ЛАМАРТІН, Альфонс Марі Луї де
(1790 – 1869)
ЛАМАРТІН, Альфонс Марі Луї де (Lamartine, Alphonse Marie Louis de – 21.11.1790, Макон, деп. Сона і Луара – 28.02.1869, Париж) – французький поет.
У Ламартіна були підстави згодом написати, що коли він входив у вітчизняну літературу, “тільки й чути було голоси про непоправний занепад, про цілковиту смерть і покійницький холод цієї загадкової діяльності людського духу, що зветься поезією”. І справді, він застав французьку ліричну поезію в тяжкому, ледве не агонізуючому стані. Пануюча в Першій імперії духовна та психологічна атмосфера аж ніяк
Син збіднілого дворянина,
Основним змістом “Поетичних медитацій” і їх продовженням є життя душі ліричного героя, якого з повним правом можна назвати романтичним. Це герой усамітнений, він сторониться “натовпу” та суєтності і живе такими реаліями буття, як природа і кохання, життя і смерть, Бог і нескінченність. Він їх сприймає та переживає як загадку, він ставить питання і шукає відповіді, залишаючи їх, однак, у невизначеності, переносячи акцент на сам пошук істини, що лишається утаєною. Цей умонастрій, характерний для романтизму, Ламартін вперше у французькій літературі зробив предметом поезії.
За Ламартіном, поезія має бути “тією мовою, яку чути, що вона промовляє, що відлунює в людській душі, що є живою душею наших найінтимніших почуттів, мелодією нашої думки”. Вона є, передусім, самовираженням поета, найглибшим і найбезпосереднішим. “Я нікого не наслідував, – небезпідставно заявляв згодом Ламартін, – я виражав тільки самого себе, для себе ж. Це не було мистецтво, це була розрада мого серця, яке захлиналося в риданнях. Ці вірші були стогоном або криком душі. Я кадансував цей крик”.
Величезне місце в поезії Ламартіна належить природі, проте це не є пейзажна лірика у традиційному значенні слова. Ця поезія і надалі поглиблювала (після Шатобріана) романтичне переживання природи, пов’язаного з релігійним умонастроєм. У Ламартіна природа не просто змальовується чи відчувається, а саме переживається, при цьому вона настільки зближується та зливається з почуттями, настроями, душевними станами ліричного героя, що стає їхнім вираженням, відлунням його скарг і волань, екстазів і криз.
Ще одна наскрізна тема ліричної поезії Ламартіна – тема кохання, але постає вона в нього у специфічному ракурсі, як болючі та солодкі спогади про кохану жінку, про втрачене щастя, якому немає вороття. Ця тема має автобіографічну основу – кохання поета до Жулі Шарль, молодої жінки, з котрою він зблизився у 1816 р. і котра померла восени 1817 р. Концентроване узагальнено-поетичне втілення ця тема знайшла у знаменитому вірші Ламартіна “Озеро”, який історики літератури назвали першим шедевром французької романтичної лірики:
О часе, зупинись! Спиніться, о хвилини
П’янкого почуття!
Як втримати навік це щастя безупинне,
Найкращий день життя?
Та я дарма прошу хоч трохи на останок
Спинитись мить, – не жде.
Благаю ніч: “Спинись!”, але ясний світанок
Уже на зміну йде.
(Пер. М. Терещенка)
Кохання, поєднане з відчуттям ефемерності життя, у неодмінному кадрі мальовничої природи, оповитої елегійним смутком, – така постійна ситуативність ліричної поезії Ламартіна. Охоплений неспокоєм і смутком, відчуттям непевності та загубленості у прекрасному, але болісному світі, поет звертається з меланхолійними питаннями та воланнями до Бога, бо тільки Він може розкрити загадки життя і сенс страждань, відкрити доступ в інші світи, в нескінченність. Порив до Бога, до нескінченності, відчуття тісноти матеріально-чуттєвого світу і прагнення скинути тілесні пута й сягнути свободи чистої духовності – це один із провідних філософських мотивів поезії Ламартіна. Він любив на крилах релігійно-містичного екстазу підніматися в “надсвітові сфери”, де разом з тінню землі зникають час і простір. “їдоки на землі я буду ятрить рани? // Між нами спільного нічого більш нема”, – заявляє поет у вірші “Самотність”. Названі інтенції особливо притаманні третій збірці Ламартіна “Поетичні та релігійні гармонії” (“Harmonies poetiques et religieuses”, 1830), якою завершується його творчість періоду Реставрації.
Тогочасних французьких читачів вразила музичність поезії Ламартіна, яка є її внутрішньою органічною якістю. Іншими словами, вона не зводиться до звучності рим, асонансів та алітерацій, а витікає з основ його світосприйняття, в чому він близький до німецьких романтиків. Для нього природа була “божественним концертом”, а Бог – великим музикантом. “Природа, – писав Ламартін, – це творіння, якому Він (Бог) дав ритм і мелодію”. Ліси та вітер, ріки та моря – це неперевершені інструменти, якими виконую мелодії та гармонії цієї музики, з якою не можуть зрівнятися навіть симфонії В. А. Моцарта і Л. ван Бетховена. Ставлячи за мету перекладати цю музику мовою поезії, він часто називав свої поетичні твори прелюдіями, сонатами, гармоніями й іншими музичними термінами. У своїх поезіях Ламартін виходив з традиційних розмірів, часто звертався до александрійського вірша, але приділяв велику увагу їхньому інструментуванню та мелодійності, надавав їм виразного, хоч і дещо монотонного звучання.
Для повноти уявлень про поезію Ламартіну важливо сказати ще і про її філософічність, на що вказують і назви його збірок. Це була не тільки особистісна лірика, а й роздуми про таємниці світобудови та глибокі проблеми буття. До характеризованих збірок входять його поеми “Бог”, “Людина” й ін., де ця проблематика знаходить концентроване вираження. У них найвиразніше проявляється притаманне поетові прагнення до своєрідного синтезу філософії, релігії та поезії. Він виношував задум грандіозного “епосу людського духу”, фрагментами якого є дві великі поеми 30-х років: “Жоселен” (“Jocdyn”, 1836) і “Падіння ангела”(1838).
Під впливом Липневої революції 1830 р. відбулися значні зміни у світогляді і творчості Ламартіна. У суспільно-політичній сфері він став “роялістом-конституціалістом” і далі еволюціонував до республіканізму, у сфері творчості відмовився від “стилю розпливчастої та незрозумілої символіки”, як скаже особисто у статті “Доля поезії” (1834), і проголосив себе прибічником суспільно корисної поезії, “народної і прийнятої народом”, такої, що “летить до полів і хатин”. Однак це аж ніяк не призводить до підняття поезії Ламартіна на новий, вищий щабель, навпаки, вона втрачає свою оригінальність і наближається до пересічного усередненого рівня, не позбавляючись при цьому й “туманної символіки”, про що свідчать хоча б згадувані поеми “Жоселен” і “Падіння ангела”. Звертався він у цей час і до прозових жанрів, зокрема видав твори “Рафаель” (“Raphael”, 1849) і “Граціела” (“Graziella”, 1852), які, власне, є мемуарами, оформленими як романи. Звертався пізній Ламартін і до історичного жанру, написав “Історію жирондистів” (1847), наближену за стилем до літературної прози. У 30-х pp. він став активним політичним діячем ліберального спрямування, а після Лютневої революції 1848 р. – міністром в уряді Другої республіки, де відігравав провідну роль.
В історії літератури Ламартін залишився передусім завдяки своїм поетичним збіркам 10-20-х років, які були новим і оригінальним явищем тогочасної французької поезії, важливими віхами на шляху розвитку романтизму у Франції.
Окремі вірші Ламартіна переклали В. Щурат, М. Терещенко, Be. Ткаченко.
Д. Наливайко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)