Лiтературна дискусiя (лат. discussio – дослiдження, розгляд) – публiчнi обговорення назрiлих, звичайно спiрних питань про шляхи розвитку лiтератури чи iсторико-теоретичних проблем, зумовленi потребою пошукiв iстини. Лiтературна дискусiя незрiдка виявлала поворотнi пункти у складнiй еволюцiї естетичної свiдомостi в досить широких загальноєвропейських та свiтових масштабах, як, принаймнi, бурхлива полемiка мiж прихильниками романтичної художньої концепцiї (А. та Ф. Шлегелi, Ж. де Сталь, С.-Д. Колрiдж та iн.), якi наполягали на першорядному значеннi митця в
iррацiональних свiтотворчих процесах та рацiоналiстичних, замкнених на собi принципiв класицизму (кiнець XVIII – початок XIX ст.).
Українська лiтература пережила також ряд вiдповiдальних дискусiй. Однiєю з перших вважається хвиля полемiк XVII ст., яка торкалася передовсiм проблеми вiри, мала конфесiйне, а не лiтературне спрямування. Суто художню проблематику порушувала дискусiя мiж оборонцем традицiйної версифiкацiї, канонiчної християнської зааганжованостi Варлаамом Ясинським та Лазарем Барановичем, точнiше його збiркою “Аполлонова лютня”, яка була виповнена духом iррацiональної естетики бароко, загадковостi
та кончетизму. Не спромоглася розв’язати поставлених перед собою серйозних питань дискусiя 1873-1878, що точилася на сторiнках львiвського часопису “Правда”. Започаткована М. Драгомановим, вона швидко зазнала пiдмiни понять, бо йшлося не про розвиток української лiтератури на iманентнiй основi, а про те, що вона, мовляв, є “дитина Росiї XIX в.”, як писав М. Драгоманов, що викликало справедливий протест серед українського письменства. Ця лiтературна дискусiя виявилася безперспективно. Її помилки були повторенi у 1925-1928. Поставши з усвiдомлення потреби пiдвищення мистецької майстерностi, орiєнтацiї на європейську класику та вивiльнення вiд залежностi з-пiд “московської диригентської палички” на теренах українського письменства, вона не змогла розкрити не тiльки цi важливi для творчостi аспекти, а й основну, порушену нею онтологiчну проблему всенацiонального значення: бути чи не бути. Справа не лише в тому, що знову вiдбулася груба пiдмiна понять, цього разу естетичних полiтичними, в експансивнiй бiльшовицькiй редакцiї. Рiч у тiм, що М. Хвильовий та чимало iнших учасникiв цiєї дискусiї намагалися розв’язати долю України на хибних засадах нацiонал-комунiзму. Тому вона була приречена на поразку, дарма що “неокласики” намагалися дисциплiнувати її хаотичнi потоки, цiлеспрямувати їх. Упродовж XIX ст. виникали i локальнi лiтературнi дискусiї, якi стосувалися безпосередньо лiтературного життя, як-от: полемiка мiж прихильниками реалiстичного мiмезису, часто в народницькому розумiннi, та модернiстами на початку XX ст., зокрема мiж С. Єфремовим та Лесею Українкою, С. Єфремовим та Г. Хоткевичем, мiж газетою “Рада” та часописом “Українська хата” та iн. Привертає увагу i полемiка мiж “Молодою Музою”, М. Вороним та I. Франком, котрий поступово вiдходив вiд позитивiстських настанов у мистецтвi, але й не сприймав новiтнiх художнiх концепцiй, хоч сприяв збiркою “Зiв’яле листя” чи студiєю “Iз секретiв поетичної творчостi” їхньому утвердженню на теренах української лiтератури. Чимало лiтературних дискусiй, якi висвiтлювали частковi моменти лiтературного процесу (про романтизм у 20-тi чи про призначення митця в емiграцiйному середовищi, що турбувало поетiв “празької школи” та емiгрантiв перiоду МУРу тощо), попри минущi вульгарно-соцiологiчнi нашарування, привносили у творчий процес i конструктивнi елементи, хоч деякi з них, як-от епатажнi декларацiї панфутуристiв чи надумана проблематика соцiалiстичного реалiзму, попри всi домагання на дискусiйнiсть, так i лишилися безплiдними.
