Культова фігура вісімдесятих: Висоцький
Касети з його піснями переписували нескінченно – і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали все – і підлітки, хрипкими голосами в під’їздах певшие “під Висоцького”, і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагэбэшники. Від тайги до британських морів. І кожний знаходив своє, лише про нього сказане, до болю рідне. Було й про тещу. Було й про волю. Було й про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреніків. І про моряків-шоферів. І про скелелазів.
Органічний сплав артистичного дарування, своєрідної манери виконання й щирості створив чудо. Але й тексти пісень, самі по собі, не тільки “доводилися до двору”, але й легко запам’ятовувалися, ставали істинно народними – і при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад, відразу розійшлася по країні після фільму “Вертикаль” “Пісня про друга”:
Якщо друг виявився раптом И не друг і не ворог, а так… Якщо відразу не розбереш, Поганий він або гарний…
Він багато писав і співав про війну. Про війну тоді
Я не люблю впевненості ситої, Уж краще нехай відмовлять гальма Прикро мені, коли слово “честь” забуте И коли в честі наклепи за очі Коли я бачу зламані крила, Немає жалості в мені, і не спроста: Я не люблю насилья й бессилья, От тільки жаль розп’ятого Христа. Я не люблю себе, коли я боюся, Я не терплю, коли безневинних б’ють Я не люблю, коли мені лізуть у душу, Тим більше, коли в неї плюються
Він працював з повною самовіддачею, “на нерві”, заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто… але натура не дозволяла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.
Сгину я – мене пушинкою ураган змете з долоні, И в санях мене галопом спричинять по снігу ранком, – Ви на крок неквапливий перейдіть, мої коні, Хоч небагато, але продовжите шлях до останнього притулку! Чутьпомедленнее, коні, ледве помедленнее! Не укажчики вам батіг і батіг! Але щось коні мені попалися вибагливі – И дожити не встиг, мені доспівати не встигнути
Обстановка у країні була не сама підходяща для щирості. Він уколював, як каторжний – у театрі, на концертах – але було відчуття, що всі впустую, що Слово грузне в павутині неправди й лицемірства. Його обожнювала країна – від мала до велика, – а офіційно його як би й не було. Самопальными касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок – раз-два й обчелся. Так і жив. Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах і дико утомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом – алкоголем і новомодним іноземним – наркотиками. Що тільки наблизило розв’язку. Завдяки Висоцькому, Галичеві, Окуджаве, Визбору, Кімові давно забутий – середньовічний – жанр бардовской пісні знайшов нове життя, завоював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький як аудиторія подарував їй всю країну.
Настало нове час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Годувальників, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков… Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким – чи почули б ми їх?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)