КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ

Краса у житті людини… Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
“…Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна

на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині”.
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української, культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
“Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи – донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя – все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово “гарний” не в значенні лише “красний” (красивий – прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости (“гарна людина”, “гарний врожай”, “гарна пшениця”)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття “калоскагатос”, що одночасно означало комплекс “красного й доброго”, знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. “Негарний вчинок” або “негарне поступовання” – вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики”.
(Є. Маланюк. “Нариси з історії нашої культури”)
“Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник – будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з’являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа… Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити”.
(Олесь Гончар)
“Коли я був немовлям, то лежав у різьбленій колисці. Хоч і з однієї миски їла вся наша сім’я, зате з розмальованої. Ложки були розмальовані. Кожух був один на всю сім’ю, зате розписаний. Всі сорочки для дітей, навіть спідні, мати вишивала… Від народження дитину оточував народний світ краси. Я слухав народні пісні; дід розказував мені казки… Так століттями виховувалися покоління людей – усім способом життя народу. Де це все сьогодні? Поліровані меблі, поліровані віршики, поліровані сторінки книжок, поліровані душі…”.
(П. Загребельний)
“Я знаю одну родину, де дружина виростала і виховувалася в індустріальному місті, де на різні там вишивки дивилися іронічно, як на щось непотрібне. І не навчилася дівчина цього ремесла-мистецтва. А от коли вийшла заміж, коли народила дітей, коли відчула, що чогось дуже суттєвого, вічного й рідного, нею самою зробленого, не вистачає в домівці, – взялася вишивати. І бачили б ви, як сонячно стало в домівці, як частіше почав усміхатися чоловік, з якою побожністю стали дивитися діти на свою талановиту маму! І вчитися стали краще! І ласкавих слів у хаті побільшало…”.
(С. Тельнюк)
Людина не може жити без краси. Вона ніколи не буде по-справжньому щасливою, якщо не навчилася милуватися гарною квіткою, зачаровуватися мелодією пісні, якщо її душа не озивається трепетно на красу поезії чи витвору малярства. Про ці життєво важливі істини пише у своєму вірші “Троянди й виноград” поет М. Рильський:
Із поля дівчина утомлена прийшла
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку – і в цвітних, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти,
З путі далекої вернувся машиніст.
Укритий порохом, увесь пропахли/і димом, –
До виноградинка! – Чи мільдью часом лист
Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!
В саду колгоспному допитливий юнак
Опилення тонкі досліджує закони,
А так же хороше над чорним грунтом мак
Переливається, мов полум’я червоне!
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
(Мільдью – хвороба винограду).
Людиною, закоханою у красу, називають Олександра Довженка. Він був глибоко переконаний: “Ігнорування краси неминуче призводить до духовної деградації суспільства, завдає йому моральних і навіть матеріальних збитків”. Людина високої духовності, Довженко відзначався і неабиякою фізичною красою. Ось що говорять про нього його сучасники:
“Вражала зовнішність Довженка. Це була не просто краса як явище, а скоріше самобутня неповторність природної пластики, помноженої на глибокий інтелект. Колись про зовнішність Довженка дуже влучно сказав відомий московський художник Вадим Лазурський: “™Я побачив людину з зовнішністю генія. Я подумав тоді, якби мені, художнику, довелося коли-небудь зобразити генія, я дав би йому ось цю голову, цю сивину не за віком, цей високий лоб, цей вираз зосередженої думки””. Довженку була притаманна одержимість поета, глибинність мудреця, цілеспрямованість борця і громадського діяча, воля полководця, запальність оратора, вразливість дитини”.
(М. Маловський)
Збереглися щоденникові записи Довженка, які свідчать про те, як глибоко турбувало його “ігнорування храмів, краси будинків, вулиць, хат, кольору, одежі, людської зовнішньої гідності, пам’ятників старовини, охайності і многого другого”
(запис від 19.01.1944 р.).
В іншому щоденниковому записі, не позначеному датою, читаємо:
ПАРАДОКСИ
– …щоб це було красиво.
– І тут красиво! Багато я слухаю вас… Скажіть мені, чому до всього ви підходите з естетичних позицій? Вам у першу чергу подавай красу. Це ж не державний підхід до діла. Ми так не можемо.
– Шкода. Адже ми будуємо соціалізм?
– Так.
– Може бути два соціалізми чи один?
– Ну один.
– Так який ви хочете побудувати соціалізм – красивий чи некрасивий?
– Ну, знаєте, це софістика.
– Не грайте словами і не вихляйте. Соціалізм один і він красивий.
– А…
– Не може бути некрасивого соціалізму. Запам’ятайте, скрізь, де я бачу ігнорування краси, смаку, я бачу фальшивку, я бачу не наближення до соціалізму, не будову його, а засмічення.
– Але нам ніколи займатися красою!
– Неправильно. Ми некрасивістю теж не займає мося. А вона лізе з наших голів, як лупа. Ми потураємо їй, і відсутність краси і смаку, себто некрасивість, лупа оця, обходиться нам в шалену суму щорічних збитків, які, на жаль, не мають собі графи у бухгалтерській книзі державних збитків. Збитки від ігнорування краси!
– Дурниці.
– Найбільша глупота розпачлива – це наявність нашої розмови на цю тему в двадцятому столітті в Європі, в передовій її частині. Це парадокс”.
Анатолій Погрібний розповів про такий випадок із життя Довженка: “…Вразила якось деталь: коли О. Довженко вперше по війні побачив деякі відбудовані споруди Хрещатика, у нього, приголомшеного несмаком, стався серцевий приступ”.
Незадовго до смерті письменник створив свою знамениту “Зачаровану Десну”, яка стала справжнім натхненним гімном красі, що підносить людину, – красі природи, праці, душі. Довженко, що прожив нелегке життя, уважно вдивляється у своє дитинство, і саме в красі, яка оточувала його з малих літ, знаходить джерела радості, доброти, мудрості, що допомагали йому жити і творити, любити і прощати зло, бачити і цінувати прекрасне:
“Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я. що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босоніж по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.
У красі, стверджував видатний український філософ Григорій Сковорода, – джерело любові, щастя, гармонії:
“Не любить серце, не бачачи краси”.
Поет Микола Вороний написав вірш “Краса!”:
Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю.
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.
Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.
Краса! На світі цім Краса –
Натхненна чарівниця,
Що відкриває небеса
Вершить найбільші чудеса,
Мов казкова цариця.
Ії я славлю і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю,
Мій друже, я Красу люблю…
Як рідну Україну!
Письменники різних часів і народів у роздумах про роль і місце краси в житті людини дійшли висновку, вираженому у крилатому вислові, що належить Довженкові:
“Істинне те, що прекрасне”.