КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ. ПРОСПЕР МЕРІМЕ
ЛЕКЦІЯ 10
КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ. ПРОСПЕР МЕРІМЕ
1. Загальна характеристика французької реалістичної літератури XIX століття.
2. Проспер Меріме – майстер реалістичної новели. П. Меріме і Україна.
3. Характеристика творчості: “Матео Фальконе”, “Таманго”, “Федеріго”. Особливості новелістики.
1. Загальна характеристика французької реалістичної літератури XIX століття
Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло
Французький реалізм XIX ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи:
I етап – кінець 20 – 40-ві роки – становлення і утвердження реалізму як провідного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П. Періме, Ф. Стендаля, О. де Бальзака.
II етап – 50 – 70-ті рр. Цей етап пов’язаний із творчістю Г. Флобера – послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника “натуралістичного реалізму” Е. Золя.
Становлення
Із теоретичних праць, які присвячені обгрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля “Расін і Шекспір” та праці Бальзака 40-х рр. – “Листи про літературу, театр і мистецтво”.
Риси критичного реалізму:
– зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;
– зображення розмаїття соціальних типів;
– розвиток жанру роману – епопеї;
– інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;
– увага до складного внутрішнього світу людини.
Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.
Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З цього приводу Ф. Стендаль говорив про “смерть героя”. Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом знавців літератури та письменників. Ф. Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації (“Червоне і чорне”) та полум’яні свободолюбові пориви Італії (“Пармський монастир”). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з’явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письменників підкорення “залізним законам реального світу”.
Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив “Людську комедію”, про жанр якої сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.
Новий етап реалізму відкрив Г. Флобер, майстер психологічного розкриття характеру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була “трампліном для того, щоб піднятися вище”; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із школою “щирого реалізму”, представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Г. Флобером, правда в мистецтві – це вміння проникнути під зовнішнє і відобразити сутність життя. “Усе придумане – істинне”, – писав він.
Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П. Меріме – у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалістична новелістика XIX ст.. досягла у творчості учня Г. Флобера – Гі де Мопассана.
Реалістичні традиції продовжились у натуралізмі, найвидатнішим представником і теоретиком якого був Е. Золя. Провідним жанром цього літературного напряму стали роман і епопея.
2. Проспер Меріме – майстер реалістичної новели
ПРОСПЕР МЕРІМЕ (1803-1870) Прожив у цілому щасливе спокійне життя. Йому щастило в багатьох починаннях. Він, можна сказати, народився в сорочці. Це сталося 28 вересня 1803 року в Парижі в багатій родині. Батько був художником за фахом і винахідником за покликанням. Мистецьки обдарованою була і мати майбутнього письменника. Батьки змалку розвивали естетичні смаки сина, відкривали перед ним світ мистецтва, літератури, музики, театру, що вплинуло на його подальшу долю. До їхнього будинку часто приходили люди творчих професій, які обговорювали все, крім політики. Хлопець перейняв цю аполітичність і зберігав її протягом усього життя. Суспільні проблеми не відбилися у його творах. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури. П. Меріме захоплювався історією мистецтва, археологією, вивчав мови. Він не знав періоду невдач. З першого свого твору письменник звернув на себе увагу читача, і ця увага не слабшала впродовж усієї літературної діяльності.
Будучи матеріалістами, батьки заперечували релігійність, не хрестили вони і свого сина, про що той ніколи не жалкував і не приховував своїх атеїстичних поглядів. Але світське виховання хлопець отримав найкраще. Уже в коледжі він привернув увагу викладачів своїми манерами, знанням англійської і вишуканою зовнішністю.
Після закінчення ліцею у 1819 р. Меріме за бажанням батька вступив на юридичний факультет Паризького університету. Однак юриспруденція не була його покликанням. Весь свій вільний час юнак віддавав вивченню грецької та іспанської мов, англійської літератури та філософії. Саме в цей час у нього вперше проявився інтерес до творчості. До того ж він знайомиться із Ф. Стендалем, який надихнув Проспера на написання творів. Хлопець зав’язав стосунки із Ф. Мюссе та В. Гюго, але справжньої близькості із романтиками у Меріме, по суті, ніколи не було Поглибленню ерудиції майбутнього письменника чимало сприяли подорожі до Іспанії та Корсики. Непогано він знав і рідну Францію, яку об’їздив усю після того, як у 1834 р. став інспектором історичних пам’яток.
По закінченні університету, у 1823 р. П. Меріме став простим чиновником у міністерстві, але всі думки його були спрямовані на літературу, чим він наполегливо займається у вільний від роботи час. Протягом 40 – 50-тих рр. він написав цілу низку історичних праць з історії Стародавнього Риму, Росії та України, літературно-критичних статей про іспанську та російську літератури, перекладав Пушкіна, Гоголя.
У 1830 р. письменник здійснив п’ятимісячну подорож до Іспанії, наслідком чого стала збірка новел “Листи з Іспанії”. Коли він повернувся в Париж, то його зустріли так, ніби він брав участь у липневій французькій революції, а в апараті нового правління йому навіть запропонували посаду начальника кабінету при морському міністерстві.
На деякий час Меріме залишив письменницьку діяльність, створивши за 4 роки лише одну повість під назвою “Подвійна помилка”. Це любовна історія, в якій критики вбачали відгуки короткого любовного зв’язку П. Меріме із Ж. Санд.
Служба при міністерстві не була тягарем, і Меріме повністю віддався світським пригодам. Він став звабником жіночих сердець, розділяючи кохання із знатними особами, але не гребуючи і дівчатами легкої поведінки. Молодий прозаїк Меріме перш за все цінував волю, не прагнув шлюбу, що дуже засмучувало його прихильниць.
Провівши 4 роки у веселощах і любовних утіхах, Меріме знайшов у собі сили вирватися із кола насолоди і повернутися до творчої діяльності. Приводом цього стала посада, яка якнайкраще відповідала його естетичним смакам. Він став головним інспектором історичних пам’яток. Протягом майже 20 років Проспер Меріме інспектував все, що являло собою історичну цінність. Він об’їхав всю країну, зустрічався з цікавими людьми.
Деякі зміни у стосунках з жінками відбулися у 1836 р., коли він познайомився із жінкою, яка пробудила в нього серйозні почуття. Коханою письменника стала одна з найяскравіших жінок Парижа Валентина Делассер, донька графа Олександра де Лаборда і дружина заможного чиновника Габріеля Делассера. 18 років з невеликими перервами тривав любовний зв’язок Проспера і Валентини. У часи суперечок Меріме знаходив утіху в обіймах іншої жінки, яку також віддано кохав. Її ім’я Жанна Дакен. І, вірогідно, що Валентина про цей зв’язок нічого не знала. Наприкінці 40-х років розпочалася лінія невдач у житті письменника: смерть матері, особисті проблеми, охолодження стосунків із Валентиною.
У 1844 р. його було обрано членом Французької академії наук, а потім і Академії написів. Отже, П. Меріме був не лише ерудованим літератором, а й науковцем. Після 1848 р. прозаїк взагалі нічого не писав. За рік до смерті ним була опублікована новела “Локіс”. Сам факт видання новели автором свідчить про те, що він розглядав її як підсумок своєї літературної діяльності.
У 1853 р. після заручин Наполеона III з давньою подругою Меріме Євгенією Монтіхо, Проспера призначили сенатором, і він став товаришем імператорської сім’ї. Саме в цей час проявився великий інтерес письменника до російської літератури. Він із захопленням перекладав Гоголя, Пушкіна, Тургенєва (з Тургенєвим протягом 13 років листувався). До свого 60-річчя Меріме підійшов стомлений фізично і морально. Падіння другої імперії після революції 1870 р. стало останнім ударом для митця. Цю подію він пережив лише на декілька тижнів. Помер у Канні 23 вересня 1870 р.
Становлення Меріме – письменника відбувалося під час жорстокої боротьби між літературною молоддю, яка намагалася оновити французьку літературу, і письменниками старшого покоління, які надавали перевагу класицизму. Меріме, підтримуючи дружні стосунки із Стендалем і Гюго, став на їхню сторону у боротьбі з класицизмом. Але він по-новому поглянув на деякі ключові теми романтичного світогляду. Наприклад, письменник у своїх творах критично поставився до романтичного культу історичного минулого та “місцевого колориту”, іронізував з романтичного культу містики. Переконаним доказом цього могли бути вже перші художні твори письменника – збірка п’єс “Театр Клари Гаусель” (1825 р.), роман “Хроніка за часів Карла IX” (1829 р.).
На початку 30-х років основним жанром Меріме стала новела, оскільки він чудовий стиліст і майстер психологічної замальовки. У 1833 р. письменник опублікував книгу “Мозаїка”, яка містила короткі енергійні новели, що відрізнялися великим розмаїттям тем і форм:
– реалістичні (“Матео Фальконе”, “Взяття редуту”);
– фантастичні (“Видіння Карла XI”, “Федеріго”);
– психологічні (“Етруська ваза”) та ін.
Найбільш відомі і досконалі новели письменника були створені у період з 1834 – 1845 рр. (“Подвійна помилка”, “Душі чистилища”, “Ільська Венера”, “Кармен”). Це період розквіту реалістичної новели Меріме. Проблема людини стає однією з центральних. За сюжетом новели прозаїка – це яскраві оповіді, в яких зображені сильні характери, “цілеспрямовані люди”. Серед них були новели, в яких змальована сучасна автору Франція, але здебільшого дія відбувалася в екзотичних країнах (Корсика, Іспанія, Алжир, Литва). Автор використовував барвисті старовинні легенди і містичні історії. Отже, новели Меріме на перший погляд – романтичні. Однак письменник підривав цей романтизм стриманим, точним, іронічним і навіть сухим стилем оповіді. Ще один улюблений прийом автора – введення оповідача, який був своєрідним “Я” новеліста. Об’єктивна і дещо іронічна розповідь оповідача була водночас коментарем, що ставив під сумнів вірогідність незвичайних подій.
Герой новел Меріме виступав нерідко людиною двозначною. Багато критиків, спостерігаючи цю особливість як в самому Меріме, так і в його героях, звинувачували письменника в цинізмі і холодності, але в дійсності ні того, ні іншого у нього не було. Один французький критик (Анрі Ліон) сказав про Меріме, що цей письменник завжди ніби боявся “бути спійманим на місці злочину почуття”. Тут вдало розкрита одна із яскравих особливостей творчості Меріме. Усі його герої афішували свою холодність, намагалися стати циніками, але за цим нерідко ховалося зовсім інше – “незаймана хвороба” бути ображеним у своїх особистих почуттях. Щоб не виявити цього, вони намагалися замаскувати свої почуття насмішкою, іронією, часто навіть цинізмом. Істинний пафос творчості Меріме містив у віднаходженні високої цінності великого почуття. Але саме тому, що в буржуазному суспільстві не було місця для великого почуття, герой Меріме і ставав нерідко “двійником”.
Уже цим самим новеліст виніс вирок буржуазному суспільству. Якщо людина змушена приховувати свої почуття, обдурювати оточуючих, то відповідальність за це падала на суспільство, яке її до цього підштовхувало. Зображуючи своїх героїв, Меріме завжди підкреслював цю подвійність у їх поведінці. Вони поставали абсолютно різними перед очима суспільства і у своєму особистому житті. Яскравим прикладом стала новела “Етруська ваза” (1830). Суспільство змусило людину брехати, лицемірити, завуальовувати свої почуття, приховувати їх від оточуючих, глибоко ховати в собі.
Починаючи з 1848 року П. Меріме “літературно емігрував до Росії й України”. Знайомство з історією, творами письменників цих країн спонукало його до вивчення їхньої мови, бо письменник прагнув читати твори мовою оригіналу.
Особливо прозаїк захоплювався Україною, його приваблювало минуле і героїчна боротьба українського народу за національну незалежність. Найбільше новеліста зацікавила епоха українського козацтва, гетьманування, їхні звичаї та обряди. Про історію українського народу видані такі праці письменника, як “Українські козаки та їхні останні гетьмани”, есе “Богдан Хмельницький”, у яких він виклав своє захоплення Мазепою і Хмельницьким.
Під впливом історико-літературних досліджень П. Меріме у 1869 р. французький сенат ухвалив вивчати у школах Франції курс історії України. Цим самим письменник сприяв взаєморозумінню і повазі одного народу до іншого.
Також він захоплювався українськими та російськими письменниками: написав статті про Гоголя, мріяв перекладати французькою М. Вовчка, переклав Пушкіна, Гоголя, Тургенєва французькою мовою. Про творчість цих письменників Меріме написав статті, давши високу оцінку російській літературі.
3. Характеристика творчості: “Матео Фальконе”, “Таманго”, “Федеріго”. Особливості новелістики
Реалістична новела П. Меріме мала ряд цікавих композиційних і стилістичних особливостей. Меріме – майстер психологічної новели, у центрі його уваги – внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби, еволюції чи навпаки деградації. Внутрішня боротьба героя у письменника завжди визначалася зіткненнями людини із суспільством, середовищем, яке формувало її характер. Драми головних героїв новел (Сен-Клера, Жюлі, Арсени та ін.) народжувалися із протистояння оточуючій дійсності. Звідси випливала цікава особливість новелістики Меріме: великого значення надано події, яка так чи інакше визначала внутрішній конфлікт героя.
Новели прозаїка зазвичай дуже драматичні. Із будь-якого його твору можна зробити драму. Подія, яка поставлена автором у центрі новели, найчастіше мали характер катастрофи – це вбивство, самогубство, кровна помста, смерть героя, зміна всього його життя. Сен-Клер (герой “Етруської вази”) убитий на дуелі, Кармен (героїня “Кармен”) убита доном Хосе. У новелі “Локіс” здійснено вбивство графом своєї молодої дружини. У новелі “Матео Фальконе” відбувається кровне вбивство – сина батьком.
Це своєрідний прийом замовчування про найважливіше і значне, описане у творі. За цим замовчуванням приховувалася справжня схвильованість автора, почуття жаху, його оцінка того, що сталося. Те, що зображено в новелах “Кармен”, “Локіс” чи “Етруська ваза” завжди глибоко хвилювала читача. Автор зазвичай приховував власну оцінку подій, щоб цим самим не зменшити враження читачів. Різко переключаючи увагу на щось інше, побічне, він змушував краще вдуматися в те, що сталося. У результаті сама подія стала для читача більш відчутною.
Динамізм, драматичність і напруженість дії в новелах Меріме визначили ще одну своєрідну рису. Це мізерність опису, особливо опису природи. Новеліст дуже скупий на опис, бо в центрі його уваги завжди дія, драма, наростання драматичного конфлікту. Опис відіграв лише другорядну роль. У зв’язку з цим особливого значення у творах Меріме набула деталь – окремий невеликий штрих, який часто заміняв великі описи і характеристики.
Художні особливості новел Проспера Меріме:
– центр уваги письменника – внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби;
– подія визначала внутрішній конфлікт героя;
– поєднання психологізму і прийому замовчування;
– динамізм, драматичність і напруженість дії;
– “скупість” описів природи;
– використання художньої деталі;
– герой із сильним характером;
– образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки;
– характер і психологія людини постали як результат певних умов існування;
– еліпсна (двоцентрова) композиція новели – оповідання в оповіданні;
– тяжіння до екзотичних описів;
– введення оповідача, який був другим “я” самого автора;
– мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.
Проспер Меріме неодноразово говорив, що запорука успіху письменника полягала в умінні обирати з усієї сукупності явищ буття якесь одне, неординарне. Новела “Матео Фальконе” – перша з опублікованих новел, яка була відтворенням такої неординарної “знахідки”.
Будинок Матео Фальконе знаходився недалеко від маки (спалена частину лісу під поле). Він був заможною людиною, бо жив з прибутку від стад овець, які пастухи – кочівники переганяли з місця на місце. Йому було не більше 50 років. Він вправно володів зброєю, був гарним товаришем, небезпечним ворогом. Був одружений з жінкою Джузеппе, яка народила йому спочатку 3-х дочок і, нарешті, сина, якому він дав ім’я Фортунато, – надію сім’ї і продовжувача роду. Доньки вийшли вдало заміж, а синові виповнилося лише 10 років.
Одного дня вранці Матео з дружиною відправився подивитися на свої стада. Фортунато, який хотів піти з ними, залишили, щоб стеріг дім.
Хлопець лежав на сонці, коли почув постріли. Він побачив людину в лахміттях, з бородою, яка ледве рухалася, бо була поранена у стегно. Це був розбійник Джанетто Санпьєро. Він попросив Фортунато сховати його. Хлопець поцікавився, чи дасть той щось натомість? Бандит витягнув п’ятифранкову монету. Фортунато сховав його у купі сіна. Через декілька хвилин з’явилося шестеро стрільців, яких очолював родич малюка – Теодоро Гамба. Він запитав хлопця, чи той не бачив Джанетто. Хлопець не говорив, що бачив, і це дратувало стрілків. Вони навіть обшукали будинок Матео, але нікого не знайшли. Тоді Гамба показав хлопцю срібний годинник і сказав, що якщо вкаже, де бандит, то подарує годинник. Хлопець почав вагатися, у нього загорілися очі, а тоді вказав на сіно. Стрільці почали розкопувати копну, а Фортунато отримав годинника. Бандита зв’язали, але тут на дорозі з’явився Матео з дружиною, вони поверталися додому. Гамба розповів їм про те, як вони затримали бандита, про те, що зробив син. Матео поглянув на бандита, який назвав його будинок “будинком зрадників”.
Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео – прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов’язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада – це найбільша смертельна образа: “Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати”. Саме те, що його син, “продовжувач роду,” на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.
Матео не зміг простити зради. І тут Фальконе сильний і вірний собі. Вбивство єдиного сина відбулося не в стані афекту, а суворо, спокійно, переконано: “Фортунато зробив відчайдушне зусилля, щоб підвестися й припасти батькові до ніг, але не встиг. Матео вистрілив і Фортунато впав мертвий. Навіть не глянувши на тіло, Матео знову рушив стежкою до свого дому, “щоб узяти лопату”. Цей величний спокій ще більше вразив читача. Меріме в новелі не виразив свого ставлення і тому часто йому дорікали у байдужості до описуваних подій, у свідомому прагненні відсторонитися від своїх героїв. Але насправді це не байдужість автора, це його позиція.
Особливості новели “Матео Фальконе”:
– зосередження уваги на виняткових яскравих подіях;
– герої відрізняються сильним характером;
– використання художньої деталі;
– несподівана розв’язка, що надає нового ритму всій дії.
Образ Матео не завершив художніх шукань Меріме. Ці пошуки тривали і віднайшли свій вияв ще в одній неперевершеній новелі П. Меріме – “Федеріго”. Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.
Одного разу до нього на ніч попросився Ісус Христос з 12 апостолами. Федеріго прийняв їх, але вибачився, що не приховав їх належним чином. Він наказав орендатору зарізати останню козу і засмажити її.
Це фантастична новела, яка побудована на казковій фольклорній основі, і відбила прагнення Меріме шукати сенс буття поза буржуазною буденністю. Мальовнича, з характерною прискореністю дії, новела сприймалася як народно-казкова оповідь, як жива розмовна форма.
Потяг письменника до героїчного начала, сильних характерів відчутний у новелі “Таманго”, де автор розкритикував таке ганебне явище як работоргівля, виступив проти рабства взагалі. Проте основна тема твору – не викриття работоргівлі, а розкриття характеру Таманго.
У цьому образі відбилися подальші роздуми Меріме над людською природою, а особливо – конфлікт високого, героїчного і ницого начал. Добрі і злі якості героя тут не приховано, а виразно оголено. Він владолюбний, жорстокий, лютий і деспотичний. Таманго торгував своїми одноплемінцями. Але йому властиві й суттєві людські риси, які виявилися в нездоланному прагненні героя до волі, його гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.
Неосвічений розум дикуна виявився здатним на швидкі й правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підняв бунт на кораблі. Злий дикунський звичай не заглушив у ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, наздоганяє корабель, котрий відвозив його дружину, або коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділився з жінкою останнім сухарем. Отже, у дикості Таманго – якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення.
Меріме показав своїх героїв у таких життєвих зіткненнях, коли вони мали вирішити для себе питання величезної ваги – чи зберегти життя, знехтувавши совістю, честю, особистими моральними принципами, чи залишитися вірним цим принципам, але загинути. Героїчне начало в сильних характерах, які приваблювали письменника, полягало саме в тому, що перемога залишалася за моральними принципами.
Питання для самоконтролю
1. . Розкрийте жанрову різноманітність та основну тематику творів письменників – реалістів.
2. Завдяки яким творчим відкриттям П. Меріме став класиком французького реалізму?
3. В яких сферах розкривається зв’язок П. Меріме з Україною?
4. Чому П. Меріме називають майстром психологічної новели? У чому його майстерність?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)