Ліричний герой у поезії С. А. Єсеніна
1. Образ поета, 2. Образ ліричного героя. 3. “Паскудник я й скандаліст”. Я останній поет села… С. А. Єсенін “Тендітний дев’ятнадцятирічний селянський юнак з вільно кучерявими золотими кучерями, у білій сорочці, високих чоботах, відразу вже одним милим довірливо-добрим, детски-чистим своїм виглядом владно прикував до себе всі погляди” – так писали про С. А. Єсеніна “Петроградські відомості”. ” Роблено-Хвацьке тринькання на балалайці, гра на гармошці й справді російські захоплюючі голоси” – так сприйняв побачене їм
Ідея обрядитися в Костюми й стилізація під селян належала Клюеву, що имели великий вплив на Єсеніна Сприймалося це глядачами неоднозначно. “У постолах і в сорочці з якимись вишивками й хрестиками… він мені здався оперетковим, бутафорським”, – говорив В. В. Маяковський.
М. Горький асоціював “кудрявенького й світлого, у блакитній сорочці, у поддевке й чоботах з набором” Єсеніна з “слащавенькими листівками Самокиш-Садковской, що зображувала боярських дітей, усіх з тим самим особою”. Продовживши розвивати у своїй творчості селянську тему,
Головна риса ліричного героя ранніх віршів – це гармонійність. Він зв’язаний своїми коріннями із природою, із селом, неї укладом Російське село, російська природа – у кожному вірші поета. Він оспівує свій рідний край, свою вітчизну.
Саме природне бажання для нього – розчинитися в природі, загубитися в ній. Край улюблений! Серцю сняться Скирти сонця у водах лонних. Я хотів би загубитися В зеленях твоїх стозвонних…
Селянська Русь для героя лірики Єсеніна – мати, тому, звертаючись до матері, він завжди звертається до батьківщини, і навпаки. Ностальгічні нотки прослизають у його віршах про краси рідної природи, про селянську хату, коли він стає жителем міста. Язичеське одушевление, очеловечивание дерев і тварин змішано у творчості Єсеніна схристианством. Батьківщина для нього – богомати, богородиця, а він – прочанин. Гой ти, Русь, моя рідна, Хати – у ризах образа…
Не видать кінця й краю – Тільки синь ссе очі. Як захожий прочанин, Я дивлюся твої полючи Проза сільського життя у творчості Єсеніна перетворилася в поезію. Вікова селянська хата із предметами, звичними й звичайними для будь-якого селянина, стала в його віршах святим вогнищем. Останнім, що зв’язувало із селом поета із селянськими коріннями, що веде міське життя.
Місто – залізний, заради якого він “без вороття покинули рідні поля”, придушує героя, що почуває розлад із собою. Він уже пішов із села й ще не зжився сгородом. Єсенін шукає ідеал. Він не може прийняти оновлену революцією Росію, хоча й усвідомлює необхідність змін. Прославляючи Русь, він створює якусь країну Инонию, у якій живуть духовно перетворені люди.
Це перетворена Русь, усе з тими ж нивами й хатами, без яких не мислив себе Єсенін. Село залишається ідилічної в його віршах. Роздира_ трагічним протиріччям і тугою за селом, що гине, він усвідомлює себе “останнім поетом села”, всі його вірші – це звертання до матері й батьківщини Для себе поет створює образ “вуличного джигуна”, “московського бешкетного гуляки”, “паскудника й скандаліста”, “хулігана”, що скандалить “для того, щоб яскравіше Горети”. Плюйся, вітер, оберемками листів – Я такий же, як ти, хуліган… …Шум і гамір у цьому лігвищі моторошному, Але всю ніч безперервно, до зорі, Я читаю вірші повіям И с бандитами жарю спирт.
Стихійність і щирість у шинкарській ліриці поета, бравада його героя – напускна Він не може перебороти кризу, у який загнало його самітність у новому світі. – Я такий же, як ви, що пропит, Мені тепер не піти назад. Низький будинок без мене зсутулиться, Старий пес мій давно издох.
На московських вигнутих вулицях Умерти, знати, обіцяв мені Бог Поет почував свою непотрібність. “У своїй країні я немов іноземці”, – писав Єсенін. Це відчуження підсилювалося усе більше й більше. Мій гіркий, буйний вірш Для всіх інших – Як смертна отрута… Всі частіше став звучати у віршах мотив смерті: Я не знаю: мій чи кінець близький, чи далекий, Були сині очі, так тепер зблякли…
…У цьому житті вмирати не ново, Але й жити, звичайно, не новин. Шлях ліричного героя в Єсеніна багато в чому збігся зі шляхом автора. Протиріччя закінчуються трагедією. До ліричного героя приходить Чорна Людина, до автора – розпач і смерть.
Із вгасанням села вгасає і її поет
(1 votes, average: 5.00 out of 5)