Короткий сюжет циклу Вильегаса “Сновиденья”

Визнаним шедевром творчості Вильегаса є його знаменитий цикл “Сновиденья”, що багато хто називає словесним еквівалентом живопису И. Босха. Спершу в цикл входили “Сновиденья про Страшний Cyде”, “Біснуватий альгуасил”, “Сновидіння про пекло”, “Мир зсередини”. Згодом було написано “Сновиденье про смерть”. Форма бачень або сновидінь давала волю авторської фантазії, що дозволяла йому подорожувати потойбічним миром, глянути за допомогою Розсіювача помилкових переконань на щиру сутність речей, людей і їхніх учинків.

Як Пекло Данте був заселений його сучасниками-італійцями, так і зі сторінок опису пекла Кеведо виникає Іспанія XVII ст.

У диявольському вихрі пролітають перед нами продажні судді, злодійкуваті аптекарі, франти, повії, кравці, шевці, королі, вельможі. У день Страшного Суду “перелюбники намагаються сховатися від власних очей, не бажаючи вести на суд свідків, які могли б їх обмовити; як пліткарі ховаються від власних мов, а злодії й убивці збиваються з ніг, щоб утекти від своїх рук”. Якщо в потойбічному світі люди, їхні вчинки й мотиви виникають у своїй непривабливій наготі й кожному дістається по його

заслугах, то в земному світі панують брехня й лицемірство. Головна вулиця миру називається вулицею Двуликости. “Починається вона там, де починається мир, і закінчується разом з ним… Всі гріхи ведуть свій початок від лицемірства, у ньому вони зароджуються й умирають, їм харчуються гнів, зневага, жадібність, полювання, лінощі, людиновбивство й тисяча інших”.

Хаотичність композиції “Сновидінь” допомагає створити загальну картину диявольської фантасмагорії миру. До циклу “Сновидінь” близькі за задумом і манерою “Міркування про всіх дияволів” і “Час відплати, або Розумна Фортуна”.

Останній добуток є збірником новел, композиційно об’єднаних загальною сюжетною рамкою – оповіданням про збори богів на Олімпі під предводительством Юпітера. Боги, зображені Вильегасом у підкреслено карикатурному виді, вирішують попросити сліпу богиню Фортуну в певний день і певну годину відплатити всім людям по заслугах. Це час за бажанням богів повинне настати 20 червня 1635 р. в 4 години пополудні. В 40 новелах циклу Кеведо-І-Вильегас зображує всі шари іспанського суспільства. Серед знайомих уже по “Сновидіннях” викриттям хабарництва, лицемірства, жадібності людей, готових навіть “сонце перетворити в золотий дублон”, з’являються Теми політичні. Кеведо-і-вильегас міркує про зовнішню політику Іспанії й інших європейських країн, про ідеальний державний устрій (“Народи, які живуть під владою князів і республік”).

Свої подання про те, як повинне бути влаштоване держава, Кеведо-І-Вильегас вкладає у вуста якогось рудого юриста: “Наша вимога – воля для всіх; адже нам хочеться покорятися правосуддю, а не насильству, слухатися розуму, а не примхи; бути в республіці товаришами, а не рабами; руками, а не знаряддям; тілом, а не тінню”. Пройшло час подяки, протягом якого боги уважно стежили за всіма земними справами. І побачили вони, “що той, хто в бідності й незначності був смиренним, жахливо запишався й загордився. Той же, хто розкошував у пошані й багатстві й із цієї причини був розпусником, тираном, нахабою й злочинцем, одержав подяку, відхід від мирської суєти й милосердя, пізнавши бідність і неповагу”. Таким чином, нічого не змінилося у світі, а лише помінялося місцями. І боги вирішили повернути всі так, як було. Мир грунтується на гріхах, і змінити що-небудь у світі неспроможні навіть боги – такий песимістичний висновок Кеведо-І-Вильегаса. Роман ” Історія життя пройдисвіта по ім’ю дон Паблос…” став етапним не тільки у творчості Кеведо-І-Вильегаса, а й в історії шахрайського роману, на літературну традицію якого він опирається. На момент створення “Пройдисвіта” читацькій публіці Іспанії були відомі й анонімна повість “Життя Ласарильо з Тормеса”, і роман М. Алемана “Гусман де Альфараче”. Ці добутки вже визначили основні контури нового жанру. Розповідь у шахрайському романі ведеться від імені героя, вихідця з низів суспільства, що хлопчиком, потрапляючи в мир, що завжди ворожий йому, розуміє, що вижити можна, лише опанувавши правилами гри цього гріховного миру. Юний Паблос, випробувавши страждання й приниження в університеті Алькала, міркує: “Приказка говорить, і говорить правильно: з вовками жити – по-вовчі вити. Глибоко вдумавшись у неї, прийшов я до висновку бути шахраєм із шахраями, і ще більшим, коли зможу, чим всі інші”.

Шахрайський роман будується як звичайно за принципом нанизування епізодів, об’єднаних фігурою головного героя. Хронограф шахрайського роману – “великою дорогою по рідному мирі” (М. Бахтин) – дозволяє письменникові зобразити життя всіх шарів і соціальних груп. Кеведо-і-вильегас, свідомо орієнтуючись на традицію шахрайського роману, доводить чимало його чорт до крайньої границі, згущає фарби, дає волю своєї фантазії, їдкому сарказму, злому глузуванню. Похмурий мир роману Кеведо-І-Вильегаса – мир, позбавлений звичайних пропорцій, мир, заселений безумцями (прожектер, що пропонує висмоктати море за допомогою губок; учитель фехтування, що вичерчує немислимі геометричні фігури, перш ніж зробити крок). Відкритий фінал шахрайського роману лише підкреслює безперспективність зусиль героя. Кеведо-і-вильегас загострює на цьому увага читачів, вкладаючи у вуста Паблоса такі слова: “…ніколи не виправить своєї долі той, хто змінює місце й не змінює свого способу життя й своїх звичок”.

Гострий сатиричний пафос роману істотно вплинув на його долю: відразу ж після публікації “Пройдисвіта” з’явилися доноси інквізиції на наявні в романі глузування над церквою й на аморальність. В 1646 р. “Пройдисвіт” був занесений у список книг, які підлягають серйозній “чищенню”. Однак у читачів роман одержав популярність і був переведений на багато європейських мов. Поетична спадщина Кеведо-І-Вильегаса вражає своїм різноманіттям. Тут і витончені ліричні сонети, і сатири, приправлені іноді грубим цинізмом, епіграми, елегії, романси, канцони, оди. Велич Кеведо-І-Вильегаса насамперед у слові. “Щоб насолоджуватися творчістю Кеведо-І-Вильегаса, потрібно (насправді або потенційно) любити слово, і навпаки, той, хто не має схильності до літератури, не може насолоджуватися добутками Кеведо-І-Вильегаса”. Критикуючи гонгористов за використання мови лише як засобу затемнення змісту, Кеведо-І-Вильегас, належачи до іншого плину іспанської літератури – концептизму, затверджував, що Мова повинен допомагати вираженню витонченої, почасти парадоксальної думки

А це вимагає використання різноманітних художніх прийомів. Мова Кеведо-І-Вильегаса насичена складними метафорами, несподіваними порівняннями, грою слів, каламбурами, неологізмами. Письменник активно використовує антитези, гіперболи, уживає слова в незвичному для них значенні, наділяє безжиттєві предмети властивостями живих. От як, наприклад, Кеведо-І-Вильегас описує ліценціата Кабру в “Історії життя пройдисвіта по ім’ю дон Паблос”.

Він був уособленням “втіленого голоду”. “Щоки його були прикрашені бородою, що выцветли від страху перед ротом, що втримувався по сусідству й, здавалося, грозив неї з’їсти через великий голод. Не знаю, скільки зубів йому не вистачало, але думаю, що вони були вигнані з його рота за неробство й ледарство. Шия в нього була довга, начебто в страуса,. Руки його бовталися як батоги, а пальці накидалися як скручені виноградні лози. Якщо дивитися на нього від пояса в низ, він здавався вилкою або циркулем на двох довгих і тонких ніжках”. Кеведо-і-вильегас вплинув на розвиток іспанської літератури наступних епох. “Пройшло триста років після фізичної смерті Кеведо-І-Вильегаса, однак він і дотепер залишається найкращим майстром іспанської літератури