Культурне багатство України (твір – міркування)
Коли вчителька оголосила, що наш клас їде на екскурсію, я перший підняв руку. Серце було готове вискочити із грудей. Адже маршрут, яким ми збиралися їхати, був майже мрією. Я шепотів із замилуванням: ” Харків – Хортиця”. Справа в тому, що я давно “закоханий” в історичне минуле нашої країни. Степове козацтво, овіяне подвигами й славою, Запорізька Січ, вільний дух знаменитого лицарства – все це змушувало моє серце стискуватися. Іноді мені здається, що якби я жив у ті часи – обов’язково був би козаком, так ще і яким! Сам Богун би
У дорогу я почав збиратися ретельно: поклав бінокль (щоб усе розглянути), книгу про козацтво й маленький амулет (просто так, на щастя).
Коли під’їжджали до Запоріжжя, серце заколотилося: от, от, зараз здійсниться моя мрія і я побачу Хортицю… Це було щось надзвичайне. Стояла така тиша, що чутно було, як я дихаю. Я закрив очі й уявив: і от я вже гетьман Петро Сагайдачний, оглядаю новачків. У руках у мене булава й бунчук – гетьманські клейноди, символи моєї влади. Жаль, що потрібно відкрити ока і йти далі, тому що спереду ще музей козацької слави. Зайшовши в музей, відразу ж відчув “подих століть”.
Відвідавши музей, я ще раз переконався: запорізьке козацтво було справді знаменитим військом. Це були люди самовіддані, гордого характеру й честі, волелюбні, мужні, теперішні патріоти. Козаки віддано служили своєму народу свідомо й не знали страху. Хочеться завмерти перед вибудуваним Військом Запорізьким і почути голосне: “Слава Україні!”, а у відповідь нехай звучить: “Героям слава!”
(2 votes, average: 2.50 out of 5)