“ЛАМАСКІН” – Милорад ПАВИЧ (1929-2009) – З ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХХ початку ХХІ століття
З ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХХ початку ХХІ століття
Милорад ПАВИЧ (1929-2009)
“ЛАМАСКІН”
“Боротьба за читача”
Як уже зазначалося, письменники-постмодерністи прагнуть зруйнувати “китайську стіну” між елітарною та масовою літературою, тобто хочуть, щоб їх читали як вузьке коло інтелектуалів, так і широкі маси звичайних людей.
Якось М. Павич відверто заявив: “Я мушу зізнатися, що дійсно готував для моїх читачів ласо і дуже не любив, коли з нього хтось вислизав”. А для досягнення цієї мети потрібна дуже важка й тривала
Зазвичай дія творів М. Павича відбувається у візантійському та поствізантійському культурному ареалі. Події і “Хозарського словника”, і “Внутрішньої сторони вітру”, і “Останньої любові у Царгороді”, і “Дамаскіна”,
1 Переклад І. Лучука.
Проте це зовсім не означає, що письменник обмежується лише балканською тематикою і проблематикою. Його Балкани – це мікромодель усього сучасного світу, “коли в малому можна побачити всі механізми світу, і вчорашнього, і сьогоднішнього” (М. Павич)…
Отже, оповідання називається “Дамаскін”. Уперше це ім’я згадане в ситуації, коли головна героїня твору, симпатична молоденька панночка Атилія Николич. захотіла, аби її батько, “шляхетний господар Николич з Рудни” знайшов гідну заміну щойно вигнаному ним майстру-будівельнику Шуваковичу. Атилії незабаром виходити заміж, а в неї немає ні храму для вінчання, ні будинку для життя з майбутнім чоловіком, ні майстра, який би це все для неї спорудив. Отоді-то й починаються пошуки заміни Шуваковнчу: “Панночка Николич поцікавилася, хто е найвизначнішим будівничим. – їх двоє найкращих. Один дістав ім’я за Йованом Дамаскіном, який будував храми в серцях людей. Тому й звуть його Дамаскін. А інший за церковним отцем Йованом Лествичником. який робив драбини до неба. Дамаскін умів зводити найліпші будинки, а другий – був управний у зведенні церков. – Приведи до мене обох, – наказав пан Николич, – один побудує мені палац для доньки, а другий – церкву, у якій донька вінчатиметься”.
Я думаю, що культура певного народу важливіша, ніж держава. Все, що я робив, я робив з огляду на це. Моя батьківщина сербська література. Візантійська культура, до якої належить сербська література, охоплює певний простір, у якому я розвивався і в якому хотів розвиватися. В тому просторі я себе добре відчував, я відчував себе вдома. Ідеться про так звану Східну Римську імперію, як іменують цю східну половину європейської цивілізації. Багато хто плутає її з Росією. Росія – лише далека, провінційна частина тієї Східної Римської імперії. І хоча пізніше Східна Римська імперія змінювалася, сьогодні ми й далі живемо тут, на цих землях, усі разом, літи візантійської цивілізації. Моя наукова діяльність, як і літературна праця, були прив’язані до цього розуміння світу, до цієї концепції, яка, зрештою, не є виключно моєю; вона є моєю ситуацією, навіть більше моєю ситуацією, аніж моєю концепцією, яку я визначив для себе і прийняв, – можливо, з дещо глибшим відчуттям і розумінням, аніж хтось інший, кому не пощастило такою мірою, як мені, заглибитись в історію розвитку цієї цивілізації.
М. Павич
Тут треба з’ясувати, ким же були прототипи цих героїв твору.
Історична довідка Іоанн Дамаскін (справжнє ім’я – Мансур, тобто “переможець”) (6л. 675-бл. 749) – один із найвидатніших діячів християнської церкви, літератури й культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів, іменування “бездушним деревом”, “безславною і мертвенною речовиною”. Причому, то була перша, найстрашніша хвиля іконоборства, підтримана особисто могутнім імператором Візантії Левом Ісавром (717-741).
Через переслідування іконоборцями значна частина освічених візантійців емігрувала з Візантії і перейшла під опіку папи, збагативши Рим інтелектуально й матеріально. У Візантії “чимало чудових пам’яток мистецтва, мозаїк, фресок, статуй, мініатюр було зруйновано… Пишно прикрашені стіни старовинних храмів були покриті штукатуркою”. І саме Іоанн Дамаскін вивів тоді ікону з-під смертельного удару, написавши поспіль аж три Слова “Проти супротивників святих ікон” (726-730). Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття й, зрештою, закінчилася перемогою іконошанувальників (843), та першим бій прийняв саме Іоанн Дамаскін.
Звичайно ж. його позиція була відразу помічена іконоборцями й особисто Левом Ісавром. Якби Дамаскін був його підлеглим, розправа була б невідворотною й нещадною, адже іконоборці влаштували у Візантії справжній терор і багатьох своїх ідеологічних опонентів знищили фізично (забравши їхнє майно).
Проте іноземця, та ще й авторитетного міністра двору дамаського халіфа, імператор Візантії не міг покарати. Через те він удався до наклепу: до халіфа нібито “випадково” потрапив лист, зміст якого “достеменно” засвідчував “факт” зради християнином Іоанном Мансуром державних інтересів мусульманської Сирії на користь християнської Візантії. Халіф був уражений таким “підступом” і наказав відрубати Дамаскіну кисть правиці, яка нібито “писала” листа ворогам, та ще й виставити обрубок на центральній площі Дамаска. Але, як засвідчує житіє, подальші події набули містичного характеру: “Увечері на прохання святого Іоанна халіф повелів повернути йому відсічену руку. Приклавши її до суглоба, преподобний став молитися перед іконою Пресвятої Богородиці й просити зцілення. Знесилений, він задрімав на молитві й побачив Божу Матір. Пречиста сказала, що рука його здорова, і повеліла ретельно трудитися нею на славу Божу. Прокинувшись, святий Іоанн обмацав свою руку і побачив її зціленою. На пам’ять про це предивне чудо преподобний Іоанн носив на голові плат, яким була оповита його відсічена рука, і все подальше життя з удячністю і любов’ю оспівував у своїх творах Пречисту Богородицю”.
Саме тоді й з’явилася нова, а нині вже канонізована ікона Богородиці – Божа матір Троєручниця на знак своєї вічної подяки за чудесне зцілення Дамаскін прикріпив до срібного окладу чудотворної ікони руку, вилиту з чистого срібла. Нині ця ікона знаходиться в монастирі Хілардарі (Греція, Афон), а намалював її, буцімто, сам євангеліст Лука, який бачив Богородицю на власні очі.
Другого героя оповідання звати Йован Лествичник. Звичайно, це ім’я також невпадкове: так звали ще одного видатного діяча православної церкви монаха Іоанна (бл. 525 – бл. 600), прозваного Листвичником за своєю основною працею “Листвиця, що веде на небеса. Слово до пастиря”. У передмові сказано, що Іоанн Листвичиик рано (“…будучи 16 років тілесним віком, досконалістю ж розуму тисячолітнім”) став послушником, а через чотири роки постригся в монахи на Сипаї. Тоді ж один із синайських монахів, авва Стратигій, провістив, що новопострижений “стане великим світильником Церкви Христової”. Після смерті свого наставника, авви Мартирія, Іоанн усамітнився в пустелі Фола, де привів 40 років, не проронивши за цей час жодного слова (у “Листвиці” 11 сходинка названа – “Про мовчання”, а 27 – “Про безмовність”), У житії Листвичника сказано, що він вирішив мовчати ще тоді, коли його заздрісники стали кпити з його багатослів’я, яке, мовляв, було обумовлене марнославством. Після цілого року мовчання Іоанна Листвичника вони самі засоромилися й попросили його не позбавляти їх великої радості й користі спілкування з ними.
Тож, мабуть, не випадково герої оповідання Павича, Лествичник і Дамаскін, такі мовчуни: “Наступит середи Ягода привів обох Йовамів на обід… Один з будівничих був старий, переляканий чоловічок, короткорукий і такий мовчун, що, коли його примушували заговорити, рот його ляскав, наче риб’ячий пухир…. Другий, молодший, говорив ще менше…”
Задум своєї знаменитої “Листвиці”, названою церквою “найкращою книгою для духовного вдосконалення”, і особливості ного втілення преподобний Іоанн пояснив так: “Спорудив я листвицю сходження… від земного до святого… подібно до тридцяти років Господня повноліття, знаменно спорудив листвицю з 30 сходинок, по якій, досяглій Господня віку, виявимося праведними й безпечними від падіння”. Сходинки “Листвиці” – це нелегкий шлях людини до досконалості, що може бути досягнута не зразу, а лише поступово, бо Царство Небесне отримують лише ті, хто докладає до самовдосконалення величезних зусиль (Мф. 11, 12). До слова, “Листвиця” була настільною книгою М. Гоголя.
Отже, як було зазначено, два Йовани були запрошені паном Николичем для будівництва (причому синхронного!) двох споруд: церкви і будинку для Атилії: “…Все. чає бути готове одночасно, ..храм без палацу нічого не вартий, та й палац нічого не вартий без храму. Обидві споруди мусять бути завершені в строк. А строком є вінчання… Атилія вже має нареченного”. Справу залагоджено, майстри повинні показати замовникові креслення майбутніх споруд.
І тут виникла інтрига. Старший Йован навіщось приніс Николичу креслення не одного, а цілих трьох храмів, і замовник здивувався: “- Та тут же, Йоване, намальовано три церкви, до того ж точнісінько однакові, а я замовляв лише одну! – Так, – відповів Лествичник, – креслення для трьох церков, проте ви. пане Николич, платитимете тільки за одну. Оця перша церква, яку бачите намальованою зеленим кольором, буде у вашому саду перед вашими очима й не будуватиметься, а зростатиме сама по собі. – Та годі вже, Йоване. плести нісенітниці! – дивувався замовник. Як це може церква рости сама по собі? Може, і ви швидко самі побачите, що може, пане Николичу… – Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом? – Еге, це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива.
Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит”.
Це типовий для постмодерністського твору прийом зацікавити, заінтригувати, “накинути на читача ласо”, і М. Павич ним володіє майстерно. Далі починається містика: Дамаскін будує палац, але настільки, наскільки просувається будівництво храму в Лествнчника.
Аби “розшифрувати” загадку письменника, потрібно звернути увагу на лейтмотиви його творчості. Тим більше, що в “Дамаскіні” є перехрестя, як мінімум, трьох лейтмотивів творчості митця.
Перший лейтмотив це зображення постійного протистояння, війни двох одвічних суперників: Австрійської і Османської імперій, “німців і турків” (М. Павич) і сумна роль у цій війні сербів, слов’ян, які на Балканах виявилися затиснутими, немов у лещатах, між згаданими державами. Так, на самому початку оповідання йдеться про “бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією та Туреччиною”. Проте хто чи що може протистояти війні та залишеній нею руїні?
Відповіді на не запитання можна знайти у втіленні другого лейтмотиву описах будівництва (будівництва храмів). Адже що ще можна протиставити руйнації, крім будівництва? Тож в оповіданні “Дамаскін” мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримається сюжет, та й головний конфлікт твору грунтується саме на поліях, пов’язаних із будівництвом храму й палацу для Атилії.
Річ у тім, що в оповіданні розвивається улюблена тема церковної літератури (постмодернізм, як мовилося, приймає всі теми) – тема гріха та його спокути. А перший з-поміж гріхів Николича полягав у тому, що він прогнав майстра-будівельника Шуваковича, як прогнав згодом і головних героїв твору, зодчих Дамаскіна й Лествичника.
Саме з будівництвом пов’язаний і наступний лейтмотив творчості М. Павича. Так, в оповіданні йдеться про те, як після війни Сербію відбудовували не лише серби, а й представники інших національностей (“численні чехи, нічці…”) багатонаціональних Балкан. Тож тут бачимо третій лейтмотив творчості Павича – думка про необхідність самоідентифікації сербською нщюду як необхідна умова виживання, про небезпеку його розчинення в інших етносах. До речі, саме ця ідея є провідною в знаменитому “Хозарською словнику” (адже могутній колись Хозарський каганат зник безвісти).
Героям більшості творів М. Павича доводиться жити “поміж двох імперій, трьох вір і стількох мов, скільки дуло тут різних вітрів”. Утілення цієї теми постійно спонукає письменника до відтворення “місцевого колориту”: інтенсивного використання (навіть каталогізації) балканських імен і географічних назв: “Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми… Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували про себе. Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводаїи вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалевці, Бежанії під Земуном, у Добринцях”.
Однак повернімося до Дествичника й Дамаскіна, які будують для Атилії церкву й палац. З вікна будинку Николича можна спостерігати за тим, як будується далека церква з каменю, якої з цього вікна не побачиш, адже Лествичник наказав своїм робітникам посадити “фундамент” точної самшитової копії згаданої кам’яної церкви прямо перед вікнами: “Самшит ростиме приблизно з тією ж швидкістю, з якою я там, на визначеному місці вашого мастку біля Тиси, муруватиму другу церкву з каменю”. Аж раптом “трапилось несподіване. Одного ранку Ягода доповів панові Николичу: – Самшит перестав рої ти!” Це означало, що й будівництво кам’яного храму теж зупинилося. Але чому?
Тут ми повертаємося до вже згаданої теми спокутування гріха. до необхідності “сходження драбиною” духовного самовдосконалення людини, проблеми гріха й спокути за нього. Адже оповідання починається тим, що пан Николич брутально вигнав чудового зодчого Шуваковича, дуже образивши його. “Одному зі своїх замовників Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а…Николичу створив навколо палацику в новому стилі модний парк з античними мармуровими урнами вздовж доріжок. Для чого вони? запитав замовник Шуваковича. – Щоб збирати до них сльози. – Сльози? – обурився Николич і прогнав Шуваковича”.
Здавалося б, жодного логічного обгрунтування появі в оповіданні цих урн для сліз немає, що це – чергова типова постмодерністська імітація образу. Однак статуя (кам’яна дівчина з відбитою рукою, яка покличе Атилію в дорогу) і урни (у які плакатиме Атилія, спокутуючи, змиваючи сльозами гріхи свого батька) свою роль ще відіграють, роль важливу, концептуальну.
Згадаймо, що воші були саме античними. А що таке Візантія, як не спадкоємиця античності, Еллади й Риму, і далі – що таке Сербія, як не спадкоємиця Візантії? Чи не тому “палацик у новому стилі” й новомодну штучну печеру оздоблювали саме античними прикрасами? А чи не є це своєрідним нагадуванням сербові Николичу фон Рудна (саме так – “фон”, на німецький лад) про те. що не годиться забувати свої витоки?
Проте гріхи Николича грубістю щодо Шуваковича не вичерпалися. Побачивши, що храм не будується, він навіть не подумав прямо спитати в Лествичника про причини припинення роботи. Натомість “за своєю старою й перевіреною звичкою” вчинив підступно та підло. “Він не викликав старшого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, кози знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника – Дамаскіна. Пан і уявити собі не міг двох майстрів-десятників, які не були б заклятими ворогами”. Що ж, у Ннколича, як то кажуть, “свій аршин”. Дамаскін, хоч і був поранений, прийшов-таки до Николича, і між ними відбулася принципово важлива бесіда.
“- Що сталося з церквою? – знервовано спитав пан Николич Дамаскіна. Ви й самі бачите: її вже перестати мурувати. – Як це перестали? Чому? – Щось заважає Йованові закінчити церкву, – мовив Дамаскін, – самшит перестав рости. – Яке мені діло до того самшиту! вигукнув пан Николич. – Я Йованові заплатив, щоб він мyрyвaв з каменю, і він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося? – Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм мурується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівництво на третьому храмі… – І що тепер? – Десь ви согрішити, пане Николичу. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Капи згадаєте, де нагрішити й кого скривдити, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм. – Господи, Дамаскіне, та де ж Йован будує той третій храм? – На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі”.
Та й цього мало, адже недаремно йшлося про те, що оповідання Павича є гіпертекстом. Якщо на його перехресті ми підемо другою дорогою, то побачимо майже дзеркальну ситуацію. Дамаскіна було поранено, а його робітники захотіли отримати гроші за виконану роботу, на що Николич грубо відповів: “Слухайте мене уважно та плюньте в очі, якщо збрешу! Ані шеляга ви не одержите, поки не закінчиться будівництво!” У таких випадках пан Николич ніколи не розмовляв із людьми, якими був невдоволений. Він не став шукати свого пораненого будівничого Дамаскіна. натомість покликав до себе його суперника Йована Лествичника, головного майстра храму, з проханням пояснити докладніше, хто й що він, отой Дамаскін: “Як і святий отець Дамаскін, його тезоіменинник, ваш майстер Йован. послуговується небесною математикою, а вона різниться від земної. Ну, бодай настільки ж, наскільки Оригенова свята лінгвістика рішиться від граматики на цій землі…”.
Те, що в останній цитаті М. Павич, від імені пана Николича, називає Йована Лествичника “суперником” Йована Дамаскіна свідчить не про те, що так воно й було насправді, а про те, що особисто Николич бачив світ і взаємини людей у ньому саме такими. Це не єдиний штрих до особистісного портрета батька Атилії, чого вартий хоча б такий пасаж: “…Розпочата й незакінчена будівля була в жалюгідному стані. Камінь порозкрадали геть до підмурків, що ледь проглядали крізь чагарник, бур’яни та занедбаність панували там, де колись було будівництво. Оскаженілий Николич хотів був копнути ногою хорта, який крутився поряд, але згадав, що хорт укусить його за ногу, і стримався”.
Отже, будівництво припинилося, будівельні матеріали розкрадалися, обидві споруди стояли незавершеними, а Атилія мала все менше шансів на щасливе одруження та сімейне життя. Хоча згадаймо, що вона особисто була проти негідного вчинку з Шува-
Кому потрібен шлях, що не веле до храму?
У християнстві існував чіткий розподіл космосу на два багато в чому протилежних світи: земний і небесний. Це протиставлення втілив у своїй роботі “Про град Божий” (426) один із батьків церкви Августин Блаженний: “…Августин убачає два протилежні за своєю суттю види людської спільноти – два “фали”: “град земний”, тобто світ цивілізації, заснований “на любові до себе, доведеної до презирства до Бога”, і “град Божий”, тобто духовну спільноту братів по вірі, засновану “на любові до Бога, доведеної до презирства до себе”…” Звичайно, храм (дім Божий) і палац (дім людський), споруджувані для Атилії, перебували не у взаємозв’язках, як це було з двома градами в Августина, але те, що жоден із них не міг бути завершеним, поки не буде завершеним віртуальний бузковий храм Лествичника на небі і – як результат самшитовий храм під вікном у Николича (тобто їхній взаємозв’язок), підкреслено Павичем однозначно.
Ковичем, ігнорування статуї кам’яної дівчини й особливо несправедливості щодо Дамаскіна й Лествичника, але батько в неї не питав і чинив гріх за гріхом.
Однак письменник дає героїні шанс, яким вона негайно скористалася. Згадаймо, що на початку оповіді дівчина сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І вона таки спокутує гріхи батька. Передовсім дівчина щиро плаче, а сльози, за “Листвицею”, є найкращим очищаючим засобом. Недаремно і богослови, і світські дослідники відзначають особливий пафос і відточеність її розділу “Про плач” (7 з 30 сходинок “драбини”), де преподобний Іоанн так говорить про сльози покаяння: “Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває всі нечистоти, зовнішні і внутрішні”.
Отут і знадобилися античні урни, які встановив Шувакович (за Чеховнм, “рушниця вистрілила у фіналі”): і Атилія плакала над урнами, установленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз, час минав, спливали місяці. Атилія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли”. І сльози Атилії почали змивати батькові провини.
Проте найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу й покаянний лист Лествичникові, у якому, зокрема, значилося: “Мій батько прогнав, не сплативши їм грошей, Дамаскіна та його робітників. Мовляв, не хоче платити за недобудовану хату. Неначе вони винні. І вам батько більше не буде платити, бо “Самшит не росте ” – так він каже. Я через це відчуваю докори сумління, оскільки в усьому винний мій батько. Хто знає, де і перед ким він завинив. Тому я сама вам відшкодовую збитки, яких ви зазнали, а також надсилаю гроші для Дамаскіна та його робітників батьків борг перед ними… Коли щось залишиться, скористайтеся для будівництва церкви тому, у кого церква із самшиту ростиме. Мені дуже прикро, що все навколо мого майбутнього вінчання так недобре закінчилось. Але погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у Всесвіті величезна всеохопна Думка… Ваша як донька, Атилія”.
В оригіналі, сербською, ця фраза звучить так: “Zao mі je sto sto sve oko mog buduceg vencanja ovako neslavmo zavrsilo. Ali pogledajte uvece:zvezdano nebo і nad njim u svemiru ogromna sveobuhvaina Misao…”. Що ж це за “Misao” (Думка) така, про яку дівчина говорить навіть у таку скрутну для себе хвилину?
У грецькому перекладі Біблії лексема з першої її фрази (Євангеліє від Іоанна), перекладена слов’янськими як “слово” (“Спочатку було Слово…”, “Вначале было Слово…” тощо), грецькою звучить як “Логос”: “Спочатку був Логос, і Логос був у Бога, і Логос був Бог…”. А “Логос” (грец. Аоуо?), термін давньогрецької філософії, який означає водночас “слово” (або “речення”, “вислів”, “мовлення”) і “сенс” (або “поняття”, “судження”, “обгрунтування”)… Більше того, християнська догматика стверджує субстанційну тотожність Логосу Богові-Батькові, Чиє “слово” Він презентує Собою, і розглядає Його (Логос) як Другий Лик Трійці”. Тепер зрозуміліше, на яку Думку (Логос) покладала останні надії нещасна Атилія.
І покладала недаремно, адже якщо розкаяння щире, Бог гріхи прощає, – таким є важливе положення християнської доктрини, яка не позбавляє надії на прощення навіть злочинців. Справдилися слова Дамаскіна, сказані на прощання Николичу: “Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм”. Правда, покаявся не він. а його донька, але ж вона його рідна кров. Недаремно ж два листа Атилії, до батька і Лествичника, закінчуються, майже однаково:
1) “Ваша донька Атилія” і 2) “Ваша, як донька, Атилія”. Отже, якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти – будувати храм на небі.
Тож не дивно, що все закінчилося добре: самшит під вікнами Николичів знову став рости, “церква головного майстра Йована, присвячена Введенню Пресвятої Богородиці до Храму” була збудована, а її хазяйку, Атилію. там чекали два подарунки від двох Йованів: два перстні (кожен з літерою “А”) для неї та її нареченого Александара.
Ось таке непросте “постмодерністське плетиво” з виховним потенціалом запропонував читачу М. Павич.
1. . Складіть хронологічну таблицю життя та творчості М. Павича. Як вплинула на його твори поствізантійська культура?
2. Якою була дорога письменника до літературної слави? Що таке в його розумінні деоремісничий? Чи можна назнати дворемісничим його самого і чому?
3. Що таке постмодернізм? Які риси літератури постмодернізму притаманні творчості М. Павича?
4. Що вам відомо про Іоанна Дамаскіна та Іоанна Листвичника? Яку роль у тексті відіграють “два Йована”? Чи відповідають ці образи їхнім святим прототипам?
5. Які лейтмотиви творчості М. Павича наявні в оповіданні “Дамаскін” та як вони сприяють вирішенню конфлікта твору? Які художні засоби письменник використовує для відтворення
6. Як ви думаете, чому будівництво храму, з одного боку, та палацу з іншого, було тісно взаємопов’язане? Що це дає автору в утіленні творчого задуму?
7. Які деталі, образи, факти при першій їхній згадці вам були незрозумілі? Чи прояснилася їхня роль у процесі читання оповідання? Чого цим прийомом досягає автор?
8. Доведіть, що оповідання “Дамаскін” є гіпертекстом. Спробуйте скористатися пропозицією письменника на “перехрестях” і прочитати твір різними шляхами. Що конкретно змінюється в його сприйнятті? Чи подобається вам “гратися” з текстом? Чому?
Тестове завдання
9. Виконайте тестові завдання.
1. Світове визнання Милораду Павичу приніс твір
А “Хозарський словник”
Б “Зоряна мантія”
В “Дамаскін”
Г “Пейзаж, намальований чаєм”
2. Дія творів Милорада Павича відбувається переважно на колишніх теренах
А Східної Римської імперії Б Західної Римської імперії В Хозарського каганату Г Київської Русі
3. Слова, які виявилися пророчими: “Все має бути готове одночасно, …храм бел палацу нічого не партий, та й палац нічого не вартий без храму”, – промовив
А Йован Дамаскін Б майстер Шувакович В пан Николич Г Йован Лествичник
(1 votes, average: 5.00 out of 5)