Лоїс Макмастер Буджолд Осколки честі

Лоїс МакМастер Буджолд
Осколки честі
Розділ 1
Крізь імлистий ліс струменіло море туману: м’якого, похмурого, мерехтливого. На вершинах хребтів серпанок ставав прозоріший – ранкове сонце, що вже починало припікати, розсіювало вологу, хоча в ущелинах, залитих прохолодною безмовною імлою, все ще панували досвітні сутінки.
Командор Корделія Нейсміт, озирнувшись на ботаніка своєї групи і приладнавши зручніше ремені рюкзака з біозразками, продовжила підняття на гору. Ледве переводячи подих, вона змахнула довге пасмо вологого

мідного волосся, яке впало на очі, нетерпляче підіткнувши його під шпильку на потилиці. Так, наступного разу треба би вибрати для досліджень нижче розташований район. Сила ваги на цій планеті була ледь менша, ніж на їхній рідній Колонії Бета, але навіть це не могло компенсувати знемогу, викликану розрідженістю гірського повітря.
Рослинність ставала все густіша – вони вже досягли лісистої ділянки. Спустившись в русло пересохлого струмка, який протікав по дну ущелини, вони довго пробиралися крізь природний тунель сплетених над струмком гілок, поки нарешті вибралися на відкрите місце.
Ранковий вітерець розвіяв останні обривки туману з золотавих нагір’їв. Вони сягали самого обрію, прискалок за прискалком піднімаючись вгору і завершуючись величною сірою громадою центрального піку, увінчаного блискучою крижаною шапкою. Сонце цього світу, яке променіло з яскраво-бірюзових небес, неймовірно щедро розфарбувало золоті трави, крихітні квіти і кущики сріблястої рослини, розсипані повсюди, немов тонке мереживо. Обидва дослідники завмерли в замилуванні, не в змозі відірвати очей від краси тієї картини, яка відкрилася їм.
Ботанік, мічман Дюбауер, обернувся до Корделії з посмішкою захоплення, поділяючись своїм замилуванням, і відразу ж опустився на коліна, щоб розглянути ближче кущик сріблистої трави.
Корделія підійшла до найближчого обриву, щоб глянути на панораму, яка розкинулася внизу. На положистих схилах передгір’їв ліс ставав ще густіший. На п’ятсот метрів нижче стелилися пасма хмар – немов біле море, що простягається до самого обрію. Лише далеко на заході крізь цю непроникну завісу пробивалася ще одна вершина – менша сестра їх гори-велетня.
Корделія, що замріялася було про те, як гарно було б виявитися внизу, на рівнинах, і вперше побачити падаючу з неба воду, раптово отямилася від мрій.
– Що за чортовиння міг запалити Роузмонт, щоб викликати такий сморід? – промурмотіла вона.
Маслянисто-чорний стовп диму здіймався з-за наступного прискалку гори і, йдучи вгору, поступово танув, розвіяний легким вітерцем. Він виразно піднімався з району їхнього базового табору. Корделія уважно вдивилася в нього. Раптово тишу простромило гудіння, яке долинуло здалеку і невдовзі перейшло у виття. Їх планетарний катер злетів над прискалком і з гуркотінням пронісся в них над головами, залишаючи за собою блискаючий шлейф іонізованих газів.
– От це злет! – вигукнув Дюбауер, проводжаючи поглядом катер.
Корделія натиснула кнопку на ручному коммунікаторі ближнього зв’язку, і заговорила в мікрофон:
– Нейсміт викликає Базу Один. Приймання, приймання.
Єдиною відповіддю їй було тихе шипіння порожнього ефіру. Вона повторила виклик, раз, вдруге – з таким же результатом. Мічман Дюбауер стурбовано зазирав їй через плече.
– Спробуй-но свій, – запропонувала вона.
Але і йому пощастило не більше.
– Збирай свої речі, ми повертаємося в табір, – розпорядилася вона. – Та якомога жвавіше.
Вони швидко видерлися на наступний прискалок і, з працею переводячи дух, знову пірнули в хащу. Серед тонких розкидистих дерев на цій висоті було чимало таких, що впали і переплуталися. На шляху вгору їхнє сплетіння здавалося природним твором мистецтва; при спуску воно ставало грізною смугою перешкод. У голові Корделії одночасно прокручувалося не менше десятка версій того, що відбулося – одна від іншої неймовірніша і жахливіша.
“Все це лише гра уяви, не більше, – переконувала себе вона, намагаючись стримати паніку. – Такий самий страх перед невідомістю спонукував древніх картографів зображувати дивовижних чудовиськ на картах ще не досліджених морів”.
Вони перебороли останню смугу лісової хащі і вибралися на пагорбок, з якого відкривався вигляд на широку галявину, де був розташований їх базовий табір. Корделія вражено ойкнула. Дійсність перевершила найгірші побоювання.
Дим піднімався від п’яти обвуглілих чорних горбків, на місці яких зовсім недавно було акуратне кільце наметів. На іншому боці ущелини, навпроти табору – там, де стояв їх катер – виднілась тліюча пляма випаленої трави. Всюди було розкидане поламане устаткування. Їх стерильний санвузол вигорів вщент; так, дійсно, навіть від вбиральні залишилися одні тільки головешки.
– Господи, – видихнув мічман Дюбауер і мимоволі рушив уперед, немов сновида. Корделія схопила його за комір.
– Лежи тут, прикриєш мене, – скомандувала вона і попрямувала до безмовних руїн, обережно поглядаючи по боках.
Трава навколо табору була витоптана й обпалена.
Приголомшений розум Корделії намагався усвідомити причини цього погрому. Хто міг це зробити? Не помічені раніше аборигени? Ні, для того, щоб розплавити тканину їх наметів, потрібен щонайменше плазмотрон. Довго розшукувані, але так дотепер і не знайдені розумні форми життя? Раптова епідемія? Вірус, який не помітили біоаналізатори, що цілий місяць вивчали місцеву екосистему? Чи може бути, що була зроблена спроба стерилізації ділянки?
Агресія з боку уряду якої-небудь іншої планети? Навряд чи нападаючі могли проникнути в систему через той же просторово-часовий тунель, який відкрили вони самі. Але, в той же час, їхньою експедицією обстежено лише біля десяти відсотків простору в радіусі світлового місяця від цієї системи.
Розумні інопланетяни?
Вона до болі чітко усвідомлювала, що хід її міркувань пішов по другому колу – розум запекло метушився в колесі, як одне з ручних звіряток їхнього зоолога. Корделія без особливого ентузіазму поперегрібала сміття, намагаючись відшукати хоч який-небудь ключ до розгадки. Підказка знайшлась у високій траві на півдорозі до ущелини.
Довготелесе тіло в мішкуватій польовій формі Бетанського Астроекспедиційного Корпусу розтяглося на землі в повний зріст, руки і ноги були розкинуті, немов постріл наздогнав чоловіка на бігу, коли він намагався сховатися в лісі. Її подих перехопило від болю дізнавання. Вона обережно перевернула його.
Сумлінний трудяга, славний лейтенант Роузмонт. Його очі оскляніли і застигли, але при цьому зберегли якийсь тривожний вираз, немов відображаючи останні відблиски душі. Провівши по обличчю долонею, Корделія закрила мерцеві очі.
Вона оглянула його, намагаючись визначити причину смерті. Відсутність крові, або забитих місць, або переломів… її довгі тонкі пальці обмацали його череп. Шкіра під світлим волоссям була вкрита пухирями – безперечна ознака дії нейробластера. Отже, не інопланетяни. Вона поклала його голову собі на коліна, безпомічно, немов сліпа, гладячи знайомі риси. Ні, зараз не час для оплакування мертвих.
Прокравшись рачки до випаленого кільця, вона заходилася вишукувати серед оплавлених уламків комунікаційне устаткування. Схоже, нападаючі встигли подбати про це – свідченням тому служили шматки покрученого металу і пластику. Багато цінного устаткування не було зовсім.
У траві почувся шерех. Вона вихопила паралізатор і завмерла. З-за золотавої трави з’явилась схвильована фізіономія мічмана Дюбауера.
– Це я, не стріляйте, – вигукнув він здавленим голосом, який повинен був, певно, зображувати шепіт.
– Я майже вистрілила. Чому ти не залишився на місці? – прошипіла вона у відповідь. – Добре, оскільки прийшов, допоможи мені відшукати коммунікатор – нам потрібен терміновий зв’язок з кораблем. І не висувайся з трави, вони можуть повернутися в будь-який момент.
– Хто? Хто це зробив?
– Варіантів декілька, вибирай на смак: новобразильці, барраярці, цетагандійці – хто завгодно з цієї компанії. Рег Роузмонт мертвий. Нейробластер.
Корделія підповзла до попелища одного з наметів і ретельно роздивилася його обвуглені останки.
– Передай-но мені он той ціпок, – прошепотіла вона Дюбауеру.
Вона на пробу тикнула тичиною найбільш багатообіцяючий горбок. Намети перестали димітися, але від них все ще піднімалися хвилі жару, обпалюючи обличчя, подібно сонячним променям їхнього рідного світу. Прогоріла тканина розліталася невагомими пластівцями, немов паперовий попіл. Зачепивши тичиною напіврозплавлену шафку, Корделія виволокла її на відкрите місце. Нижня шухляда не розплавилася, однак виявилася дуже понівеченою: обгорнувши руку краєм сорочки, Корделія спробувала відкрити її, але безуспішно – шухляду заклинило.
Наступні кілька хвилин пішли на пошуки предметів, які деякою мірою могли б замінити молоток і долото; в результаті були виявлені плоский осколок металу і важка штуковина, у якій Корделія з жалем впізнала надзвичайно крихкий і дуже дорогий метеорологічний самописець.