Корсар – Пісня перша (переказ)
Над бурхливої даллю темно-синіх вод Панує наш вільний, неспокійний рід; Скрізь, де вітер, де хвиля колом, – Держава наша, наш вільний будинок! Володінь нашим немає ніде кордонів, Пред нашим прапором всі схилилися ниць. Все наше життя – кипіння боротьби І радість мінливої долі.
Про це і про вбитих у боях говорили корсари, які відпочивали на острові Піратів. Тут же слід психологічний портрет Конрада:
У них є вождь. Здобич ділить він,
Ніхто з них не буде обділений.
Але хто ж цей вождь? Відомо їм,
Що він прославлений та безстрашний.
Наказує
Але безпомилкові рука і очей.
Не ділить з ними він веселий сміх –
Йому прощають похмурість за успіх.
Його не радує склянок дзвін,
Жодного разу кубка не пригубив він,
Але і простий їжі його зате
Не захотів скуштувати би ніхто.
Коріння, чорний хліб, ковток води,
А влітку овочі або плоди.
Такий нечувано суворий стіл
Відлюдника скоріше б підійшов.
Так він позбавляє плоть свою турбот,
Але в стриманості дух його зростає.
І тут усі побачили вітрило, спочатку думали, що це ворог, але виявилося, що це їх же корабель повертається на берег.
То він, Конрад, задумливий, як завжди.
Хуан, скажи, що ми прийшли сюди!
Він бачить бриг, – дай знати йому негайно,
Що нагальні известия у нас!
Як бути? Ти знаєш сам, що чекає того,
Хто обірве задума його.
Хуан підійшов до Конрада, той зробив знак, щоб до нього підійшли. Новоприбулі принесли листа від грека-старика, якому загрожує небезпека. Конрад прочитав лист і звелів принести йому таблички, і наказав готуватися до походу.
Через годину вже бриг знову вийшов у море. Автор описує зовнішність Конрада:
Вчинками на демона схожий,
Герой переказів був обличчям гарний;
Ми краси в Конраді не знайдемо –
Лише темний погляд його горить вогнем.
Він міцний, хоч не Геркулес, і стан
Його високий, хоч він не велетень.
Але подивилася на нього збентежений
Свідомість, що від всіх різниться він….
Особа обвітрені, на біле чоло
Густими кучерями спадає чорний сніп,
Гордовиті мрій гордий рот,
Приборкував, все ж таки видає.
Хоч рівний голос і спокійний вигляд,
Але щось є, що він в собі таїть;
Мінливість рухливого обличчя
Часом тягне, бентежить без кінця, І здається, що ховається під нею Гра глухих, але лютих пристрастей.
Він незрозумілий був, і дикий, і німий, Не пов’язаний почуттям ніколи ні з ким. Він дивував, він був у вчинках смів, Але зневажати його ніхто не смів.
Однак, незважаючи на всю свою холодність і зневага до людей, він був закоханий, закоханий в жінку, і тільки про неї він тужив.
Він був лиходій, – і сумний потік докорів похмурих заслужити він міг, Але чеснота в ньому була одна Сильніше злодійства – вічна і ніжна.
Поки загін йшов вперед, Конрад зупинився на стежці:
Як дивно! Я не раз бував у вогні, Але цей бій останнім думається мені. Так чує серце! ..
Він відправився попрощатися зі своєю коханою медо-рій. Вона його вмовляє Конрада відпочити від вічних боїв, він такий багатий, і безліч будинків прекрасних їм пропонують. Вона боїться за нього, за його життя, їй хочеться спокою і сімейного щастя:
Але від любові біжить на поклик ворога; І це серце, ніжне до мене, Проводить життя і в бою, і у вогні.
На що Конрад відповідає своїй коханій Медор, що він серцем змінився, що не може він заспокоїтися і провести решту життя у спокої:
Але злоба, що кленеш ти, не тая, Є те ж почуття, що любов моя. Вони так пов’язані, що якщо я Світ полюблю, то розлюблю тебе…
Медор його вмовляє залишитися, дати відпочити команді і самому провести час з нею, але він не хоче залишатися, дорога кличе його. Медор боїться, що він більше ніколи не повернеться, каже йому про це, на що він відповідає, що:
Назад – назад, завжди назад до тебе, Поки він живий, поки не загинув у боротьбі, Повернеться він – тепер же наближається час, Розлука птахом наздоганяє нас. Не питай: навіщо? куди шляху? Адже все одно нас обірве “пробач”. Будь час, всі б тобі відкрив я сам… Не бійся: цей ворог не страшний нам, Тут залишаю міцний гарнізон. Готовий до захисту і облозі він; Я їду, але не будь нудна: Серед дружин і дів ти будеш не одна. Коли ж ми знову зустрінемося, мій друг, Спокій прикрасить наше дозвілля…
З цими словами він її поцілував і пішов. Вона залишилася одна, і була дещо здивована тим несподіванкою і поспішністю з якою він пішов. Вона плакала, і все дивилася на відходить від берега бриг.
А Конрад, відпливаючи, намагався не дивитися в сторону замку, він знає, що його там люблять і чекають, але йому треба поспішати, а якщо обернеться, то може повернути назад. Ще на березі він віддав таблички Хуану, в них були вказівки з охорони замку. Під час шляху, а вони вийшли ввечері, він всю ніч зі своїм помічником Гонзальво обговорювали план. І ось підпливаючи до порту, вони побачили безліч галер паші, помітили, що караул мусульманський заснув, і по-тихому лягли в засідку “між високих скель”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)