КОРОТКИЙ СЛОВНИК З ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ
КОРОТКИЙ СЛОВНИК З ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ
Авангардизм (від фр. авангард – передовий загін) – термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією. З-поміж них найбільший резонанс викликали експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм та ін. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців – авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й “норми” смаку публіки. Авангардистське мистецтво характеризують життєбудівничий
Акмеїзм (від гр. акте – вершина, розквіт) – модерністська течія в російській поезії початку XX ст. Криза символізму зумовила появу поетичної школи і літературної течії, засновником якої став поет М. Гумільов. На противагу символістам, акмеїсти утверджували класичну ясність і простоту, повернення до реального світосприймання. Вони розробили лаконічний поетичний стиль.
Алегорія (від гр. інакомовлення) – спосіб двопланового художнього зображення, що грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На алегорії грунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна використовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, шкільній релігійній драмі.
Алюзія (від лат. allusio – жарт, натяк) – одна зі стилістичних фігур у художній літературі, ораторській та розмовній мові, натяк на загальновідомий політичний, історичний чи літературний факт.
Анафора (з гр. піднесення) – єдинопочаток; повторення на початку віршових рядків звукосполучень, слів, напіввіршів, фраз тощо. На прийомі анафори може бути побудовано цілий вірш.
Антитеза (з гр. суперечність) – стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів. Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література.
Антиутопія – зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його “поліпшення”, певних, часто принадних соціальних ідеалів. Першим таким твором вважається “Левіафан” Т. Гоббса (1651) – своєрідний трактат, де мовиться про розбудову схожого на біблійну потвору суспільства. Аналогічними мотивами перейнята алегорична сатира “Байка про бджоли, або Приватні пороки – загальна вигода” Б. Менвіля (1714), третя та четверта книги “Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта тощо. Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науковою фантастикою, домагається, попри загальну кризу позитивізму, визнання за собою футурологічних завбачень, з’являються романи-попередження (“Іруон” С. Батлера, “Машина часу” Г. Уеллса, “Легша абетки” Р. Шплінта, “Спогади про майбутнє” Р. Нокса, “К. У. К.” К. Чапека тощо). Після утвердження тоталітарних режимів за більшовицькою та нацистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особливої актуальності: “1984” Дж. Оруела, “Коли цілунки довелося обірвати” К. Фіцгіббоца, “Невситиме насіння”, “1985” Е. Берджесса тощо.
Байка – один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту.
Байронічний герой – різновид літературного героя, який отримав свою назву після виходу у світ поеми англійського поета Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” (1812). “Байронічний герой” рано “стомився” життям, його охопила меланхолія, “хвороба розуму”. Він втратив зв’язок з навколишнім світом, і страшне почуття самотності стало для нього звичним, він людина безкомпромісна, лицемірство йому ненависне. Лише одне визнає поет прийнятним для свого вільного, нелицемірного і самотнього героя – почуття великої любові, що переростає у всепоглинаючу пристрасть.
Балада літературна – невеликий ліро-епічний віршований твір фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Літературна балада поєднує в собі ознаки ліричного та епічного творів. Як ліричному твору, їй притаманні строфічна будова, ритм, рима, емоційна образність, а як епічному – сюжет та дійові особи.
Балада фольклорна – фольклорний жанр у народів Європи, який спершу мав вигляд хороводної пісні з рефреном або ліро-епічної пісні з хоровим рефреном. Традиційна фольклорна балада – це історія, розказана в пісні, яка передавалась в усній формі, від співця до співця. Це сюжетний ліро-епічний твір, створений на фантастичній, легендарно-історичній чи побутовій основі.
Бароко – напрям у мистецтві та літературі ХУІІ-ХVІІІ ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й Ренесансу.
Бейт – двовірш у поезії народів Сходу, виражає закінчену думку; може бути окремим віршем, може утворювати рубаї, газелі, касиди та інші форми східної лірики.
Билина – твір героїчного пісенного епосу східних слов’ян про богатирів і народних героїв, який був створений у давнину (в XI-XVI ст.) безіменними співцями-сказителями й усно передавався з покоління в покоління. За змістом билини можна поділити на дві основні групи: богатирські (героїчні) та соціально-побутові.
Верлібр, або вільний вірш (від фр. vers – вірш і libre вільний), – це вірш, у рядках якого відсутнє рівномірне чергування наголошених і ненаголопіених складів.
“Вічний образ” – літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Класичними прикладами вічного образу в європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т. п., які виникли на конкретному історичному підгрунті й сконцентрували у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого призначення, закарбували істотні риси людської природи, виразили постійні колізії людської історії.
Газела (газель) (від араб, ліричний вірш) – ліричний вірш, що складається не менше як з 3, не більше як з 12 бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо. Викінчені за думкою строфи не пов’язані між собою фабулою, їх об’єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє ім’я (літературний псевдонім). Основний зміст газелі – любов, туга закоханого, незрідка філософські медитації, перейняті вченням суфізму та анакреотичними настроями, втіленими в алегоріях. Ця форма як відгалуження касиди виникла у VII ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах (Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.), вплинувши на індійську та уйгурську.
Гекзаметр (з гр. шестимірник) – античний віршовий розмір, шестистопний дактиль з останньою усіченою стопою. Цей розмір мають поеми Гомера “Іліада” й “Одіссея”. За легендою, гекзаметр був винайдений у стародавніх Дельфах, і спочатку його використовували в релігійних гімнах, а потім уже застосовували, як високу форму вірша, у поетичних творах героїчного характеру.
Героїчний епос (з гр. епос – слово або оповідання) – збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.
Героїчний епос поділяється на:
– найдавніший (архаїчний) епос – міф, казка, легенда;
– давній (класичний) епос – “Рамаяна”, “Іліада” та “Одіссея” Гомера;
– середньовічний героїчний епос – “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда”.
Гротеск (від італ. grotta – печера, грот) – вид художньої типізації, коли свідомо порушується життєва правдоподібність, карикатурно перетворюються реальні співвідношення, фантастичне поєднується з реальним, трагічне – з комічним.
Гумор – різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення, й різке осміяння зображуваного. Добродушний гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття гумор вживається і в широкому розумінні – як взагалі сміх і почуття смішного.
Декаданс (фр. занепад) – загальна назва явищ європейської культури другої половини XIX – початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тенденціями індивідуалізму. Складне й суперечливе явище, що має витоки в кризі суспільної та індивідуальної свідомості, розгубленості багатьох митців перед гострими життєвими суперечностями, що постали в тогочасній ситуації. Так, принципове ігнорування політичних і громадянських тем і проблем митці-декаденти вважали як виявленням, так і неодмінною умовою свободи творчості та особистості. Характерними виявами настроїв декадансу були були: 1) у життєвій позиції митців – глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й у естетичній зверхності над “натовпом” (дендизм); 2) у творчості митців – надання переваги форми над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності – парнасизм), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло “обраних” інтелектуалів. Настрої декадансу притаманні творчості III. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо й О. Уайльда).
Детектив (англ. detective – агент розшуку, з лат. detectio – розкриття) – різновид пригодницької літератури, передовсім прозові твори, в яких розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином. Серед представників цього жанру – Е. По, В. Коллінз, А. Конан – Дойль, А. Крісті та ін. Улюбленцями багатьох читачів стали Нат Пінкертон, Нік Картер, особливо Шерлок Холмс, чиї розслідування досить заплутаних справ не позбавлені інтелектуальної гри.
Драма (як жанр) – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої – переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Езопова мова – замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Термін запровадив М. Салтиков-Щедрін у 70-х XIX ст.
Екзистенціалізм (від лат. ехistentia – існування) – напрям у філософії та літературі XX ст., що досліджує людину як унікальну духовну істоту, здатну до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра тощо. Екзистенціалізм розглядають як умонастрій із притаманними йому світоглядними мотивами. Подеколи межі екзистенціалізму як концептуальної структури є розмитими, а зарахування до нього окремих митців – дискусійним.
Експресіонізм (лат. вираження) – літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х років. Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у “філософії життя” (Ф. Ніцше, А. Бергсон, А. Шопенгауер та ін.), його естетика постала на запереченні не лише міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст., зокрема першою світовою війною та революціями. Для Е. характерні “нервова” емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Найяскравіше експресіонізм проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи “пролетарських” піснях (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.), у прозі Ф. Верфеля, Л. Франка, М. Брода та ін.
Епітет (гр. прикладка, прізвисько, додаток) – образне означення особи, предмета, явища. Наприклад: золоті руки, світла радість, залізна воля. Найчастіше епітетами бувають прикметники (веселий вітер), але можуть бути й іменники (зима-чарівниця). Як правило, у ролі епітетів виступають слова, вжиті в переносному значенні. В усній народній творчості використовуються так звані постійні епітети (чисте поле, карі очі, вороний кінь тощо).
Епіфора (гр. перенесення, повторення) – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мовних одиниць. Напр.: Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти (Я. Шпорта). Рідше епіфора трапляється в прозі: “Мне бы хотелось знать, отчего я титулярный советник? Почему именно титулярный советник?” (М. Гоголь). Інколи епіфора, як і анафора, може поширюватися на весь віршовий твір.
Епічна драма – жанр літератури, що виник шляхом проникнення структур прози у драматургію, акцентування у ній наративних принципів на противагу визначальним настановам дії, чого вимагав Арістотель від драми (“не створювати трагедії з епічним складом”) і що стало каноном античного, а пізніше – класицистичного мистецтва сцени. Епічна драма була заангажованою й тенденційною, бо, змальовуючи в різних хронотопах широкомасштабні події в житті народу чи народів, розвиток ідеологій та суспільних систем, революціоністських домагань негайної перебудови світу, мала на меті спонукати глядача до переінакшення теперішнього світу, активізувати його креативні можливості. Епічна драма спрямована не на конкретну розв’язку дії, а на розв’язання глобальних проблем, не на побут, а на буття, тому в ній надто відчутна присутність всевідного автора – речника виразно сформульованої ідеї. Епічну драму у своїй творчості активно втілювали Б. Брехт, Е. Піскадор, В. Винниченко, В. Маяковський, М. Куліш, Н. Хікмет, В. Вишневський, В. Мейєрхольд, Лесь Курбас та ін. В історію драматургії нові сторінки вписали епічний театр Б. Брехта, де використовувався прийом одивнення, тобто прагнення бачити незвичайне у звичайному, трактувати буденну подію як особливу; експериментальний театр Леся Курбаса (Молодий театр, Кийдрамте, “Березіль”), який опрацьовував настанову перетворення; вчення В. Мейєрхольда про біомеханіку, втілену у сценічне дійство. З’явилися жанрові різновиди епічної драми, що засвідчували за типологічної умовності її життєву закономірність: епічно-політичний (В. Винниченко, Б. Брехт, В. Маяковський, М. Куліш, Лесь Курбас, Н. Хікмет та ін.), народно-епічний (О. Коломієць, Тауфік аль-Хакім, Махмуд Масаді та ін.), притчево-алегоричний (Е. Йонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс та ін.).
Епічна поема – це найбільш крупна й монументальна віршована форма героїчного епосу. Героїчні епічні поеми, які створювалися так чи інакше всіма народами у певну епоху їх розвитку – у період формування державності, сягають корінням у найдавніший фольклор, міфологію, легендарну пам’ять про доісторичні часи. На тому або іншому етапі героїчні сказання й пісні складалися в єдину цілісність. Так виникли давньогрецькі епічні поеми “Іліада” й “Одіссея”, індійська поема “Махабхарата”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, старофранцузька “Пісня про Роланда”, скандинавська “Едда” тощо. У героїчних епічних поемах відбився досвід народу в період його становлення, відобразилися різні стадії й сторони цього процесу. В основі художності стародавніх епічних поем лежить велична героїка, тому що людські образи, представлені в них, безпосередньо уособлюють весь народ і вирішують своїми діяннями долю цілого суспільства і держави. Стародавня епічна поема виростає на фунті міфологічного світосприйняття і створює фантастико-гіперболічні образи всеперемагаючих героїв, наділених міццю й умінням цілого народу. У стародавніх епічних поемах створена монументальна і всебічна картина світу, у якій знаходить місце космічні сили природи й особливості місцевого пейзажу, битви, що вирішують долі народів, і подробиці повсякденного побуту, піднесені лики богів і героїв – і прості людські обличчя. Усе це перебуває в гармонійному співвідношенні і єдності, зливаючись у цілісний образ буття.
Естетизм (від гр. аіsteticos – чуттєво сприйманий) – культ прекрасного в мистецтві й житті, визнання вищою цінністю життя абсолютної Краси (це слово прихильники Е. часто пишуть з великої літери), а насолоду нею – його сенсом: “Сенс життя – у Мистецтві!” (О. Уайльд). Для мистецтва Е. характерні витонченість та іронічність, манірність і стилізація. У художній творчості та літературі естетизм сповідував ідею “чистого мистецтва” (або “мистецтва для мистецтва”). Основу художньої концепції Е. становить утвердження незалежності краси та мистецтва від моралі, політики, релігії, інших форм духовної діяльності суспільства. Е. намагається організувати життя та побут за законами мистецтва, тобто гранично естетизува – ти їх, що означає перевагу художніх цінностей над моральними законами.
Зовнішня і внутрішня дія. Дію актора на сцені К. Станіславський вважав зовнішнім виявом внутрішнього життя персонажа. За його влучним виразом, дія – це “шлях від душі до тіла”, тобто злиття фізичних і психічних рухів. Станіславський розмежував “зовнішню” і “внутрішню” дію, тобто актор на сцені повинен акцентувати і зовнішні вчинки, і динаміку думок, почуттів героїв, що складає внутрішню дію у п’єсі.
Ідея (гр. першообраз) – емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.
Імпресіонізм (від фр. impression – враження) – напрям у мистецтві останньої третини XIX – початку XX ст., представники якого основним завданням вважали ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено, природно й невимушено відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя. Виникнувши в живописі, імпресіонізм поширився в інших видах мистецтва. Для імпресіонізму в літературі характерні: тонкий психологізм змалювання персонажів; прагнення відтворити найменші зміни настроїв, схопити миттєві враження; тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; багатство відтінків у змалюванні дійсності; посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.
Інтелектуальна проза – прозові твори, у яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до розумового самоаналізу, до абстрактного мислення. Найтиповішими жанрами інтелектуальної прози є притчі, філософські романи. Яскравим зразком такої літератури став роман О. Вайльда “Портрет Доріана Грея”.
Інтер’єр (фр. Іnterieur – внутрішній) – вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору. Інтер’єр конкретизує місце подій, допомагає окреслити соціальне становище персонажа, його духовні запити, смаки, професію, вдачу, психологічний стан тощо. Інтер’єр сприяє глибшій характеристиці персонажів, часто має важливе ідейно-композиційне значення.
Інтертекстуальність (від лат. іnter – між, поміж + текстуальність) – загальна властивість текстів, яка полягає в наявності між ними зв’язків, завдяки яким тексти (або їх частини) можуть у той чи інший спосіб, відкрито чи завуальовано посилатись один на одного. Широке використання в новоствореному тексті попередніх свідчить якщо не про новизну твору, то принаймні про знання автором культурної спадщини.
Іронія (гр. удаване незнання) – різновид комічного, виражає глузливо-критичне ставлення письменника до подій і героїв свого твору. І. – це насмішка, що має зовні благопристойну форму. Наприкінці XIX – на початку XX ст. виникли концепції епічної І. (Т. Манн, Б. Брехт), які відображають діалектичну складність стосунків митця зі світом.
Казка (від казати, розказувати) – фольклорний розповідний твір про вигадані, а часто й неймовірні події. Зазвичай виділяють такі частини народної казки: зачин, основну частину і кінцівку.
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.
Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині.
Комічне (гр. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує неповноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання.
Композиція (з лат. складання, поєднання, зв’язок) – побудова твору, розташування та взаємозв’язок усіх його частин, образів, епізодів, сцен, порядок викладу подій.
Контраст (фр. соntrastе – протилежність) – різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях предметів чи явищ. В основі має антитетичний принцип світосприйняття.
Кубізм (від фр. сubе – куб) – авангардистський напрям в образотворчому мистецтві, насамперед живописі, що зародився на початку XX ст. і характеризується використанням підкреслено геометризованих, умовних форм, прагненням “роздробити” реальні об’єкти на стереометричні примітиви.
Ліричний герой – друге ліричне “Я” поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом з тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів. Ліричний герой водночас концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства.
Літературний процес – історичне існування, функціонування й розвиток літератури протягом як певної епохи, так і всієї історії нації, країни, світу. Л. п. складається з літературних епох: наприклад, доба класицизму, доба Просвітництва та ін.
Літературні напрями – сукупність ідейно-художніх тенденцій, утілена у визначних творах, які з’явилися приблизно одночасно. У межах одного літературного періоду можуть співіснувати кілька літературних напрямів, наприклад у Просвітництві – класицизм, реалізм, сентименталізм. Літературні напрями – бароко, класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм тощо.
Літературні течії – сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання. Літературні течії можуть входити до літературних напрямів. Наприклад, у романтизмі виокремлюють народно-фольклорну, гротесково-фантастичну, байронівську, вальтер-скоттівську літературну течію. Іноді терміни “літературний напрям” і “літературна течія” вживаються як синоніми.
“Маленька людина” – тип літературного героя, що з’явився в реалістичній літературі початку XIX ст. Для “маленької людини” характерне знаходження на нижніх щаблях суспільної драбини, яке визначає їхню психологію й суспільну поведінку – приниженість у поєднанні з відчуттям несправедливості та ураженого самолюбства.
“Мандрівний сюжет” – у теорії літературних запозичень – сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень є подібність основних мотивів у сюжетах з родинного, родового життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами, зрада брата, коханої, коханого, шукання скарбів тощо), з історії взаємин вождів і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих тощо. Типологічна подібність між ними, встановлена за допомогою порівняльно – історичних зіставлень, пояснюється взаємовпливами культур і літератур в період активних міграційних процесів.
Магічний реалізм – реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального й фантастичного, побутового й міфічного, справжнього та вигаданого, таємного. Найповніше виявився в латиноамериканській літературі. У творах магічного реалізму раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р.
Метафора – один з основних тропів: образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.
Міфи (від грецького – слово, переказ) – стародавні священні оповіді про виникнення світу і створення людини, про діяння богів та героїв.
Міфологія – сукупність міфів, що виникли в культурі певного народу (наприклад, міфологія стародавніх греків, єгиптян, арабів, германців, слов’ян). Також міфологією називають науку, яка вивчає міфи.
Модернізм (від фр. moderne – новітній, сучасний) – сукупність літературних напрямів і течій, що сформувалися на початку XX ст., яким притаманні нова суб’єктивно – індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним нормам мистецтва XIX ст. М. заперечує художні принципи реалізму й натуралізму, натомість утверджує елітарність творчості митця, переважання форми над змістом, художню суб’єктивність, використання “потоку свідомості”, застосування “монтажу”, міфотворчість.
Мотив (фр. motif, від лат. moveo – рухаю) – тема ліричного твору або неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет): мотив відданості вітчизні, жертовності, зради коханого тощо. Мотиви рухають вчинками персонажів, збуджують їх переживання і роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ ліричного суб’єкта. Тому в аналізі лірики терміни “тема” і “мотив” часто перехрещуються. Тоді з’являються відтінки мотиву (лейтмотив – провідний мотив, надмотив).
Натуралізм (від фр. naturalisme, від лат. naturalis – природний) – напрям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст., засновником якого був французький письменник Еміль Золя. Натуралісти намагалися у сферу мистецтва механічно переносити методи природничих наук. Для їх творчості властивими були фактографізм, описовість, спрощений біологічний підхід до людини тощо.
Національний колорит, або національна своєрідність, – сукупність ознак мистецького твору, які характеризують його приналежність до культури певного народу або зв’язок із нею, відтворюють специфічні національні особливості. Саме національний колорит сприяє створенню в уяві читача цілісного образу певної країни або нації. Відтворення національного колориту в літературному творі може відбуватися через змалювання характерних елементів побуту та вбрання, пейзажу, опис народних звичаїв і традицій, відтворення особливостей мови (говірки) та власних назв, використання творів чи образів фольклору тощо.
Неоромантизм – художня течія межі XIX – XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. (дехто з дослідників кваліфікує її як одне з явищ раннього модернізму). її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Письменники-неоромантики не сприймали песимізму декадентів. Головним героєм неоромантичного твору є сильна особистість, життя якої наповнене романтикою. Зазвичай у такому творі наявний гострий, динамічний і напружений сюжет. Представники неоромантизму – Р. Кіплінг, Р. Л. Стівенсон, А. К. Дойль, Джек Лондон, Джозеф Конрад та ін.
Новела (від італійського новина) – близький до оповідання прозовий епічний твір невеликого обсягу, насичений великою кількістю подій. В основі новели – незвичайна пригода з несподіваною розв’язкою. Сюжет у новелі зазвичай простий та динамічний (стрімко розвивається), оповідь – емоційно напружена, кількість персонажів – мінімальна.
Ода (гр. öіde) – жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.
Онєгінська строфа – строфічна форма, винайдена О. Пушкіним для написання роману у віршах “Євгеній Онєгін” з використанням таких джерел, як сонет та октава. Онєгінська строфа – чотирнадцятирядкова зі схемою римування: абабввгтдеедєс.
Оповідання – невеликий за обсягом прозовий художній твір, у якому описано одну чи кілька подій життя. Оповіданню здебільшого притаманна невелика кількість дійових осіб, скупа характеристика героїв, стислі описи.
Оригінал (з лат. первинний) – це текст літературного твору, опублікований тією мовою, якою його написав автор. Відповідно мову, якою автор написав свій літературний твір, називають мовою оригіналу.
Парабола – термін, що позначає близький до притчі жанровий різновид у драмі та прозі XX століття. З погляду внутрішньої структури парабола – алегоричний образ, що тяжіє до символу, багатозначному іносказанню ( на відміну від однозначності алегорії та односпрямованого другого плану притчі); іноді параболу називають “символічною притчею”. Однак, наближаючись до символічного, алегоричного, план параболи не пригнічує предметного, ситуативного, а залишається ізоморфним йому, взаємоспіввіденсеним із ним. У творах цього жанрового різновиду сам сюжет “виконує параболістичну функцію (це означає, що кожен елемент сюжетної структури твору зіставляється з якимсь віддаленим за своїй природою від цього елемента предметом, у результаті чого й уся система образів даного сюжету зіставляється з якоюсь віддаленою, чужою для себе системою предметів) і припускає відкритий фінал. У XX ст. з’являються такі терміни як роман-притча, романпарабола. Риси параболічної оповіді тією чи іншою мірою властиві багатьом скільки-небудь визначним творам світової літератури. Наявність символу, якогось другого плану, що визначає зміст і завдання книги, надає їй рис параболи. У зарубіжній літературі XX ст. до творів такого характеру відносять, наприклад, роман-притчу Т. Вайлдера “Міст короля Людовіка Святого” (1927), В. Голдінга “Володар мух” (1954), І. Кальвіно “Роздвоєний віконт” (1952), “Барон на дереві” (1957) тощо, “Старий і море” Е. Хемінгуея (1952) – реалістичну повість із “притчевим” підтекстом, романи “Притча” В. Фолкнера (1954), “Ноmо Fаbеr” (1957), “Назву себе Гантенбайн” (1964) Макса Фріша, різні утопії та антиутопії, наприклад, “1984” (1949) і “Ферма” (1945) Дж. Оруелла, “Ціною втрати” (1961) Г. Гріна. Також можна згадати й філософський роман Станіслава Лема “Соляріс” (1961), “Кентавра” Дж. Апдайка тощо.
Парадокс (від гр. раrаdoxes – несподіваний, дивний) – незвичне твердження, що розходиться з усталеними поглядами, часом ніби суперечить здоровому глузду, а в дійсності може мати глибокий смисл, наштовхувати на роздуми.
Пейзаж (фр. рауsage від рауs – країна, місцевість) – один із композиційних компонентів художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу.
Переклад – відтворення літературного твору іншою мовою.
Повість – розповідний твір, що вважається проміжним жанром між оповіданням та романом. На відміну від оповідання, повісті притаманні більш розгорнутий сюжет, ширше охоплення подій життя головних героїв, більша кількість другорядних персонажів та їх повніша характеристика, широке використання описів. Проте, порівняно з романом, у повісті менше персонажів і переважно одна сюжетна лінія.
Поема (гр. роіеmа – твір) – ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва “поема” загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну тощо.
Портрет – опис зовнішності персонажа (рис обличчя, одягу, постаті, пози, особливостей міміки, жестів, ходи, манери розмовляти і поводитися).
Постмодернізм (від лат. розі – за, після, далі + модернізм) – світоглядно-мистецький напрям у літературі, філософії та мистецтві, що виник в останні десятиліття XX ст. і поширився переважно в США та Франції. Для П. характерні умовність літературних форм, фабули, розповіді, часте використання імітації, цитат, пародії, наслідування, запозичення. Постмодерністи однаково ставляться як до традиції, так і до новаторства, як до елітарної, так і до масової літератури.
Потік свідомості – зображення психіки людини наче зсередини; спосіб оповіді, який детально показує психічний процес, якомога точніше фіксує думки й почуття у вигляді “потоку”, “річки”. У розповіді відсутня хронологія й логіка. Картина світу складається з безлічі епізодів, з яких автор створює певну модель.
Приказка – образний вислів, який дає яскраву оцінку певному явищу; побудований як незакінчена думка, але містить натяк на висновок.
Прислів’я – стислий влучний народний вислів повчального змісту, побудований як завершене судження.
Природна людина (як літературне поняття) – тип літературного персонажа, який виник у літературі Просвітництва. Як правило – герой, який виріс на природі й не зазнав негативного впливу цивілізації; ширше – персонаж, що відмовляється від суспільних умовностей і надає перевагу природному праву. Яскраві образи природної людини. – П’ятниця (Д. Дефо “Пригоди Робінзона Крузо”) і Гурон (Вольтер “Простак”).
Притча – невеликий художній твір повчально-алегоричного змісту. За допомогою алегоричних образів у притчі висловлюються моральні повчання та філософські роздуми, тому твори цього жанру є близькими до байки.
Психологізм – це характеристика художнього твору, сукупність стилістичних прийомів та засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Вчинки героїв оцінюються опосередковано, з допомогою підтексту, який виникає у свідомості читача через зіставлення окремих ситуацій,
Висловлювань персонажів тощо. Нові якості психологізму виявилися у так званій “діалектиці душі”, яку відтворювали у своїх романах Ф. Достоєвський, Л. Толстой, Ч. Діккенс та ін.
Реалізм – художньо-стильовий напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Письменник-реаліст віддає перевагу типізованим, а не яскраво індивідуалізованим образам. Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання літератури – пізнання дійсності та її ідейна оцінка. Найпопулярніші жанри: роман, повість. Найвидатніші представники реалізму – Бальзак, Стендаль, Діккенс, Флобер, Гоголь, Тургенєв, Толстой.
Ремінісценція (від лат. rеmіnisсеntіа – спогад) – риси в художньому тексті, які нагадують інший твір (образи, мотиви, цитати, сюжетні ходи тощо).
Роди літератури:
– епос (з гр. слово, розповідь) – один з родів літератури (поряд з драмою і лірикою). В епічних творах наявні сюжет та персонажі. Залежно від того, як багато подій зображено у творі й протягом якого часу вони відбуваються, розрізняють епічні твори великої форми (епопея, роман); середньої форми (повість); малої форми (оповідання, казка, притча, байка тощо);
– лірика (гр. лірний, твір, виконаний під акомпанемент ліри – струнного музичного щипкового інструмента) – один із трьох (поряд з епосом та драмою) родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують особливу інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто ліризм;
– драма (з гр. дія) – один з трьох літературних родів (поряд з епосом та лірикою), який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.
Роман (фр. roman – романський) – найбільш поширений у XVIII – XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет.
– Інтелектуальний роман – термін “інтелектуальний роман” був уперше запропонований Томасом Манном. У 1924 р. письменник зазначив у статті “Про вчення Шпенглера”, що “історичний і світовий перелом” 1914-1923 рр. з надзвичайною силою загострив у свідомості сучасників потребу усвідомлення епохи, і це певним чином відобразилося в художній творчості. “Процес цей, – писав Т. Манн, – стирає межі між наукою та мистецтвом, вливає живу кров, що пульсує, в абстрактну думку, одухотворяє пластичний образ і створює той тип книги, який… може бути названо “інтелектуальним романом”. До “інтелектуальних романів” Т. Манн зараховував і праці Ф. Ніцше. Саме “інтелектуальний роман” став жанром, що вперше реалізував одну з характерних нових рис реалізму XX ст. – загострену потребу в інтерпретації життя, її осмисленні, тлумаченні, що перевищувала потребу в “розповіданні”, втіленні життя в художніх образах. У світовій літературі він представлений не лише німцями – Т. Манном, Г. Гессе, А. Дебліном, а й австрійцями Р. Музілем і Г. Брохом, росіянином М. Булгаковим, чехом К. Чапеком, американцями В. Фолкнером і Т. Вулфом і багатьма іншими.
– Історичний роман – роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В романтичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Перший справжній історичний роман створив В. Скотт (“Веверлі”, “Роб Рой”, “Айвенго”, “Квентін Дорвард”), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву “вальтерскоттівський”, справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах. В епоху романтизму історичний роман став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історією. Для реалістичного історичного роману XIX – XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха – лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману – пригодницьким, сенсаційним, психологічним тощо.
– Психологічний роман – різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об’єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. Сформувався в ХЕХ ст. (“Герой нашого часу” М. Лермонтова, “Пані Боварі” Г. Флобера, “Злочин і кара”, “Брати Карамазови” Ф. Достоєвського та ін.). У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв’язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані – особистість, яка творить свій особливий світ.
– Соціально-побутовий роман – основний різновид реалістичного роману, для якого характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Утвердився у XIX ст. Письменники-реалісти (передусім французькі: Ф. Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер та англійські: Ч. Діккенс, У. Теккерей) розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, які охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв’язати його або констатує неможливість усунення конфлікту.
– Соціально-психологічний роман – один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й
Несвідомі поривання людини. Найвідоміші соціально-психологічні романи XIX ст. – “Червоне і чорне” Стендаля, “Батечко Горіо” і “Розкоші і злидні куртизанок” О. Бальзака, “Пані Боварі” Г. Флобера, “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син” Ч. Діккенса, “Євгеній Онєгін” О. Пушкіна, “Герой нашого часу” М. Лермонтова, “Батьки і діти” І. Тургенєва, “Анна Кареніна” Л. Толстого, “Злочин і кара” Ф. Достоєвського. У XX ст. до цього жанру зверталось чимало письменників: А. Кронін “Зірки дивляться вниз”, Т. Драйзер “Трилогія бажання”, “Геній” та багато інших.
– Філософський роман – різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора. Сформувався в епоху Просвітництва (“Кандід, або Оптимізм” Вольтера, “Жак-фаталіст та його господар” Д. Дідро та ін.), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, осмислення суспільних норм, законів і політичних подій. У XIX-XX ст. великого поширення набувають романи соціально-філософський та філософсько-психологічний, де в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха у зв’язку з філософією буття особистості (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Франс та ін.). Роман у віршах – різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Роман у віршах набув поширення в ХІХ-ХХ ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість. Роман-міф – епічний твір значного обсягу (роман), у якому використані особливості міфічного світобачення: вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу, сміливе поєднання реального та ірреального (елементи магічного реалізму). Зазвичай міф – це не єдина сюжетна лінія, він співвідноситься з різними історичними та сучасними темами. Для роману-міфу характерна ситуація, коли в сучасних явищах прозирає минуле й майбутнє.
– Роман-парабола (див. парабола).
– Роман-щоденник – літературний жанр, який використовує щоденникову форму, стилізуючи її. Такою є, наприклад, публіцистика Ф. Достоєвського в його “Щоденнику письменника” або повість М. Гоголя “Записки божевільного”, “Ірландський щоденник” Генріха Белля, “Нудота” Жана-Поля Сартра та ін.
Романтизм (франц. romantisme) – художній напрям наприкінці XVIII та у першій половині XIX ст., представники якого, розробивши специфічно романтичний метод художнього пізнання дійсності, намагалися за допомогою різноманітних художніх засобів перш за все відтворити у художніх образах: людину – в усій її складності; пошук – як норму життя (хоч яким би суперечливим, незавершеним він не був); ідеал – як найвищу, хоча й абстрактну цінність, втілення якої в реальне життя є найбільш бажаним і найменш можливим (від усього, що тільки є бажаним і можливим).
Рубаї – чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими). Рубаї як викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, – одна з найпопулярніших версифікованих форм у ліричній поезії народів Сходу, сягнула своєї досконалості в тюркомовному (Захіреддін Бабур) та іранському (Омар Хайям) літературному середовищі.
Сарказм (гр. терзання) – їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна, як іронія, близько до якої він стоїть, виражається завжди прямо. Сарказму притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об’єктом сарказму виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні.
Сатира (з лат. суміш, усяка всячина) – різновид комічного, сутність якого полягає в тому, що, застосовуючи художні прийоми і засоби, автор досягає нищівної критики недоліків, вад і суперечностей суспільної дійсності. Сатира містить різке засудження, нищівне висміювання недоліків, які шкодять не одній людині, а багатьом, тобто мають суспільний характер. Зображуючи предмет або явище у непривабливому світлі, викриваючи недоліки, вона висміює зображуване. Саме тому, що сатира викликає сміх, її вважають найбільш дієвою зброєю в боротьбі із суспільним злом, з недоліками людського характеру тощо. Сатиричне зображення часто пов’язане з підкресленим перебільшенням певних явищ. Сатира може бути політичною, моральною, релігійною.
Сентименталізм (фр. sentimintalisme, від sentiment – почуття, чуттєвість, чутливість) – напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож” (1768).
Символ (від гр. sumbolon – знак, прикмета) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тому на відміну від знака має безліч тлумачень. “Символ є справжнім С. лише тоді, коли він невичерпний і безмежний у своєму значенні, коли він промовляє своєю таємною (ієратичною і магічною) мовою натяку й навіювання щось невимовне, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозначний і завжди темний в останній глибині” (В. Іванов). У поезії символістів С. притаманні спонтанність з’яви, непроясненість і багатозначність, “підказування” смислів і простір для відгадування.
Символізм – напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX – початку XX ст., що виник у Франції, а згодом поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). У С. конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Завдання митця – угадати, відчути, побачити зв’язки між предметами та явищами, “розплутати” їх, показати таємничу залежність усього на світі. Інформаційно-розповідна функція мови у віршах символістів поступається місцем функції сугестивній (навіювальній).
Сонет (італ. sonetio – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде тощо). З’явився сонет, очевидно, на початку XIII ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Започаткований Дж. да Лентіні, сонет пов’язаний із творчістю Данте Аліг’єрі та Ф. Петрарки, проходить через всю історію європейської і світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (XVI ст.) та В. Шекспіра в Англії (XVII ст.). Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою “парнасців” (Ж.-М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів.
Соціально-психологічна проза – прозові твори, у яких порушуються важливі суспільні проблеми й відтворені явища, які визначають особливості влаштування суспільства через розкриття психології героїв, їхніх думок, прагнень і переживань.
Стиль – сукупність ознак, що об’єднують творчість ряду митців, споріднену тематикою, способом створення художнього світу. Крім того, виділяють індивідуальний стиль, тобто неповторні особливості того чи іншого письменника. Носіями стилю письменника є його образне мислення, тематика і проблематика, найхарактерніші для його творчості, особливості обраного жанру.
Сугестія (від лат. suggestio – натяк) – навіювання певного настрою, стану, у тому числі засобами мистецтва; художній вплив радше на підсвідомість, аніж на свідомість читача, глядача, слухача. У сугестивній ліриці значну роль відіграють мелодія вірша, ритм, інтонаційний малюнок. Саме через них поетові вдається зачарувати читача рухом почуттів. Така поезія найближча до музики, бо її засоби виразності виходять на перший план, а семантика слів стає другорядною.
Сюжет (від фр. предмет, зміст) – система подій у художньому творі, через яку розкриваються характери персонажів та авторська позиція. Найпростішими елементами сюжету є зав’язка, розвиток дії, кульмінація та розв’язка. У художньому творі можуть бути складові частини, які безпосередньо не впливають на дію (їх називають позасюжетними елементами). До них відносять епіграф, пролог, епілог, портрети і пейзажі, вставні новели та авторські міркування.
Сюрреалізм (фр. surrealisme – букв, надреалізм) – авангардистська течія, яка виникла на межі 10-20-х років XX ст. спочатку в літературі, а потім поширилася на інші види мистецтва. Термін сюрреалізм запровадив Г. Аполлінер. С. проголосив джерелом мистецтва сферу несвідомого (інстинкти, сни, видіння, марення), а його методом – розрив логічних зв’язків, які замінювалися суб’єктивними асоціаціями.
Тема (з гр. те, що покладено в основу) – коло життєвих явищ, дібране й висвітлене письменником у художньому творі з певної позиції, а також головна проблема, порушена автором.
Терцина (італ. terzina, від terza rima – третя рима) – строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми – першим і третім – у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т. д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Уперше застосована у “Божественній комедії” Данте Аліг’єрі.
Трагедія (гр. tragöedia, букв.: козлина пісня) – драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації.
Фабула (лат. байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних; ліро-епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору.
Фольклор – усна поетична народна творчість.
Футуризм (від лат. futurum – майбутнє) – авангардистська течія модернізму. Протягом 1910-1920-х років цей стиль бурхливо розвинувся в Росії. Першою і найпопулярнішою футуристичною групою там стала “Гілея” (Гілеєю в прадавні часи називали землі між пониззям Дніпра й Чорним морем, а майже всі учасники групи – В. Маяковський, Д. і М. Бурлюки, В. Хлєбников, О. Кручоних та ін. – були українцями за походженням і орієнтувалися на прадавнє українське, скіфське мистецтво). Футуристи оголосили війну задекларованому символістами існуванню двох світів – реального і потойбічного. Вони були переконані: мистецтво повинне не відображати життя, а свавільно його перетворювати.
Хоку – традиційний жанр японської пейзажної лірики, що виник у XVI ст., зумовлений розвитком міської культури. Це трирядковий не римований вірш, який постав на основі першої півстрофи танка. Існувало кілька шкіл хоку: “Кофу” – “давня школа”, пов’язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа “Сьофу” – “достеменна школа”, де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хоку в новий жанр хайку: відтоді суб’єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи. Зверталися до хоку такі поети, як Танігуті Бусон (XVIII ст.), Кобоясі Ісса (XIX ст.) Масаока Сікі (межа ХІХ-ХХ ст.) та ін.
Художній образ – особлива форма естетичного освоєння світу, створення художніми засобами узагальненої картини дійсності або переживань, утілених у формі конкретного явища. У літературі X. о. повинен “примусити” читача повірити в художню реальність, щоб краще зрозуміти творчий задум автора, і водночас допомогти йому отримати естетичну насолоду.
Художня деталь (від фр. detail – подробиця, дрібниця)- засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)