Любов до рідної країни – це любов до рідної природи, до рідної мови, до людей

Не кожній людині дано відчути радість праці. Деякі люди просто народилися споглядальниками, а не діячами, і праця для них – тягар, що віднімає сили, час, що з’їдає сили. Іншим не повезло: рід діяльності, вибраний ними, не відповідає здатностям, схильностям, характеру, психологічним даним. Для них праця – борошно, рабство, безнадійний полон без перспектив звільнення! Такі люди тягнуть лямку, хто покірно, хто озлоблено, тільки заради шматка хліба. Є люди, не пристосовані до систематичної роботи. Вони рвучкі, працюють по натхненню, періоди

підйому перемежовуються з періодами апатії. Чи погодяться всі вони з тим, що велич людини в праці? Навряд чи. Навіть народні подання про щасливе життя насамперед припускають ледарство. Згадаємо Казки – російські, українські, німецькі, французькі, японські.

У них часто фігурує скатертина-самобранка або горшочек-вари, молочні ріки з киселевими берегами, чудесне дерево, що приносить плоди цілий рік – символи достатку без праці. Навіть Біблія говорить про працю як про божий проклін за гріхи Адама й Евы: “У поті чола будеш добувати хліб свій”. У всіх легендах згадується Золоте століття, коли люди були безтурботні

й щасливі, земля давала по десятку врожаїв у рік, риба сама плила в мережі. Все це говорить про те, що праця не є споконвічно бажаною часткою для не усвідомлює себе людства. Навпаки, люди завжди шукали можливість користуватися плодами чужої праці. З розвитком цивілізації й поглибленням спеціалізації з’являлася можливість обміну: я роблю посуд, а ти – одяг. З’явилася можливість вибирати професію, досягати майстерності, накопичувати досвід. У європейських країнах майстер-людин шановний, праця – майже релігія. Росія ганебно довго затрималася на доісторичному щаблі розвитку, лише недавно позбулася вона від рабської праці

Може бути, тому так важко входить у нашу свідомість смак і любов до роботи, те, що називається робочою гордістю. Словчить, обдурити, одержати більше, ніж ти заслуговуєш – нерідко ці бажання набагато сильніше бажання чесно трудитися, маючи можливість відзвітуватися в кожній копійці, сміло говорячи: усьому, що в мене є, я зобов’язаний тільки собі. Дивна російська література давно била тривогу: невміння й небажання працювати губить країну. Достоєвський в “Підлітку” писав, що в Росії немає людей практичних, Лєсков, як ніхто російський народ, що знав, з гіркотою відзначав втрату ремесел. І поряд із цим з якою повагою писали майстри про людей праці; як знали вони справжню поезію діяльності: “Він виносив неспокійну працю й рішучу напругу волі; почуваючи, що йому стає усе легше й легше в міру того, як суворий корабель вламувався в його організм, а невміння замінялося звичкою… вся робота була катуванням, що вимагає пильної уваги, але як ні важко він дихав, із працею розгинаючи спину, посмішка презирства не залишала його обличчя.

Він мовчачи зносив глузування, знущання й неминучу лайку доти, поки не став у новій сфері “своїм”…” (А. Грін, “Червоні вітрила”). Кожна праця благослови, удача. Рибалці – щоб з рибою невода, Орачеві – щоб плуг його й шкапа Діставали хліби на роки. С. Єсенін У поті пишучий, у поті що оре, Нам знайомо інша запопадливість: Легкий вогонь, над кучерями танцюючий, Подув – натхнення. М. Цветаева Немає високого й низького в натхненній праці. Але є праця, що помітна, результати якого видні всім: їжа, одяг, будинку, дороги… А є кропітка робота вчених, винахідників. Коли, придя додому, ми включаємо лампочку, те ясно, що її зробив робітник на заводі. Але чи багато хто в цей момент із вдячністю згадують Яблочкова й Эдисона? Купуючи насіння для дачної ділянки, чи знаємо ми, чия праця коштує за новими сортами – генетиків, селекціонерів? Вмикаючи телевізор, ми не замислюємося ні на мить, що якби не було Эйнштейна, Планка, Гейзенберга, які займалися, здавалося б, такими марними речами, як теорія будови атома й пристрій Всесвіту. Але без них не було б нічого з таких звичних нам благ цивілізації, як телевізор, відеомагнітофон, комп’ютер. Може бути, хтось і знає, що слово “робот” придумане Чапеком, а хто знає Норберта Вінера – батька сучасних інформаційних технологій.

Скоріше ми згадаємо Білла Гейтса, що, у загальному-те, є інтелектуальним паразитом, що розробляє давно відкрите родовище. І все-таки, чи можна праця зробити мірилом величі людини? Людства – напевно. Всі ми стоїмо на нескінченної, що йде в глиб століть сходи, де кожна сходинка – плід праці ремісника, хлібороба, ученого. Від нашого відношення до праці, від того, як наше суспільство ставиться до робочої людини – однаково, мулярові, філософові, кухареві, учителеві, – залежить, чи продовжаться ці сходи в Майбутнє. Смутно думати, що поки ми тільки використовуємо те, що придумано й зроблене іншими людьми в інших країнах, де давно довідалися ціну праці

Кожний з нас нерозривно пов’язаний з тією країною, де він живе, – радується, сумує, поступово взрослеет, знаходить і втрачає любов. Я вважаю, що якщо людина не любить або, принаймні, не поважає свою країну, то йому досить складно знайти собі якесь місце вней.

Думками про долі Росії переповнені улюблені герої Л. Толстого – Пьер Безухов, Андрій Болконский. Князь Андрій, мріючи про “свій Тулон”, думає про те, щоб послужити Росії. Базарів, головний герой роману И. С. Тургенєва “Батьки й діти”, стає “людиною самоламаним”, тому що вважає: Росії потрібні не голосні фрази й романтичні мріяння, а практична діяльність. Російською класичною літературою нам заповідана небайдужість до доль рідної країни, прагнення щось зробити для того, щоб життя стало краще.

Звичайно, радянська ідеологія дискредитувала саме поняття любові до рідної країни. Воно культивувалося так нав’язливо, їм виправдувалися такі погані вчинки, що з нього поступово вивітрився який-небудь раціональний зміст. Люди стали сприймати патріотизм не як установку до дії, а як установку до демонстрації. Російська проза 60- 70-х років переконливо показує, що під гаслом патріотизму відбувається несправедливе “скорення природи”, опоганення навколишнього середовища, про те, до чого приводить такий “патріотизм”, проникливо пише В. Распутін у повісті “Пожежа”: “Сиротинки ми: із землею-матінкою в розладі, з лісом-панотцем у сварці… І стояти не на чому, і притулитися ні до чого…”.

Великий збиток самому почуттю любові до батьківщини нанесло довгострокове його перекручення. І зараз ми скоріше дивуємося, чим захоплюємося, коли бачимо, як відомий футболіст Андрій Шевченко при виконанні гімну України кладе руку на серце

Але все-таки, якщо вдуматися в зміст самого поняття, – що ж таке любов до своєї країни? Що, властиво, ми любимо або не любимо?

Насамперед, країна – певна територія, а також рослини, тварини, що живуть на ній. Чи може людина не любити рідну природу? Російська література переконливо показує: ні, не може. Поетичними описами природи наповнені романи И. С. Тургенєва, И. А. Гончарова, Л. Н. Толстого. Багато проникливих рядків присвячували природі поети XX століття – С. Єсенін, Б. Пастернак, А. Ахматова. Природа для людини – не просто середовище перебування, але “першооснова життя”, нагадування про нескінченність буття

Ще країна – це люди, які в ній живуть, народ. І це, мабуть, саме головне. Адже якщо людина не любить людей, які перебувають поруч із ним, то він не любить і не поважає самого себе й, природно, приречений на повну самітність. Якщо ж людина не бере участь у загальному житті, то його власне життя втрачає зміст. З усією переконливістю це показано в романі ” Війна й мир” Л. Толстого. Улюблені герої цього письменника напружено шукають вихід із замкнутого особистого миру до широкого миру народного життя. Пьер Безухов на Бородінському полі розуміє, що саме “вони”, солдати, живуть справжнім життям: “Простота є покірність Богові, від Нього не підеш. І вони прості. Вони не говорять, але роблять”. Про єднання з народною правдою говорить йому в сні таємничий голос: “Сполучати треба, сполучати…”.

Крім того, у поняття “країна”, безумовно, включається рідна Мова. Звичайно, мова (і не тільки рідний) необхідно, насамперед, знать, а вже потім виникає любов і усвідомлення його можливостей. Кожний з нас, звичайно ж, пам’ятає тургеневское вірш у прозі “Російська мова”: “У дні сумнівів, у дні тяжких роздумів про долі моєї батьківщини, ти один мені підтримка й опора, об велику, могутню, правдиву й вільну російську мову!” Дійсно, мова – основа основ духовної культури, то чарівне знаряддя, за допомогою якого здійснюється зв’язок часів, зв’язок поколінь


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)


Любов до рідної країни – це любов до рідної природи, до рідної мови, до людей

Categories: Нові твори

Links