Передреволюційні оповідання Буніна “Пан із Сан-Франциско”, “Граматика кохання”, “Легке дихання” об’єднані однією темою, одним настроєм – відчуттям прийдешніх катастрофічних соціальних потрясінь. Починаючи з “Антонівських яблук” (1900), до останнього передреволюційного року і оповідання “Легке дихання” (1916), письменника не залишає думка про загибель, приреченість краси, і це відчувається в його прозі. У оповіданні “Легке дихання” з перших рядків зіштовхуються несумісні поняття: з одного боку, молодість
і краса, з іншого боку – смерть і тління. “На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий… У самий же хрест вправлений медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима…” Це портрет Олі Мещерської. У п’ятнадцять років вона вже була красунею. “Без усяких турбот і зусиль, якось непомітно прийшла до неї витонченість, нарядність, спритність, ясний блиск очей. В останню свою зиму Оля, як про неї говорили в гімназії, зовсім “збожеволіла від веселощів”. Вона здавалася найбезтурботнішою, найщасливішою”.
Але от вже в кабінеті начальниці гімназії Олі доводиться виправдовуватися за свою красу і безоглядні веселощі: “Я не винна, madame, що в мене гарне волосся!” – “О, он як, ви не винні! – сказала начальниця. – Ви не винні в зачісці, у цих дорогих гребенях!” Так висувається обвинувачення красі. А через місяць прийшов і вирок: “…козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд… застрелив її (Олю) на платформі вокзалу, серед великого натовпу народу…” Сторінка зі щоденника Олі, що пред’явив козачий офіцер судовому слідчому як своє виправдання, робить цю загибель ще більш безглуздою, непоясненною. Не можна ж всерйоз вважати підставою для убивства те, що юна красуня-гімназистка обдурила захопленого її красою козачого офіцера, що втроє старший за неї. Залишається визнати, що причина – у її красі, у її легкому диханні, що “тепер розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі”. У оповіданнях Буніна на загибель приречене все, що робить світ живим: молодість кохання, сила і краса. Революція 1917 року стала для Буніна перемогою хаосу, безформності і неподобства. Він сприйняв її як непоправну втрату краси, ладу, гармонії. У “Окаянних днях”, написаних Буніним у перші післяреволюційні роки, звучить усе та ж тривога про долю краси і молодості в Росії: “Знову несе мокрим снігом. Гімназистки йдуть, обліплені ним, – краса і радість… сині очі з-під піднятої до обличчя хутряної муфти… Що чекає на цю молодость?”
