Ліризм “Мисливських усмішок” Остапа Вишні
Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: “їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю”. Ці слова письменника яскравими штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди (хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його “Мисливських усмішок”, які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти
Ах як не хочеться листу з дерева падати,- він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед
Щоб потім умерти… Старе одживає, нове – народжується”.
Через пейзажну картину, змальовану у конкретних, зримих образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття – життя і смерть, народження і згасання, кругообіг у природі. Проте оповідач – людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому і тон розповіді переважно світлий”, захоплений, коли йдеться і про мисливські вигадки, побрехеньки, і про звірину, рідну природу, якою не можна не замилуватися. В Остапа Вишні не білка – білочка, не лисиця – лисичка і навіть грізний вепр – веприк. Вживанням цих пестливо-лагідних суфіксів письменник висловлює свою велику любов до усього живого. Він звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони поряд з мисливцями є активними героями – то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то мудрими. “Мисливські усмішки” – своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось перепілочка. Вона “чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка”. Бекас теж захоплює письменника: це “невеличкий болотний птах, сіренький з. біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами”. У цій характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, відчувається приязний авторський усміх. Дикій козі оповідач співає гімн: “Благородна тварина – дика коза.
Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись, до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є”. Герой-оповідач – поет, людина ніжного серця. Його внутрішній світ розкривається у численних ліричних відступах (усмішки “Як варити і їсти суп з дикої качки”, “Ведмідь”, “Бенгальський тигр”, “Дикий кабан, або вепр”), у яких немає плакатних лозунгів-закликів берегти природу, а натомість увесь лад проникливо-ліричної оповіді, ширий, доброзичливий сміх у ставленні до мисливців і в змалюванні їхніх поглядів на полювання, природу змушують читача замислитися над сучасними гострими екологічними проблемами, виховують у нього почуття любові до рідного краю і рідної природи.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)