“Куди йдемо? Який лишаєм слід?” (за творами Ліни Костенко)
Уже перші книжки Ліни Василівни Костенко засвідчили: на небосхилі української поезії спалахнув дужий талант. Поетеса постала перед читачами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона – справжній майстер, вимогливий художник слова.
Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб’язкове і звернулася до головного, насущного – загальнолюдського. “Не треба думати мізерно”, – стверджує вона. Відтоді ніякі заборони і дискримінації не змогли зупинити пера авторки. Поетеса порушує важливі питання ролі митця в суспільстві,
Вражає щирим уболіванням за долю культури українського народу поезія “Заворожи мене, волхве…” У ній Ліна Костенко стверджує, що всюди повинна панувати правда. Але з сумом констатує:
Звісило з трибуни блазенський ковпак
Забрехуще слово.
Те, через яке “пропадали…люди…Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю.” Не допускає вона брехні,
“Мислію возросший” читач-однодумець – от її заповітна мрія. Людина, що зможе зрозуміти крик душі поета про страшну дійсність, яку негайно треба змінити.
Волає “Пастораль XX сторіччя”: до чого ж ми дійшли? Кому потрібні наслідки війни і нові жертви? Треба жити! Але жити, пам’ятаючи про полеглих у війну воїнів, про свої “борги” перед ними. Для того “є навіть пошта польова” на обелісках: імена, прізвища, дати.
З усіх творів Ліни Костенко особливо виділяється поезія “Життя іде і все без коректур”. У ній вона говорить про різні людські долі. Але, незважаючи на незнання своїх путей-доріг, ми мусимо “зробити щось, лишити по собі”. Добро повинні творити люди. До кожного окремо звертається поетеса:
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Так висвітлюється ще один ракурс її поезії: незмінне утвердження особистості як основи суспільства. Усе йде від людини. А на неї, у свою чергу, впливають митці, виховуючи почуття, смаки, думки. Тому такі високі критерії поетеси – вона вимагає від митців, а значить, і від себе щирості, любові. їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо:
…все залежить
Від людських зіниць –
В широких відіб’ється вся епоха,
У звужених –
Збіговисько дрібниць.
Поети є представниками епохи. Вони – лице народу, тому і не можуть “бути власністю”. Але і собі не належать митці, бо зберігають мудрість і правду віків.
Постійно нагадує Ліна Костенко про неминущі духовні, мистецькі вартості, про все те, що прийшло до нас крізь століття від попередніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Сучасна людина – спадкоємниця неперехідних цінностей минулого. Треба знаходити і розуміти “посмішку Джоконди”, яка “ніколи не мине”, чарівну Мадонну Рафаеля, що “у вічі дивиться вікам”. Та не слід забувати і про ту красу, що знаходиться навколо нас.
Любіть травинку і тваринку,
І сонце завтрашнього дня,
Вечірню в попелі жаринку,
Шляхетну інохідь коня, –
Закликає всіх авторка. Щира й непідкупна, Ліна Костенко переконує нас у тому, що треба залишатися Людиною перш за все, попри все. Вона розуміє: лакейство мислі – найгірший вид пристосуванства, найнижча сходинка людського розвитку. Можливо, тому і звучать рядки з вірша “Між іншим” як своєрідне кредо поетеси, звернене до нас:
…якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
Ліна Василівна Костенко дає можливість поміркувати над цим з усією повнотою аргументації. Вона спрямовує наші душі до добра, краси і правди. І, здається, ми вже стаємо на цей шлях і робимо перші кроки “рег аsрега аdі аstra”. Хочеться, щоб щасливо й успішно ми змогли подолати його.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)