Країни сходу та латинської америки на качану ХХ ст
Національний рух в Індії та Китаї. Наприкінці XIX ст. у національному русі Індії сформувалися два напрямки: ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що виступав за ліквідацію колоніального панування Британії.
Керівництво рухом очолив Індійський національний конгрес (ІНК) – найбільша політична партія, що виникла ще в 1885 р. і стояла на позиціях ненасильницької боротьби проти колоніального режиму. Лідером національно-визвольного рухові в Індії ставши Мохандас Карамчанд ( Ма-Хатма) Ганді ( 1869-1948).
Мохандас
( 1922-1924, 1930-1931, 1942-1944) потрапляв до в’язниці
Він сповідував помірковані подивися, був прихильником тактики ненасильницького опору – через мирні демонстрації, припинення роботи й зайняти, закриття крамниць, відмову від виконання розпоряджень колоніальної влади. Ганді закликав співвітчизників не відповідати на репресії насиллям; виступав проти кастових пережитків, пропагував ідеї відродження домашнього ремесла. Така ідеологія забезпечила йому підтримку мільйонів індійських кустарів і ремісників.
На качану ХХ ст. всередині ІНК сформувалася група “крайніх” (прихильників радикальних методів боротьби) на чолі з Б. Тілаком. Смороду вважали, що метою ІНК винне бути досягнення “свараджа” (“самоуправління”), а засобом для досягнення цієї мети – організація національно-визвольного рухові індійського народу
“Помірковані” ж на чолі з Ганді стояли на тихнув позиціях, що самоуправління може бути досягнуто лише поступово, у співпраці з британською колоніальною адміністрацією. В 1907 р. стався розкол між “крайніми” і “поміркованими”. “Крайні” вийшли з Індійського національного конгресу (повернулися в організацію в 1916 р.).
На качану XX ст. в Індії почався рух проти засилля англійських товарів – свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робітничі профспілки, які об’єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. Уже пізніше, в 1920-х роках, почалася сатьяграхі – рух громадянської не скори під керівництвом Ганді.
Китай “відкрився” для іноземного проникнення наприкінці XIX ст. У цій країні європейські держави, США та Японія проводили політику “опосередкованого правління”: смороду не намагалися відібрати владові в китайського правителя, алі взяли під контроль економіку країни.
До 1895 р. європейська політика в Китаї була відома як політика “відчинених дверей”. Підприємці всіх великих держав могли з дозволу китайського уряду торгувати в будь-якій частині країни. Хоча, наприклад, інтерес Британії в Китаї був у першу чергу підприємницьким, Англія не збиралася пасивно споглядати, як інші країни будуть зміцнювати свої позиції на китайській території. Вона заволоділа Гонконгом і змусила китайський уряд сплатити контрибуцію, надати концесії, а також змиритися з тім, що китайські законі не діятимуть на території англійських володінь у Китаї.
Великий інтерес до Китаєві як одного з найважливіших ринків збуту товарів виявляли США. Проте, порівняно з Японією, Британією, Францією та Росією, позиції американців у Китаї були набагато слабшими. Поділ Китаєві на сфери впливу, чого домагалися інші країни, не відповідав американським інтересам, оскільки США ще не встигли створити на Далекому Сході достатньої кількості військово-морських баз
1900 р. ставши серйозним випробуванням для Китаєві. Росія, Англія, Франція, Німеччина нав’язали країні домов про оренду її території (концесія) й встановили там свої порядки. У концесіях діяли не китайські законі, а винятково тієї країни, що взяла територію вконцесію.
Націоналістично налаштовані китайці, що боролися за збереження власних традицій, об’єдналися в таємне товариство під назвою “Іхецю ань” (“Кулак в ім’я справедливості й злагоди”). Ідеологія іхецюанів повністю заперечувала західну науку й культуру. Основний кістяк товариства складали селяни, які вірили, що, натренувавши своє тіло й завчивши декілька заклинань, смороду знайдуть безсмертя в битвах з ворогами. Іноземці називали членів товариства “боксерами”, оскільки ті культивували бокс та усілякі ритуали, які, на їхню думку, малі б зробити їх невразливими для лантух. Основною метою “боксерів” було знищення Цінської династії (правила в Китаї вже понад 250 років) і звільнення країни від іноземного впливу. В іноземцях членуй товариства вбачали загрозу для існування самобутньої китайської культури.
В 1899 р. у сільських районах Китаєві почалося повстання. Зажени “боксерів” убивали християнських місіонерів з Європи й США, а також китайських християн. Імператриця Ци Сі вела подвійну гру: робила вигляд, що захищає іноземців, відправляючи війська проти повсталих, алі в тої самий година обіцяла армійським командирам велику нагороду “за вухо шкірного мертвого іноземця”. Власне, вона підтримувала “боксерів”, розраховуючи їх руками звільнити Китай від іноземців. У травні 1900 р. повстання “боксерів” вийшло за межі сільських районів і наблизилося до столиці – Пекіна. Для допомоги своїм співвітчизникам і відстоювання своїх інтересів у Китаї іноземними державами були сформовані міжнародні сили чисельністю понад 2 тис. американських, британських, російських, французьких, італійських та японських солдатів, які були відправлені для придушення бунту
У червні 1900 р. іхецюани вступили до Пекіна. Почалася облога посольського кварталу, що тривала майже два місяці. Під година облоги було вбите кількох іноземних дипломатів та членів їхніх сімей. Імператриця відкрито перейшла на бік повстан ців. У середині серпня міжнародні сили увійшли в Пекін і придушили опір іхецюанів.
Китай був змушений укласти новий договір – т. зв. “Завершальний протокол”. Становище країни погіршилося ще більше. В умовах, коли імператриця Ци Сі, яка з дозволу іноземців повернулася на батьківщину, виявляла безпорадність перед західними державами, ініціативу брала у свої руки китайська інтелігенція. У кра їні виникли таємні національно-визвольні організації, як-від “Тунменхой” (“Спілка відродження Китаєві”) на чолі з Суни Ятсеном. Він висунув три гаснула боротьби за звільнення Китаєві від іноземців та режиму Ци Сі: націоналізм, демократія, народне благоденство.
Революція розпочалася в жовтні 1911 р., а вже наприкінці листопаду в більшості провінцій імператорська влада була повалена. Маньчжурський двір призначив командувача Північної армії генерала Юань Шікая прем’єр-міністром держави. Наприкінці грудня 1911 р. з еміграції повернувся Суни Ятсен. 1 січня 1912 р. Китай був проголошений республікою, тимчасовим президентом якої обрали Суни Ят-Сіна. У лютому 1912 р. маньчжурський імператор малолітній Пу Й зрікся трону. Суни Ятсен, зважаючи на ті, що Юань Шікая підтримувала армія, добровільно подавши у відставку. Новим тимчасовим президентом ставши Юань Шікай.
У серпні 1912 р. прихильники Суни Ятсена об’єдналися в націоналістичну партію Гоміндан для боротьби проти Юань Шікая. В 1913 р. смороду спробували підняти повстання на півдні Китаєві, алі спроба була невдалою. На Китай очікував період внутрішніх війн, що триватиме півстоліття.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)