“Краса – і тільки, трішечни краси, Душі нічого більше не потрібно” (інтимна лірика Ліни Костенко)
За багато віків про кохання написано вже стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш Та Ліна Костенко знаходить щоразу нові й нові слова, нові відтінки, щоб повніше передати це незбагненне почуття, яке з усього живого може відчути тільки людина.
Не кожній людині Бог дає особливий талант – кохати. І кожен, хто пережив чи переживає стан закоханості, знає, що кохання і смуток ходять завжди поруч. У вірші “Світлий сонет” поетеса глибоко, по-материнському відчула горе люблячої душі від того, що її почуття залишається нерозділеним,
Справді, благотворна сила любові освячує душу, не дає їй зміліти, скаламутитись. Лірична героїня у поезії “Моя любове, я перед тобою” звертається до свого великого почуття із проханням не перетворити її на слухняну рабиню, не ошукати, не обітнути крил, не приспати всього, для чого вона живе. Любов не повинна розмінюватись на дрібниці. Лірична героїня звертає свій погляд у минуле. За всіх часів жінки не хотіли відпускати коханих від себе, хапали за стремена, та що вдієш –
Людська душа має право на свої таємниці. Найчистіші, найніжніші почуття не терплять не тільки чужої цікавості, а й навіть зайвого слова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
1 як же важко нести тягар нерозділеного кохання чи вчасно відступитися, відійти, навіть утекти від почуття, яке може принести тільки страждання люблячій душі, може розбити серце:
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.
(“Ти дивишся. А я вже – як на трапі”)
Ось ознака справжнього кохання – відчувати тепло, яке зігріває душу, радість від того, що десь далеко чи поруч живе людина, яку ти любиш, і нічого не вимагати від свого почуття: “А головне, що десь вдалечині є хтось такий, як невтоленна спрага”.
Лірична героїня Ліни Костенко вміє берегти своє світле почуття від нескром ного погляду, зайвого слова, але її “я” не розчиняється у цьому почутті:
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її – й жива.
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Непоступливість ліричної героїні своїм “я” не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити. Вона відверто і правдиво попереджає, що кохання до неї може бути небезпечним:
Не жаткуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
Вона завжди готова до боротьби, а любов може розслабити її, і вона почуває себе невпевнено:
Я в любові – як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
Усю свою пристрасть лірична героїня готова дарувати тому, до кого найчастіше звертається на “Ви”. Її душа спочиває від круговерті днів, розчиняється у красі почуття:
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)