Література XX ст
IV. Література XX ст.
Період | Течія | Представники |
Кінець XIX – Початок XX ст., XX ст. | Модернізм | |
Течії: – неоромантизм (новоромантизм) | О. Кобилянська (психологічна проза), Леся Українка, А. Тесленко, Марко Черемшина, Олександр Олесь, М. Вороний та ін. | |
– символізм | Б. Лепкий, О. Слісаренко, Т. Осьмачка (рання поезія), М. Євшан, М. Сріблянський, Г. Чупринка, П. Тичина, М. Вороний та ін. | |
– | М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка, Є. Плужник, М. Черемшина, О. Кобилянська (частково), М. Хвильовий та ін. | |
– експресіонізм | В. Стефаник, О. Туринський (повість “Поза межами болю”), М. Куліш (“97”), проза М. Хвильового, Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін. | |
– неореалізм | В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін. | |
– неокласицизм | “П’ятірне гроно” неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен), М. Рильський. | |
– футуризм | М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін. |
Модерністські течії в українській літературі
Неоромантизм (від грецьк. “новий”, фр. “романтичний”) – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Генетично пов’язана з романтизмом.
Характерні риси:
– прагнення розірвати ідеал з дійсністю;
– уславлення індивідуальної й суспільної свободи;
– піднесення постаті визначного героя, йога порив у майбутнє;
– відкинувши раціоцентризм, неоромантики, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання;
– у центрі – яскрава неповторна особистість, а не маса;
– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
– зовнішні події (також і соціальні) відступають на задній план;
– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
– відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Символізм (від фр. “умовний знак”, “прикмета”, “ознака”) – стильова тенденція модернізму, що виникла у Франції в 70-х роках XIX ст., в українській літературі поширилася на початку XX ст. Головним художнім засобом є символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ – поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму).
Характерні риси:
– протест проти консервативної і регламентованої суспільної моралі;
– естетизм (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
– культ екзотичних і заборонених тем;
– хвороблива увага до позасвідомого;
– спроби вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріальності буття, зазирнути до “світу в собі”.
Український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.
Імпресіонізм (від фр. “враження”) – стильова тенденція модернізму, заснована на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Характерні риси:
– зображується не сам предмет, а враження від нього (“Бачити, відчувати, виражати в цьому все мистецтво”);
– орієнтир на почуття, а не на розум;
– відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній у конкретній реальності;
– часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;
– герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме “пасивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
– найпоширеніший жанр імпресіонізму – новела.
Український імпресіонізм мав лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а. нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.
Експресіонізм (від фр. “вираження”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується передачею загостреного суб’єктивного світобачення митця напругою його переживань та емоцій, бурхливою реакцією на антигуманні суспільні явища.
Характерні риси:
– зацікавленість глибинними психічними процесами;
– заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
– оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як наприклад глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
– суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
Неореалізм (від грецьк. “новий”, “речовий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується (порівняно із класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.
Характерні риси:
– поглиблений психологізм у творах;
– заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільною оточення;
– внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;
– зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об’єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.
Неокласицизм (від грецьк. “новий”, “зразковий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується поверненням до вічних законів мистецтва, орієнтиром на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використанням зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизмом, аристократизмом духу, гармонією між розумом і почуттями, несприйняттям радянської дійсності (комуністичної ідеології – всього, що призвело до падіння рівня духовності).
Характерні риси:
– використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;
– принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”;
– проголошення гасел “чистого” мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;
– оспівування земних насолод;
– прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;
– надання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці;
– характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.
Футуризм (від англ. “майбутній”) – формалістичний напрям у літературі, що виник як різновид італійського авангардизму. Принципи: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”; “Набутки розуму, а не душі та серця”, заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому – антимодернізм).
Характерні риси:
– заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);
– прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій;
– культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);
– переплетіння документального матеріалу з фантастикою;
– у поезії – руйнування загальноприйнятих норм мови, використання “слів на свободі”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)