ЛУКРЕЦІЙ, Тіт Лукрецій Кар
(бл. 90-55 pp. до н. є.)
ЛУКРЕЦІЙ, Тіт Лукрецій Кар (Titus Lucretius Carus – бл. 90-55 pp. до н. є.) – давньоримський поет-філософ.
Ні про життя цього поета-філософа, ні про причини його смерті не відомо нічого. Легенда оповідає про його загибель від безумства, але вона недостовірна. Існує версія, що перед смертю Лукрецій передав текст своєї поеми зовсім йому незнайомому Ціцерону з проханням видати її. Видатний оратор, хоч і багато в чому не поділяв переконань автора, був підкорений могутнім талантом Лукреція і, не зробивши жодної поправки, опублікував цей
Уже античні дослідники нічого не могли сказати про походження поета, але певні місця твору підказують, що народився він у досить заможній сім’ї. Захоплений життєрадісною філософією Епікура, Лукрецій став одним із його найпалкіших прихильників і популяризаторів. З упевненістю можна стверджувати, що вчення цього грецького філософа, з яким римляни лише почали ознайомлюватися, після виходу знаменитої поеми “Про природу речей” отримало могутній поштовх для швидкого поширення по всій території Римської республіки. Видана після кривавих проскрипцій Сулли, що надовго збереглися в пам’яті
Докладно викладаючи засади матеріалістичної філософії, Лукрецій спростовує релігійне вчення про душу, доводячи її смертність і, отже, безпідставність страху перед загробними стражданнями.
Поема “Про природу речей” складається з шести книг (7415 рядків), написаних дактилічним гекзаметром. Очевидно, мала бути ще сьома книга, у якій автор підсумував би сказане, але написати її Лукрецій не встиг.
Перша книга починається традиційним зверненням до богині Венери з проханням допомогти поетові здійснити його працю. Лише один “сміливий еллін” (тобто Епікур) насмілився кинути виклик богам. Як доказ злочинів релігійного фанатизму поет наводить драматичну історію принесення Агамемноном своєї дочки Іфігенії в жертву богам.
Викладаючи головні принципи Епікурового вчення, Лукрецій звертається до сина свого найближчого друга Меммія, обіцяючи йому розповісти “про основи речей”, тобто про весь матеріальний світ, що оточує людину:
Спершу тобі розповім
Про всевишніх богів, і про небо,
Та про основу речей,
Про первістки ті, що створили
Всесвіт увесь незміренний,
Що ними росте, і живиться,
І, розпадаючись, знову
У них обернутися має.
Первістки ті іменуєм: матерія, або інакше
Тільця речей родовиті.
Або, уживаючи назви
Найзвичайнішої, кажем:
Насіння речей і предметів,-
Бо таки й справді усякове з них
Проросло сотворіння.
(Тут і далі переклад М. Зерова, І, 55-62)
Передусім Лукрецій доводить вічність матерії, що нікуди не зникає і не твориться знову:
Перший природи закон,
Що нічого на світі з нічого
Божою волею навіть
Постать не могло і не може.
(І, 149-151)
Отже, знання матеріального, навколишнього світу сприятиме розумінню вічності самої матерії, до створення якої боги не мають жодного стосунку і яка сама по собі ніколи не зникає, а лише змінює форми.
Лукрецій говорить і про те, що природу складають два єдині первні – матерія і порожнеча, і ці первні мають свої якості, що зумовлюють розміри, форму та вагу всіх речей. Чим більше в них пустоти, тим вони легші, і навпаки. Особливо цікавим є висновок поета про те, що все у природі складається з найдрібніших часточок, які він називає “елементами”, “насінням речей”, “першоджерелами” та навіть “літерами”, маючи на увазі атоми. Тому Лукрецій категорично заперечує гіпотези грецьких учених (Геракліта, Емпедокла, Анаксагора), котрі першоелементами світобудови вважали вогонь, воду, повітря тощо. Отже, у світі немає нічого, крім речей, складених з невидимих окові атомів і пустоти. Свою першу книгу поет закінчує твердженням про грандіозну нескінченність Всесвіту. У цьому питанні він вигідно відрізняється від більшості грецьких філософів, котрі обмежували космос Сонячною системою.
Друга книга відкривається картиною вічного руху атомів у матерії, оскільки “зовсім спокою ніде не дано в пустоті неосяжній”. Автор розповідає про безупинний рух цих “елементів”, про повсякчасний процес їхнього з’єднання і роз’єднання, утворення твердих і м’яких тіл. Саме вони надають речам різних форм, чим і пояснюється багатоманітність навколишнього світу. Повертаючись до проблеми богів, Лукрецій стверджує, що вони не беруть жодної участі в усіх творчих процесах природи.
Важливе місце в поемі Лукреція посідають думки про діалектичний зв’язок життя і смерті. Ніщо не може народитись у світі без того, щоби щось не померло. Нібито вмираюча восени природа відроджується навесні, а скинуте з дерев листя і пожовкла стара трава перетворюються у живильний грунт для молодої порості. Життя і смерть ідуть поруч, і розірвати цей процес неможливо, він у природі виявляється єдиним. У кінці з’являються сумні роздуми Лукреція про поступове уповільнення світового руху, що призводить до виснаження землі та наближає все людство до загибелі.
У третій книзі Лукрецій звертається до питання про взаємозв’язок тіла, духу (тобто розуму) та душі. Він робить висновок, що всі ці субстанції перебувають у прямій залежності одна від одної, смерть тіла спричинює смерть розуму та душі. Він заперечує думку про вічне існування душі та прийняття нею після смерті людини пекельних мук, уважаючи це вигадкою, покликаною залякати смертних. Проте саме страх перед смертю породжує найстрашніші злочини:
Сором він знищує,
Дружбу міцну розриває назавжди,
І благочестя порушує грубо.
Трапляється навіть,
Що і вітчизну свою,
І батьків своїх любих нерідко
Зраджував той,
Кого чорна імла Ахеронта лякала.
(III, 83-86)
У четвертій книзі йдеться про функції різних органів людського тіла – зору, дотику, смаку, нюху, слуху тощо. Перед цим мислитель поставив проблему пізнання речей, у якому беруть участь різні органи. Торкається він і питання голоду та спраги, сну і сновидінь. Закінчується книга оглядом кохання і любовних стосунків людей, а також спадковості. Зокрема, Лукрецій зазначає, що діти можуть мати велику схожість зі своїми далекими предками.
Надзвичайно цінною є п’ята книга, у якій Лукрецій розглядає різні аспекти розвитку людського суспільства. Перед цим автор пророчить “небу, землі й небесам” неминучу загибель у якийсь нещасливий день. Лукрецій різко пориває з міфологічними легендами про виникнення людей на Землі, зокрема з оповіддю Гесіода про зміну віків – від “золотого” до “залізного”. Уявлення поета з цього приводу мають цілком наукову основу. Він стверджує, що на Землі спочатку зародилася рослинність, потім з’явилися значно складніші організми – тварини, з яких у боротьбі за виживання лишилися найпристосованіші до суворих умов життя. Лукрецій категорично заперечує існування легендарних чудовиськ на кшталт Кентавра, Скілли чи Химери.
Врешті з’являється людина, яка спочатку жила, мов хижий звір, у печерах та хащах. Вона не знала ремесел. Прогрес починається з того часу, коли “оселі та шкіри й вогонь собі люди здобули”, створили сім’ї та почали господарювати. Звертаючись до питання походження мови, Лукрецій заперечує твердження, що хтось найрозумніший з людей “винайшов” назви речей і навчив їх людей. Мова постала з необхідності, оскільки людям потрібно було спілкуватися, розуміти один одного. Далі Лукрецій розповідає, як люди навчилися поліпшувати життя, будувати міста, відкрили ціну золота і почали нагромаджувати його. Війни набули особливо кривавого та жорстокого характеру. А пізніше з’явилися і закони, що встановлювали певний порядок у взаєминах людей, але й пригнічували їх:
Людський рід вже до того втомився
Насильством одвічним
І вже настільки знеміг від розбратів,
Що сам добровільно
Гніт законів прийняв
І обмеження правил суворих.
(V, 1145-1147)
Прогрес у розвитку людського суспільства Лукрецій пов’язує з відкриттям металів – заліза, міді, свинцю, що полегшили існування людини. Але із застосуванням металів і війни стали жорстокішими, і тут поет наводить вражаючі картини страшних боїв. Розповідаючи далі про досягнення цивілізації, Лукрецій досить скептично оцінює їх, оскільки вони несуть із собою багато негативного. І все ж книга закінчується прославлянням людських можливостей, численних корисних викриттів, що їх “розум підносить до повного блиску”.
Заключна, шоста, книга Лукреція містить описи та пояснення різних грізних явищ природи. Грім і блискавка, смерчі, зливи, виверження Етни, нищівні пошесті також стали об’єктами дослідження ученого. Це найслабша частина поеми, хоч і в ній поет досягає високої майстерності, особливо коли дає описи природи, що супроводжують усі ці явища, або вдається до порівнянь. Неспроможність Лукреція обгрунтувати їх науково цілком зрозуміла. Природознавство як наука іде тільки зароджувалося. Самої атомістичної теорії для пояснень явищ природи було недостатньо, та й пояснення ці найчастіше досить примітивні.
У поемі “Про природу речей” Лукрецій докладно виклав учення Епікура, котрого ледве не обожнював. Він неодноразово згадує його ім’я, прославляє впродовж усієї поеми. Оскільки твори цього грецького філософа до нас не дійшли, то твір Лукреція виявився єдиним вагомим джерелом для детального ознайомлення з матеріалістичною філософією цього мислителя вже з часів Відродження.
Поема була написана для освіченої частини римського суспільства, у ній є досить складні думки, але відчувається намір поета ознайомити якомога більшу частину грамотного населення Риму з ученням Епікура. Якщо Лукрецій-філософ, дотримуючись академічного стилю науковця, намагався точно довести свої концепції, то Лукрецій-поет шукав яскраві образи та картини, щоби зробити ці думки зрозумілішими і більш дохідливими. У ньому щасливо поєдналися два таланти, два генії – вченого-дослідника і художника. Як, наприклад, пояснити непідготовленому читачеві, що матерія складається з найдрібніших, невидимих окові атомів, які до того ж безперервно рухаються? Лукрецій удається до простого і водночас геніального прикладу, описуючи рух порошинок у промені сонця, що проникає в темне приміщення через щілину зачинених віконниць.
У подібних ілюстративних поясненнях немає застиглих образів, усі вони сповнені невпинним рухом. Дивлячись на природу очима науковця, поет зображує картини, в яких усе повсякчасно змінюється. Морські хвилі, пориви вітру, захід сонця, біг воїнів, нестримне шаленство розлюченого хижака, літ зграї птахів тощо – всі ці явища мають одне спільне: безупинний рух. Лукрецій до тонкощів знав і розумів природу. Якесь її навіть незначне виявлення він водночас міг і аналізувати, і робити щодо нього узагальнюючі висновки. Природа для поета – джерело всього сущого. І він переконаний у кінцевій перемозі розуму, який, відкинувши забобони, може остаточно пізнати природу, навіть ті її процеси, що лишаються ще незбагненними для людини.
Загалом монументальний стиль Лукреція упродовж оповіді знижується, стає строкатим і різноманітнішим. На перший план часом висуваються погляди окремої особистості, котра прагне осягнути навколишній світ з допомогою власних почуттів. Простір поеми, що інколи набуває грандіозних розмірів, ніби стає то об’єктом іронії чи сатири, то приводом для смутку і думок про короткочасність життя і невмолиму смерть. Численні картини природи інколи пронизуються в Лукреція цими ж людськими почуттями. Зображення минулого для самого поета перетворюється на своєрідну втечу в ті найщасливіші часи, коли людина була цілком забезпечена всім необхідним самою природою, але не оцінила її щедрості. Тому коли Лукрецій переводить погляд на сучасність, він сповнюється смутком і відчаєм. Особливо виразно це відчувається у своєрідній оповіді про природу (III, 932-962), яка, подібно до живої істоти, звертається до жалюгідної людини і дорікає їй за постійні скарги на життя і своє становище.
Окрему проблему становить мова поеми. Сам Лукрецій чудово розумів складність поставленого перед собою завдання – написати поему про природу всіх речей, користуючись ще недосконалою, малопридатною для філософських міркувань латиною:
…учення затемнене греків
Висловить чітко латинськими віршами
Важко, вважаю:
До слів нових, головне,
Виникає потреба звернутись,
Надто вже бідною мова є наша,
А нових понять так багато.
(І, 136-139)
Мова Лукреція складна, архаїзми сусідять із сучасними йому словами та зворотами. Він любить використовувати народні звороти та вислови, окремі слова, народні приказки та прислів’я тощо. Поет першим почав створювати наукову термінологію, хоча цей процес у нього, здається, був підсвідомим. Тому лише одному поняттю “атом” відповідає в поемі близько півсотні синонімічних назв. Лукрецій виробив надзвичайно своєрідну мову, у якій прийоми ораторського мистецтва чергуються з чіткою фіксацією певних наукових даних.
В античності художні якості і науковий зміст поеми оцінювали дуже високо, її вивчали і часто коментували. Навіть християнські вчені використовували її у своїх диспутах із захисниками “олімпійської” релігії. Праця Лукреція неодноразово переписувалася за доби раннього Середньовіччя, потім на деякий час була забута. Новий спалах зацікавленості нею припадає вже на середину епохи Відродження. Ставлення до поета протягом століть змінювалося.
В Україні переклади окремих уривків поеми Лукреція здійснив І. Франко, значну частину її переклав М. Зеров. Повний текст був перекладений А. Содоморою й опублікований у 1988 р.
В. Пащенко, Н. Пащенко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)