Доба давньої української літератури позначилася підвищеним інтересом до історії, певною навіть її романтизацією. І це не дивно, оскільки доба козаччини була чи не найяскравішим періодом української історії, часом піднесення національного духу, історичного розквіту, часом мужніх та прекрасних людей. Запорозька Січ – феноменальне утворення. Це був осередок вільних та мужніх людей, які самі визначали плин свого життя і мету – служіння своєму народові. Козаки були добре підготовленим військом, але їхня незламність в боях та у мирному житті
грунтувалася не тільки на військовій підготовці, але й на беззаперечній дисципліні, яку вони самі встановлювали і самі ж її дотримувались, на щирій дружбі, яку прийнято називати побратимством: бо друзі дійсно ставали братами, були ладні віддати один за одного життя. Примітно, що Січ мала велике значення не тільки для розвитку військової справи, але й для розвитку освіти та культури, для утвердження самобутності нашого народу. На Січі створювалися навіть літописи, які фіксували основні історичні події. Ці літописи писали освічені козаки, тож ми можемо довіряти їм, оскільки їх писали люди, які дійсно зналися
на тому, про що писали. Найбільш відомими є три козацькі літописи: літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка. Літопис Самовидця описує добу з 1648 до 1702 року і оглядово – 1703-1794 роки. Величезний проміжок часу завдяки майстерності невідомого автора показано настільки реально, що складається враження, ніби сам опиняєшся в самій гущині описуваних подій. Так, літопис оповідає про визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького, про відому нам Раду під Ніжином 1663 року, про інші важливі події. На основі літопису Самовидця пізніше створювалися історичні твори художньої літератури, серед яких панорамне зображення подій 1663 року – роман П. Куліша “Чорна рада”, який вважається шедевром українського історичного роману. Літопис Грабянки охоплює чи не всю історію українського козацтва – з самих часів його виникнення і аж до 1709 року. Цей твір цікавий нам і тим, що до нього включено велику кількість історичних документів, які допомагають нам не тільки краще уявити описувану доби, але й впевнитися у правдивості всіх описуваних подій. Літопис Самійла Величка описує 1648-1700 роки. Автор не тільки викладає факти, але й уводить до твору своє власне ставлення до зображуваного. Велич-ку боліли міжусобиці в лавах козацької старшини, він закликав до припинення боротьби за владу і до орієнтації на потреби народу та країни. Мені дуже подобається те, що автори літописів уводять до своїх творів перекази та легенди тих часів, народну творчість, думи та пісні. Це робить літописні твори цінними не тільки як історичні документи певної епохи, але і як справжні енциклопедії життя нашого народу тих часів. Мова літописів жива та барвиста, автори широко використовують приказки, народні фразеологізми, навіть художні прийоми, коли описують історичні події. Це робить твори емоційними та цікавими. Доба козаччини – прекрасний період нашої історії, ми маємо пишатися тим, що і в наших жилах тече кров когось із героїчних та безстрашних особистостей минулого. Але щоб краще зрозуміти цю добу, а отже – і самих себе, дійсно варто ознайомитись із козацькими літописами, поринувши в сиву давнину героїчної історії нашого народу.
