Природа i людина в “Кримських сонетах” Адама Мiцкевича
Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспiр. Та ось ми ознайоми лися на уроцi зарубiжної лiтератури iз сонетами Адама Мiцкевича.
Потрапивши на чужу землю, спостерiгаючи багатства чужої йому природи в оточеннi недругiв, Адам Мiцкевич зумiв зберегти в уявi красу рiдної землi, яка пiдсвiдомо проявляється в сутностi єства лiричного героя його “Кримських сонетiв”:
Я так напружив слух, що вчув би в цiй землi
I голос iз Литви.
(“Акерманськi степи”).
До кримського циклу ввiйшли вiсiмнадцять сонетiв А. Мiцкевича. “Кримськi сонети” –
Вони уособлюють внутрiшнiй порив автора до рiдної землi, вiд якої був силомiць вiдiрваний царською охранкою:
О мисле! Спогадiв є гiдра мовчазна,
Що спить на днi твоїм пiд зливами-дощами,
А в супокiйну мить рве серце пазурами.
(“На верховинi Тарханкут”).
Мiцкевич був самотнiм, незважаючи на те, що його супроводжува ли п’ять супутникiв, бо двоє з них були служаками вищих щаблiв царської таємної полiцiї, єдина присутня там жiнка, Катерина Собанська – коханка одного з цих посiпак, ще двоє –
Нещасний яструб! Бурi його збили
З небес, в чужi закинувши краї;
Вiн мокрi пера розгорнув свої,
На щогли сiвши, зморений, безсилий.
(“Яструб”).
В усiх сонетах Мiцкевича висновок криється в останнiх двох – трьох рядках. В останньому сонетi кримського перiоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачевi домислити його.
Менi здається, що сонет “Руїни замка в Балаклавi” перегукується з твором Лесi Українки “Царi”. Певно, в душi кожного поета є нотки єдностi з народом i вiдповiдальностi за його долю.
Мiцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетрива лою i нiяк не позначилась на творчостi поета. А друга подорож подарувала свiтовi чудовий цикл “Кримських сонетiв”.
Яскраво i образно розповiдає поет про красу кримської ночi. Читаючи цi рядки, проймаєшся єднiстю людини i чаруючої природи, вловлюєш навiть звуки i запахи, прагнеш дихати одним iз поетом повiтрям i вiдчувати те, що вiдчув вiн, проте Мiцкевич невiддiльний вiд своєї рiдної землi. I тому чари Криму блiднуть, коли автор згадує свою батькiвщину:
Далекої Литви природа непочата –
Грузька драговина, незайманi лiси…
Менi любiший тут шум сосон, дзвiн коси,
Нiж солов’ї Байдар, салгiрських лук дiвчата.
(“Мандрiвник”)
Але призначення поета, i це вiдчувається в його вiршах, у тому, щоб служити людям i не ламатися вiд бурi та негоди.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)