Лірика срібного століття. Дитинство Цвєтаєвої

Лірика срібного століття різноманітна і дуже музична. Сам епітет срібний вік звучить як дзвіночок. Срібний вік подарував нам ціле сузір’я поетів. Поетів-музикантів. Вірші срібного століття – це музика слів. У цих віршах не було жодного зайвого звуку, жодної непотрібної коми, не до місця поставленої точки. На початку XX століття існувало безліч літературних напрямів. Це і символізм, і футуризм, і навіть егофутурізм. Всі ці напрями дуже різні, мають різні ідеали, переслідують різні цілі, але сходяться в одному: необхідно несамовито працювати

над ритмом, словом, щоб довести Іфу, маніпулювання звуками до досконалості. Особливо в цьому досягли успіху футуристи. Футуризм геть відмовився від старих літературних традицій, старого мови, старих слів, проголосивши основою віршування, пошук нової форми слів, незалежної від змісту, тобто, інакше кажучи, винахід нової мови. Робота над словом, над прирученням звуків ставала самоціллю, іноді навіть в збиток сенсу.

Культ форми довго не проіснував, футуризм швидко вичерпав себе. Але робота футуристів не пропала дарма. У їхніх віршах до майже досконалому володінню словом додався сенс, і вони зазвучали, як

прекрасна музика.

На відміну від футуризму символізм проголошував не тільки культ форми вірша, а й культ символів: абстрактність і конкретність необхідно легко і природно злити в поетичному символі, як в літній ранок ріки води гармонійно злиті сонячним світлом. Як багато нового вніс срібний вік поезії в музику слова, яка величезна проведена робота, стільки створено нових слів, ритмів, що, здається, відбулося єднання музики і поезії. Марина Цвєтаєва народилася в ніч з 26 на 27 вересня, “між неділею та суботою”, в 1982 році. Пізніше вона напише про це:

Красною пензлем
Горобина спалахнула миттєво.
Падало листя,
Я народилася.
Сперечалися сотні
Дзвонів.
День був суботній:
Іоанн
Богослов.

Майже двадцять років (до заміжжя) вона прожила в будинку № 8 у Трьохпрудному провулку. Цей будинок Цвєтаєва дуже любила і називала “найріднішою з усіх своїх місць”. У листі до чеської подрузі Ганні Тесковой вона писала: “… Трьохпрудний провулок, де стояв наш Будинок, але це був цілий світ, на кшталт маєтків, і цілий психічний світ – не менше, а може бути і більше вдома Ростових, бо дім Ростових плюс ще сто років… “З іншими дітьми діти Цвєтаєвих майже не спілкувалися, і весь світ зосереджувався в Домі. Молода Цвєтаєва закликала:

Ти, чиї сни ще непробудним,
Чиї рухи ще тихі,
У провулок сходи Трьохпрудний,
Якщо любиш мої вірші.
Благаю – поки не пізно,
Приходь подивитися наш дім!
Цей світ незворотно-чудовий
Ти застанеш ще, поспішай!
У провулок сходи Трьохпрудний,
У цю душу моєї душі.
Дитинство.

Більшість документальних матеріалів про дитинство Марини Цвєтаєвої зникли або засекречені. Автобіографічна проза творчо переломлює дійсність, це “не” я “, а незвичайний дитина в звичайному світі”. У дійсності відносини між членами великої сім’ї були дуже непростими. Її батько, Іван Володимирович Цвєтаєв, професор Московського університету, викладав римську словесність, засновник Музею витончених мистецтв імені Олександра (Музею образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна). Першою дружиною його була Варвара Дмитрівна Іловайська (дочка відомого історика Іловайського). У ранній молодості вона закохалася в одруженого чоловіка, але з волі свого владного батька вийшла заміж за професора Цвєтаєва. У них було двоє дітей: дочка Валерія та син Андрій.

Незабаром після його появи на світ Варвара Дмитрівна померла, і Іван Володимирович знову одружився – на Марії Олександрівні Мейн, дуже талановитої піаністки, перекладачки, жінці романтичної та обдарованої. Як пише Цвєтаєва: “Папу вона нескінченно любила, але два перших роки дуже мучилася його неугасшей любов’ю до першої дружини. Вийшла заміж з метою замінити мати його осиротілим дітям – Валерії 8-ми років та Андрію 1-го року “.

Вона прагнула дати дітям можливо більше, передати їм свої уявлення про світ. Ніхто не скаже про це краще самої Цвєтаєвої: “О, як мати поспішала з нотами, з літерами, з Ундіна, з Джейн Ейрамі, з Антона Бідолахи, з презирством до фізичного болю, зі Св. Оленою, з одним проти всіх, з одним – без усіх, точно знала, що не встигне… так от – хоча б це, і хоча б ще це, а ще це, і це ще… Щоб було, чим пом’янути!

Щоб відразу нагодувати – на все життя! Як з першої до останньої хвилини давала – і навіть тиснула! – Не даючи влягтися, умяться (нам – заспокоїтися), заливаючи і забиваючи з верхом – враження на враження, спогад на спогад – як у вже невмещающій скриня (до речі, виявився бездонним), ненавмисно чи навмисне? .. Мати точно живцем поховала себе всередині нас – на вічне життя. Як ущільнювали нас невидимий і невагомості, цим назавжди витісняючи з нас всю вагомість і видимість. І яке щастя, що все це була не наука, а Лірика – те, чого завжди мало… Мати поїла нас з розкритою жили Лірики… “.

Матеріальне, зовнішнє вважалося низьким і негідним. Марина Цвєтаєва на все життя успадкувала материнське: “Гроші – бруд”. Незадовго до смерті вона пише в своєму щоденнику: “Я ніколи, як вся наша сім’я – була врятована від цих двох понять: слава і гроші… Гроші? Та плювати мені на них. Я їх відчуваю тільки, коли їх – немає… Адже я могла б заробляти вдвічі більше. Ну – і? Ну, вдвічі більше папірців у конверті. Але в мене-то що залишиться? .. Адже потрібно бути мертвим, щоб віддати перевагу – гроші “.

Характер молодий Марини Цвєтаєвої був нелегким – і для неї самої, і для оточуючих. Гордість і сором’язливість, впертість і непохитність, мрійливість і нестриманість – ось що було типово для неї. “Страх і жалість (ще гнів, ще туга, ще жалість) були головні пристрасті мого дитинства”. Між дітьми бійки виникали з будь-яких приводів і часто розв’язувалися кулаками. Головним приводом для сварок між сестрами було прагнення до одноосібного володіння чим-небудь, зовсім не обов’язково речовим. Все, що хотіла любити Марина Цвєтаєва, вона хотіла любити одна: картинки, іграшки, книги, літературних героїв. Все дитинство Цвєтаєва читала запоєм, не читала, а “жила книгами”, одне з перших її віршів так і називається: “Книги в червоній палітурці”:

З раю дитячого жітья
Ви мені привіт прощальний шлете,
Незмінними друзі
У потертому червоній палітурці.
Трохи легкий вивчений урок,
Біжу негайно ж до вас, бувало.
– Вже пізно! – Мама, десять рядків! .. –
Але, на щастя, мама забувала.

О, золоті часи,
Де погляд сміливіше і серце чистіше!
О, золоті імена:
Гек Фінн, Том Сойєр, Принц і жебрак!

Першим поетом Цвєтаєвої виявився Пушкін. У п’ять років вона наткнулася в шафі Валерії на “Твори” Пушкіна. Мати не дозволяла їй брати цю книгу, і дівчинка читала потай, уткнувшись головою в шафу. Втім, Пушкіна вона дізналася ще до цього: за пам’ятника на Тверському бульварі, картині “Дуель” у батьківській спальні, розповідям матері. Він був першим, кого вона прочитала сама. Назавжди Пушкін залишився для Цвєтаєвої Першим Поетом, мірилом висоти поезії.

“Щаслива, безповоротна пора дитинства” закінчилася у 1902 році. Марія Олександрівна захворіла на сухоти, здоров’я її вимагало теплого і м’якого клімату, і сім’я поїхала за кордон. Поїхали всі, окрім Андрійка, який залишився з дідом Иловайским. Спочатку вони оселилися в “Російському пансіоні” в Нерви під Генуєю. Ця зима 1902/1903 років була для сестер Цвєтаєвих періодом “Дикої волі”. Спочатку вони познайомилися і міцно подружилися з сином хазяїна пансіону Володею, з яким проводили цілі дні на природі. Пізніше Цвєтаєва присвятила пам’яті цієї дружби кілька віршів своєї першої книги:

Він був синьоокий і рудий,
(Як порох під час гри!)
Лукавий і ласкавий. Ми ж
Дві маленькі русявих сестри.
Вже ніч опустилася на скелі,
Димить над морем багаття.
І хилить Володя втомлений
Головку на плечі сестер.