Короткий огляд сюжетів драм Гюго
У драмах Гюго формуються тип романтичного характеру й конфлікту, проблематика, Мова, композиція, які й стали основою французької романтичної драми. Тріумф “Рюи Блаза” свідчив про твердження романтичної драми на сцені. У романі “Собор Паризької Богоматері” Гюго звернувся до XV ст. Сам вибір епохи важливий для розкриття основної ідеї. XV ст. у Франції – епоха переходу від Середніх століть до Відродження. Але передаючи за допомогою історичного колориту живий образ цієї динамічної епохи, Гюго шукав і що-небудь вічне, у чому всі епохи
У системі персонажів центральне місце займають три герої. Циганка Эсмеральда своїм мистецтвом, всім своїм видом приносить насолода юрбі. Вона далека від побожності й не відмовляється від земної радості. У цьому образі яскраво виявилося відродження інтересу до людини, що стане головною рисою світосприймання в нову епоху. Эсмеральда нерозривно пов’язана з народом. Гюго використовує романтичний контраст,
Протилежний початок у романі – образ архідиякона собору Клода Фролло. У ньому також виражена одна з рис людини Відродження – індивідуалізм. Але, у першу чергу, це середньовічна людина, аскет, що зневажає всіма радостями життя. Клод Фролло хотів би придушити в собі всі земні почуття, які він уважає ганебними, і присвятити всього себе вивченню повного зводу людських знань
Але всупереч власному нехтуванню людськими почуттями він сам закохався в Эсмеральду. Ця любов має руйнівний характер. Не в змозі її перемогти, Клод Фролло стає на шлях злочину, прирікаючи Эсмеральду на мучення й смерть
Відплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору Квазімодо. У створенні цього образа Гюго широко використовував гротеск. Квазімодо – незвичайний виродок. Його особа й фігура разом з тим смішні й страшні. Він схожий на химер – фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор. Квазімодо – душу собору. Він також закохався в красуню Эсмеральду, але не за її красу, а за її доброту. І його душу, прокинувшись від сну, що йому навіяв Клод Фролло, виявляється прекрасною
Звір по своєму зовнішньому вигляді, Квазімодо ангел душею. Фінал роману, з якого зрозуміло, що Квазімодо проникнув у підземелля, куди було кинуте тіло повішеної Эсмеральды, і там умер, обіймаючи її, зненацька асоціюється з фіналом трагедії В. Шекспіра ” Ромео й Джульетта”.
Слід зазначити, що Гюго спробував показати залежність внутрішнього миру людини від обставин його життя (очевидно, під впливом реалізму). Квазімодо, не бажаючи цього, стає “співучасником” смерті Эсмеральды. Він захищає неї від юрби, що хоче не погубити її, а звільнити. Вийшовши з низів суспільства, злившись душею із собором, що втілює народний початок, Квазімодо тривалий час був відірваний від людей, служачи людиноненависникові Клоду Фролло. І от, коли стихійний рух народу докочується до стін собору, Квазімодо вже не в змозі зрозуміти наміри юрби й бореться з нею власними силами
Г. розробив тип романтичного історичного роману, відмінного від романів В. Скотта. Історичні особи (король Людовик XI, поет Гренгуар і ін.) не посідають центрального місця в романі. Головна мета Гюго як творця історичного роману – відтворити дух історії, її атмосферу. Але ще важливіше для письменника виявити внеисторические особливості людей, розкрити вічну боротьбу добра зі злом. В “Соборі Паризької Богоматері” Гюго зображує боротьбу людини з “ананке догми” (“ананке” (грец.) – фатум, невблаганна доля). Але талант письменника дозволяє йому створити добуток, значно більше багате за змістом, чим це випливає з абстракції, покладеної в основу роману
Багато в чому це розширення задуму пов’язане із введенням образа збунтованого народу. На його створення вплинули революційні виступи французів в 1830-1831 гг.
Гюго був роялістом до середини 20-х років. Так, в 1825 р. він брав участь у коронації Карла X, написав завдяки цій можливості оду й одержав від нового короля орден Почесного легіону. Але вже в 1827 р., зблизившись із батьком, він створив “Оду Вандомской колоні”, у якій прославляє Наполеона, що приніс у феодальні держави Європи ідеї республіки й революції. Так Гюго перейшов у табір опозиції
Поет захоплено поздоровив Липневу революцію 1830 р. Він підтримав нового короля Луи-Пилипа, виразника інтересів великої буржуазії. Луи-пилип віддячив його, зробивши пером Франції (1845). Французька Академія обрала Г. своїм членом (1841).
Але 40-е рр. – період кризи у Творчості Гюго, пов’язаний з невизначеністю його політичних поглядів. Особистий добробут не могло приховати від нього важкого положення народу. Почалося розчарування в Луи-Пилипі. От чому відразу ж після Лютневої революції 1848 р., коли була встановлена Республіка, Гюго запропонував свою кандидатуру в парламент, став членом установчого, а потім законодавчого Зборів. Але 2 грудня 1851 р. відбувся державний переворот. Новим главою держави, а згодом – імператором став племінник Наполеона – Луи Бонапарт, або Наполеон III. Гюго перейшов у підпілля, його життя оцінили в 25 тисяч франків. Народ уважав Гюго національним героєм. Проте, поетові довелося втекти із Франції: декретом Бонапарта від 9 січня 1852 р. він був оголошений політичним вигнанцем. Гюго зупинився спочатку в Бельгії, потім на англійських островах Джерсі й Гернси.
Почався новий етап його творчості – період змушеної еміграції. У його творчості різко підсилюється політична, соціальна спрямованість, затверджується ораторської, викривальна інтонації. Від екзотики, що цікавила Гюго в перший період творчості, він звертається безпосередньо до сучасного матеріалу, хоча при цьому зберігає романтичний метод
Виїхавши в Бельгію, Гюго написав памфлет проти Наполеона III (“Napoleon le Petit”, 1852). Для поета новий імператор – лише “вульгарна, порожня, ходульна, нікчемна особа”.
Центральний добуток збірника – поема “Покута”. В I частини поеми мова йде про відступ Наполеона I з Москви в 1812 р., в II – про його поразку в битві біля Ватерлоо, в III-IV частинах – про посилання Наполеона на острови Ельба й Свята Олена й про його смерть. І от в останньої, VII частини описується пробудження Наполеона в могилі в Парижу, – тут його чекає страшна розплата: злочинне царювання його племінника. Це покарання за той день, коли Наполеон I, зробивши переворот, зрадив республіку й став тираном
(1 votes, average: 5.00 out of 5)