Лірика Ліни Костенко – це утвердження неповторності особистості
Твір на прикладі творів про нитців. Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 60-80 років “цитаделлю духу”. Безкомпромісність – ось головна риса її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль за словом і думкою людини після короткої хрущовської “відлиги” знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона вже в першій своїй збірці Проміння землі розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив’язати його до щогли, коли на морі буде гроза. Щоб змалювати грозу, передати барвами
Ось її вірш “Кольорові миші”, у якому йдеться про дівчинку Анну з “шістсот якогось року”. ЇЇ судять у Вишгороді за дивний “гріх”: з багряних кленових листочків “вона робила… кольорові миші”, як повідомляє
Прикметною рисою характеру її ліричної героїні є максималізм, а він не визнає компромісів, запобігання перед сильними світу цього, мімікрії. Максималіст про все судить за високими моральними мірками, але й самому собі виставляє суворі вимоги. Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі “світом”. Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна, – тих, кого світ ловив, але не спіймав. У віршах Ліни Костенко про поетів-співців не раз прохоплюється щось особисте, зі сфери її власних болей і гіркот.
Поет, співець у Ліни Костенко – обов’язково з терновим вінком на чолі. Він гордо й саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення, він, кажучи словами Пушкіна, “сам свій віщий суд”. У портреті незалежного, болісно-гордого митця, що його бачимо в ліриці Костенко, є й така риса: непід-даність компромісам, неприйняття суєти й пристосуванства. Про те, що конформізм згубний для таланту, знали давно, але кожна доба створює свої альтернативні ситуації, в яких художникові належить пройти крізь випробування. За змови з власною совістю, половинчастість, компроміси доводиться платити. Поетеса Ліна Костенко теж не раз говорила у своїх творах про саморуйнацію таланту в ситуації, коли його упіймав світ. Своєрідним підсумком роздумів поетеси про місію митця, його свободу і стосунки з владою, про тиск гнітючих обставин, що ламають одних, а інших перетворюють на фортецю духу, є її драматична поема “Сніг у Флоренції”. На сторінках поеми йдеться про XVІ століття, французьке містечко Тур, де в монастирі усамітнився старий італійський скульптор Джован-Франческо Рустичі, – але, по суті, у творі Ліни Костенко змодельовано духовно – психологічк ситуацію в Україні 1970-х років. З діалогу двох ченців, яким починається поема, стає ясно, що по обидва боки монастирського муру склалася атмосфера, яка гнітить особистість, пробуджуючи страх і покору.
А на перший план невдовзі виступає Старий – скульптор Рустичі, який ні схилі літ доходить невтішного висновку: “Мене немає. Був”. Нерв поеми – диспут Рустичі з флорентійцем, тобто – самим собою, моральний самосуд героя Історія Рустичі – це історія руйнування таланту під тиском компромісів. Світ зловив його своїми спокусами – настала тяжка розплата. Блискучий митець перетворюються на раба владик і юрби! Моральна колізія знаходить у поемі максималістську розв’язку. Якщо ти справжній митець, то знай, що ноша твоя незмірно важка. Суєтне бажання змінити терни на лаври обходиться надто дорого – саморуйнацією таланту. Тому, взявши на себе тягар творця, неси свій хрест до кінця, будь сином народу, не розмінюйся на спокуси, стоїчно долай незгоди, втішайся тим, що вічність – спільник твій, а не скороминущих властителів. Дивовижна метафора є в поемі “Сніг у Флоренції” – створена зі снігу статуя, що розтає, коли пригріє сонце. Слава вельмож ефемерна, вона минає разом із владою. Генії ж залишаються, як антипод Рустичі Мікеланджело Буонаротті, який не зламався: замкнувся в гордій самотині, у болях за долю республіки, перетворився на фортецю духу, а возвеличувати земних володарів не захотів. Що ж, скульптури, що не тануть, щастить створити тільки незламним, творчим, неповторним.