Перша поетична збірка Альфреда де Віньї

Перша поетична збірка Альфреда де Віньї, нейтрально названа “Поеми”, з’явилася 1822 p., через два роки після “Поетичних медитацій” Ламартіна. Вона знаменувала прихід у французьку літературу ще одного видатного поета-романтика, але поета зовсім іншого, який ніс із собою інші теми й мотиви, інші жанрово-стильові форми й започатковував інші тенденції в її розвитку. Життя і творчість Віньї позначені драматизмом, непросто складалася і його посмертна літературна доля.

Нащадок старовинного аристократичного роду, що мав графський

титул, Віньї постійно перебував не в злагоді з епохою чи, точніше, з епохами, в які йому довелося жити й творити. За ним закріпилася репутація представника “аристократичного романтизму”, і не тільки в радянському літературознавстві: ініціатива й головна заслуга тут належить французькому буржуазно-ліберальному літературознавству. Проте факти біографії і творчість Віньї не підтверджують цієї репутації, а, навпаки, суперечать їй. Як слушно зауважив один дослідник, в літературі Віньї був не графом, а поетом, і звідси, додамо, “нестандартність” його світосприйняття й поведінки, що не вкладаються в соціологічні схеми.

Становлення й перший етап творчості Віньї протікали в період Реставрації, в поновленій дворянській монархії, Бурбонів, яка, здавалося б, мала відповідати інтересам і поглядам “аристократичного романтика”, але цього не сталося. Він виявляє критичне ставлення до Реставрації, в його поезії домінують мотиви самотності, відчуженості від реальності, песимізм. Поет виявляє співчутливий інтерес до революції 1830 p., але буржуазна Липнева монархія стає для нього ще більш неприйнятною, згадані мотиви посилюються в його творчості, та й сама ця творчість після 1835 р. різко йде на спад. Він продовжує писати, але вже не з тією інтенсивністю, що раніше, лише час від часу друкує нові поезії та поеми і все більше замикається в самотності.

Рання, та й не тільки рання, поезія Віньї – теж поезія медитаційна, поезія самозаглиблення і роздумів, але на інший лад, ніж у Ламартіна. Ліричний герой його поезії теж з’ясовує стосунки з світобудовою і Богом, історією і долею, але з інших позицій і не в лірично-сповідальному ключі. Свої думки й переживання Віньї об’єктивізує, вдається до епічних і драматичних сюжетів, до ролевих ліричних героїв. Власну заслугу перед французькою літературою він бачив у тому, що “першим запровадив композиції такого типу, які подають філософські думки в епічних або драматичних формах”. У цьому він спирався на здобутки інших західних літератур, що було помічено критикою, яка заговорила про “зовнішні джерела натхнення Віньї”. Так, після виходу збірки “Античні й сучасні поезії” (1826), в основу якої лягла збірка 1822 р., Сент-Бев писав: “Якщо добре їх пошукати, то це Біблія, Гомер, побачений очима Андре Шеньє, Данте можливо, Мільтон, Клопшток, Оссіан, той же Томас Мур, але все це збиралося крапля за краплею і вилилося в концентровану, витончену й потужну структуру”.

Отже, поезія Віньї теж медитаційна, філософічна, але вона і за формою, і за змістом глибоко відрізняється від поезії Ламартіна. Якщо Ламартіну властива певна внутрішня спорідненість з німецьким романтизмом, поширеними в ньому релігійно-філософськими умонастроями й містичними стремліннями, то поезія Віньї виявляє відверте тяжіння до байронічної течії. Характерні для цієї течії світоглядні засади, ліричні мотиви й домінуючий настрій саме у Віньї (серед французьких ліриків) знайшли найпослідовніший прояв. І справа тут не лише в безперечному впливові англійського поета, айв типологічній спорідненості Віньї з байронічною течією. Відчуженість від середовища, горда самота, загальний безвідрадний погляд на долю людини й людства, культ стоїчного страждання, світова скорбота, – все це звучить у Віньї голосніше й виразніше, ніж у будь-кого з французьких романтиків:

“Покинь розумувать у марному свавіллі, Будь мужнім завсігди в стоїчній простоті, Без нарікань і скарг, як я в своїм житті. Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, З недолею змагайсь, як вся рідня моя, Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я”. Переклад М. Терещенка

У цих заключних рядках знаменитої пізньої поеми Віньї “Смерть вовка” (1843) виражено символ віри, якого поет дотримувався все життя, і водночас один з наскрізних мотивів його поезії.

Збірка “Античні й нові поеми” відкривається “Містичною книгою”, триптихом, що складається з “Мойсея”, “Елоа” і “Потопу”, поем на біблійні сюжети. Віньї теж був властивий романтичний титанізм, і в триптиху він творить титанічні образи героїв, які в гордій і трагічній самотності високо підносяться над світом та людьми. Так, у поемі “Мойсей” змальовано величний образ біблійного народного вождя й пророка, наділеного незвичайною духовною силою. Але ця вибраність не тільки підносить Мойсея над людьми, а й прирікає його на вічний холод самотності, і в монолозі, зверненому до Бога, він скаржиться на цей холод і просить “забуття у могильному сні”, щоб звільнитися від нього.

До найвідоміших поетичних творів Віньї належить поема “Елоа” на сюжет про “падшого ангела”, поширений у романтичній літературі (“Падіння ангела” Ламартіна, “Кінець Сатани” Гюго, “Любов ангелів” Т. Мура, “Демон” Лєрмонтова, почасти “Каїн” Байрона тощо). Поміж згаданих творів поема Віньї найбільше перегукується з лермон-товським “Демоном”. У ній ангел Елоа, народжена із сльози Христа, спускається в пекло до Сатани, сподіваючись врятувати його своїм коханням, але ця любов виявляється для неї згубною. Віньї створює в поемі титанічний образ Сатани, який у тотальній байдужості до світу творить зло, сам того не усвідомлюючи. Читачів вразили також “космічні пейзажі” поеми, не лише їхня неосяжність, а й колористичне багатство й тонке нюансування. “Тільки він, – захоплено писав Т. Готьє, – володіє цим перламутрово-сірим кольором, цим кораловим відсвічуванням, цими опаловими прозоростями, цією синню місячного сяйва, що на тлі божественного білого світла стає нематеріальною”.

Мотиви й настрої, що визначилися в перших поетичних збірках Віньї, залишаються домінуючими і в його пізній поезії, в збірці “Долі”, що вийшла посмертно. Збірка відкривається однойменною поемою, в якій звучить мотив всесилля і всевладдя долі, яка набирає обрисів античного фатуму. “З пергиого дня творіння // Тяжка й могутня ступня долі // Опускається на кожну голову й кожне діяння”, – такий урочистий і похмурий зачин цієї поеми, написаної “дантівським розміром”, терцинами. Ще масштабніше й трагічніше звучать у цій збірці ідеї самотності людини в світі, відкинутої і природою, і Богом.

На відміну від Ламартіна та багатьох романтиків, які, почуваючись самотніми й чужими в суспільстві, знаходили притулок і розраду в природі, близькій і дружній людині, Віньї був далекий від цієї руссоїстської традиції. Не захопило його й притаманне багатьом романтикам одухотворення природи, її наближення до людини, її олюднення до майже повного злиття життя природи й життя душі. Малюючи природу в пластичних образах і тонко нюансованих кольорах, внутрішньо він лишався відчуженим від неї. Дистанційованість від природи, об’єкти-візоване її сприйняття й зображення є однією з характерних рис його поезії. Тут треба належною мірою брати до уваги те, що для Віньї, творця філософської поезії, природа – це не просто величавий чи мальовничий пейзаж, а й частина світобудови, її іпостась.

Мотив відірваності людини від природи звучить вже в поезії Віньї 20-х років, але концентрованого похмуро-патетичного виразу досягає він в його пізній поезії, зокрема в поемі “Хатина пастуха. До Єви”. Тут “людському балагану” з його суєтністю і марнославством протиставлена природа – велична, прекрасна й водночас тотально байдужа до “комедії людської”, сповнена “льодового презирства” до неї. В цій поемі природа звертається до людей з такими безжальними словами: “Ви матір’ю звете, а я для вас – могила. // Не знаю тих, кого я вже згубила, // Не чую, хто хвалу співає в тьмі часу”.

Тут варто нагадати, що період Реставрації у Франції позначений величезним, нечуваним досі інтересом до історії, насамперед вітчизняної. Значною мірою пояснюється це тим. що в цей час центр ідейного життя й ідеологічної боротьби в країні змістився на історію. Вирішальні аргументи в Цій боротьбі як ідеологи Реставрації, так і опозиція, ліберали шукали в історії. Перші знаходили в ній підтвердження історичних прав дворянства й монархії на правління державою, ними створеною і керованою протягом століть, інші на її матеріалі розвивали ідеї поступального руху суспільства, неминучих змін соціального ладу й форм правління. В цей період розквітає французька романтична історіографія, яка в працях Ф. Гізо, О. Тьєррі, Ф. Міньє, П. де Варанта, Ж. Мішле та інших істориків досягає видатних успіхів у вивченні та витлумаченні минулого. У другій половині 20-х років наступає яскравий розквіт історичного роману й драми. Вищими досягненнями в жанрі історичного роману стали романи “Сен-Map” Віньї, “Шуани” Бальзака, “Хроніка правління Карла ІX” Меріме, “Собор Паризької богоматері” Гюго. За намірами авторів, всі вони мали не тільки достовірно відтворювати минуле, а й давати ключ до сучасності, прояснювати її процеси й конфлікти, проблеми й колізії.