєму. Прочитавши повісті “Гранатовий браслет” і “Двобій” О. І. Купріна, оповідання “Граматика кохання” і “Легке дихання” І. О. Буніна, я відчув захват і подив, я відчув “легке дихання”, якого мені так не вистачало в житті. Кохання завжди таємниця. Але кохання – це не тільки велике щастя, але і велика трагедія. “Кохання повинне бути трагедією! Найбільшою таємницею у світі…” – переконаний бунінський герой-генерал Аносов. Та й сам Бунін вважав, що кохання і смерть нероздільні. Трагічністю, надривністю, приреченістю віє від оповідань про кохання І. О. Буніна й О. І. Купріна. І все-таки світле почуття перемагає: ми чуємо акорди бетховенської сонати, яку так любив Желтков і яку зі сльозами на очах слухає Віра Миколаївна; ми бачимо нитку червоного намиста Олесі, що залишиться світлим спогадом про чисте і променисте почуття героїв; ми віримо, що “легке дихання” Олі Мещерської “розсіялося у світі”, а отже, у кожному з нас. Щось невловиме, непоясненне таїться у вчинках бунінських і купрінських героїв. І воістину кохання – це таємниця, таємниця двох закоханих сердець.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)