Природа i людина в “Кримських сонетах” Адама Мiцкевича

Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспiр. Та ось ми ознайоми лися на уроцi зарубiжної лiтератури iз сонетами Адама Мiцкевича.

Потрапивши на чужу землю, спостерiгаючи багатства чужої йому природи в оточеннi недругiв, Адам Мiцкевич зумiв зберегти в уявi красу рiдної землi, яка пiдсвiдомо проявляється в сутностi єства лiричного героя його “Кримських сонетiв”:

Я так напружив слух, що вчув би в цiй землi

I голос iз Литви.

(“Акерманськi степи”).

До кримського циклу ввiйшли вiсiмнадцять сонетiв А. Мiцкевича. “Кримськi сонети” –

особливi твори. Особливi за своїм звучанням i глибиною думки, за мелодiйнiстю i тематичною розмаїтiстю.

Вони уособлюють внутрiшнiй порив автора до рiдної землi, вiд якої був силомiць вiдiрваний царською охранкою:

О мисле! Спогадiв є гiдра мовчазна,

Що спить на днi твоїм пiд зливами-дощами,

А в супокiйну мить рве серце пазурами.

(“На верховинi Тарханкут”).

Мiцкевич був самотнiм, незважаючи на те, що його супроводжува ли п’ять супутникiв, бо двоє з них були служаками вищих щаблiв царської таємної полiцiї, єдина присутня там жiнка, Катерина Собанська – коханка одного з цих посiпак, ще двоє – багатi

одеськi вельможi. Сонет про яструба – це твiр, який вiдбиває почуття автора пiд час перебування в такому ворожому гуртi. Цей твiр Мiцкевич не закiнчив. Але вiн є ключем до розумiння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор порiвнює себе з пiдбитим птахом, наче зливається з яструбом, вiдчуває страшну загрозу вiд перебування у ворожому середовищi. Становище яструба – це становище висланого з рiдної землi Мiцкевича:

Нещасний яструб! Бурi його збили

З небес, в чужi закинувши краї;

Вiн мокрi пера розгорнув свої,

На щогли сiвши, зморений, безсилий.

(“Яструб”).

В усiх сонетах Мiцкевича висновок криється в останнiх двох – трьох рядках. В останньому сонетi кримського перiоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачевi домислити його.

Менi здається, що сонет “Руїни замка в Балаклавi” перегукується з твором Лесi Українки “Царi”. Певно, в душi кожного поета є нотки єдностi з народом i вiдповiдальностi за його долю.

Мiцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетрива лою i нiяк не позначилась на творчостi поета. А друга подорож подарувала свiтовi чудовий цикл “Кримських сонетiв”.

Яскраво i образно розповiдає поет про красу кримської ночi. Читаючи цi рядки, проймаєшся єднiстю людини i чаруючої природи, вловлюєш навiть звуки i запахи, прагнеш дихати одним iз поетом повiтрям i вiдчувати те, що вiдчув вiн, проте Мiцкевич невiддiльний вiд своєї рiдної землi. I тому чари Криму блiднуть, коли автор згадує свою батькiвщину:

Далекої Литви природа непочата –

Грузька драговина, незайманi лiси…

Менi любiший тут шум сосон, дзвiн коси,

Нiж солов’ї Байдар, салгiрських лук дiвчата.

(“Мандрiвник”)

Але призначення поета, i це вiдчувається в його вiршах, у тому, щоб служити людям i не ламатися вiд бурi та негоди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Природа i людина в “Кримських сонетах” Адама Мiцкевича

Categories: Твори з української літератури

Links