Леся Українка завжди дотримувалася того погляду, що людям силоміць не можна нав’язувати чужої думки

Розмова Руфіна з Парвусом, у якій Прісцілла лише вряди-годи вставляє своє слово,- це зіткнення двох поглядів на християнство. Прихід Прісціллиного батька Аеція Панси на короткий час знову повертає дію до того драматичного конфлікту між чоловіком і дружиною, яким розпочалася п’єса. Далі розмова знову точиться навколо питань християнства і служби Римові.

Для Аеція Панси, провінціального рабовласника, християнство – секта,

Що млявість прищепляє та байдужість, недбайність про державу і громаду.

Прихід Кая Летіція, префекта й

шляхетного пагриція, на мить перериває розмову, яка потім продовжується з новою силою. Пущене Аецієм Пансою слово про чутку, що ходить про Руфіна як нібито християнина, і породжене цим перше відчуття неспокою збільшується при згадці про Кріспіна Секста – не тільки патриція, а й донощика та брудну людину. Порушується нова проблема – етична. Летіцій не засуджує доносів, оскільки такі, як Кріспін вірно “і цезарю й республіці служать”. Для Аеція Панси зараз “усе дрібніше стало в світі”. Руфін з болем говорить, що дрібнішою стала й мірка,

Якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську.

Чому ж Руфін,

як справжній громадянин, особистим прикладом, своєю службою не покаже зразка чесноти, “якій позаздрить міг би й сам Катон!” 2. І Аецій Панса, і Кай Летіцій радять Руфінові піти на державну службу. І тоді тут, в колі патриціїв, Руфін відверто говорить про свої погляди на державу, про своє неприйняття тиоанії і самовладства. Цезар і республіка для нього не можуть існувати разом, хоч Кай Летіцій вважає, що “тепера цезарі в нас не тирани”. У розумінні Руфі-на тогочасний цезар – самовладець, навколо якого створено культ генія. Та Кай Летіцій дуже добре знає межу “революційності” Руфіна, тому хоч і порівнює його з Брутом, однак розуміє, що

…в життя думки ті не перейдуть, на те занадто наш Руфін філософ, і цезар наш спокійно може спати.

Руфін не може заперечити справедливості оцінки його позиції, у якій він обмежується самою критикою, але не підноситься до боротьби за спої погляди, і переводить розмову в річище, знайоме нам ще з “Трьох хвилин” і “Заміток з приводу статті “Політика і етика”. Його слова ніби взято з діалога між Мон-таиьяром і Жірондистом:

…забагато вже було тих Брутів, щоб вірити в їх силу… Кожен Брут новому цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому.

А втім, Руфін – не виняток. Адже Кай Летіцій говорить:

Се в їх тепер, панотче, наче пошесть, у сих філософів високородних: позамикались дома, наче в урни замазались, іще й не спопелівши, обличчя в них повитягались навіть, пожовкли й попісніли…

Кай Летіцій порівнює цих філософів з християнами, які відзначаються витривалістю, відданістю своїй вірі, що межує з одержимістю.

Аецій Панса, при всій своїй простакуватості, збагнув, що покора, якої вчить християнство, йому, як рабовласнику, тільки па користь. Тому він вважає християнство корисною релігією ДЛЯ рабів; Панса

…в свойому господарстві се добре перевірив: кожен раб, як тільки християнство те перейме, стає покірним, чесним, роботящим, хоч кия забувай…

З приходом Сервілії, у якої зник хлопчик, на християн насунулася ще більша небезпека. Розійшлися гості, і знову залишилися удвох Руфін і Прісцілла. Прісцілла переконується, що Руфін ніколи й ні за яких обставин не відступить від неї, бо його розуміння шлюбу вище за християнське. Вона знає, що християнський шлюб може розлучити тільки зрада; ЇЇ думку продовжує Руфін:

А справжній – тільки смерть. Авжеж, Прісцілло, хоч зрадила мене ти для Христа, та я тебе не зраджу ні для кого і ні для чого…

У цих словах – ключ до розуміння поведінки Руфіна, його етичного принципу життя. Поведінка Прісцілли, характеру якої притаманна більша твердість, сталість, цілісність, визначається її етичним принципом – вона не може бути дружиною Руфінові.

…Душа забороняє мені сей шлюб, поки твоя душа не може злитись без останку.

У монолозі Прісцілли розкривається вольовий характер жінки, яка дбає не лише про себе, а й про нащадків. Віра для неї – питання непорушне. Ніщо не може переконати ЇЇ в жорстокості християнства, навіть болючі слова Руфіна про трагедію їх подружнього життя:

Яка страшна, сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком. Молох кривавий в хижих карфагенців і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла, як і фанатик Парвус, “ловець душ”. Та вона надто поважає свого дружину, щоб спокушати його якимись благами християнства. Вона прагне обернути його в нову віру своєю переконливістю в справедливості християнства. Вона ніколи не погодиться, щоб Руфін оголосив себе християнином, доки ця віра не стане його переконанням. Сама ж Прісцілла настільки перейнялася ідеєю потойбічного миру, що на неї не діють переконливі докази хибності й облудності християнства. Різновір’я прирікає подружжя на розлуку, на бездітність. Через це напруження, яким розпочинається перша дія, потім слабшає, уповільнюється розвиток подій. І хоч неспокій, тривога перед небезпекою, що нависла над життям героїв, зростає від розмови до розмови, відсутність значних подій протягом більшої частини дії робить її не сценічною. Та, як і ряд попередніх драм Лесі Українки, “Руфін і Прісцілла” насамперед драма думки. І з цього погляду слід відзначити логічне наростання заперечень християнства Руфіном, органічне поєднання драматичного конфлікту в особистому житті героїв з драматичним конфліктом їх переконань. Разом з тим не можна поминути й певну перевантаженість першої дії словесними характеристиками головних персонажів там, де риси їх вдачі, їх чесноти і принциповість з більшим успіхом могли бути показані в дії. Відчувається, що поетеса прагнула саме в першій дії повністю охарактеризувати своїх героїв, а в наступних діях залишити їм уже ділом ствердити свої позиції.

Широка ремарка па початку другої дії вводить нас у садок перед домом Руфіиа. Фрески про Адоніса та Венеру й “спижева постать Катона Молодшого”, навколо статуї якого кущі попідрізувані так, щоб вона виділялася, мовби символізують основні питання, навколо яких обертатиметься розмова героїв.

У другій дії, значно зосередженішій, ніж перша, чорні хмари нависли над Руфіном і Прісціллою. Та перш ніж вони потраплять в руки римської сторожі, Леся Українка робить ще одну спробу наблизити Руфіна до християнства. Що не щастило Прісціллі, може пощастити Кнею Люцію, патрицію і другу Руфіна. їх розмова виділяється з усієї, сповненої драматизму, дії. Та тут вона – необхідна умова, що остаточно виявить ідеали Руфіна і його вагання.

Спроба Прісцілли довести терміновість зборів християн необхідністю вирішити питання про святкування пасхи та про жіноче пророкування не може переконати Руфіна ні в потребі таких термінових зборів, ні в потребі розв’язування подібних питань. Люцій виявляється кращим “ловцем душ”, він підійшов до християнства не з загальногуманних позицій, як Прісцілла, а з своїх класових. З його переконувань (“Хто може чернь утишити, крім бога?”) Руфін починає вірити в потребу християнства для патриціанського занепадаючого Риму.

Кней Люцій розуміє, що тільки нова віра, яка офіційно ширить вчення про “згоду й братерство межи людьми”, яка всі земні суперечності обіцяє розв’язати в потойбічному світі, а на землі – загодити і високородних, і плебеїв,- тільки ця віра зможе врятувати Рим. Більше того, він не бачить дуже істотної різниці між римськими релігійними обрядами і християнськими, як і значної відмінності в філософській суті обох релігій:

Христос погодиться і з Діонісом, бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось. В Христі воскресне Діоніс удруге!

У християнстві Люцій бачить відродження слави Риму, бо на відміну від неймовірного і водночас простакуватого Парвуса він шукає “нового Єрусалима” не десь ва морем, а бажає “побачить Рим столицею всесвіта”. В цьому Люцій вбачає й запоруку того, що з переходом влади до церкви по залишиться місця цезарям-тиранам, що церква “республіку міцну заложить в Римі”.

Під таким освітленням і статуя Катона Молодшого виступила в драмі як символ політичних домагань Руфіна. Катон Молодший, як відомо, обстоював збереження панування сенаторської аристократії, був учасником придушення повстання рабів, очоленого Спартаком. Таке й політичне кредо Руфіна. Можна в статуї Катона побачити ще й суто драматичне, службове значення. Драма від перших реплік у першій дії весь час розгортається на посиленні небезпеки, яка загрожує Руфіну і Прісціл-лі, на зростаючому очікуванні катастрофи, що нависла над ними. Доля Катона, який, дізнавшись про перемогу Цезаря під Тапсом, зрікся життя, мовби віщує долю Руфіна.

Фрески з Адонісом та Венерою ніби уособлюють мистецькі уподобання Руфіна. Кнею Люцію, переконаному в тому, що християнство є найзручнішою релігією, яка зможе засвоїти й мистецькі надбання Риму, вдалося вселити подібні думки й Ру-фінові. Перша дія драми закінчується словами про жорстоке лезо Христового меча, яке зруйнувало кохання і щастя подружжя. Уся розмова між Люцієм і Руфіном, яка ось-ось мала привести Руфіна до пересвідчення в тому, що неминучий порятунок Риму тільки в християнстві, раптом переривається новим доказом безглуздя і жорстокого варварства християнства, яке велить знищити чудові фрески.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Леся Українка завжди дотримувалася того погляду, що людям силоміць не можна нав’язувати чужої думки

Categories: Шкільні твори

Links