Віктор Гюго як центральна постать літератури французького романтизму

Чи не найвиразнішим взірцем французького романтизму досі залишається роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Яскраві картини життя далекого минулого, незвичайний сюжет, драматичні долі героїв – все це робить шедевр Гюго популярним і сьогодні. У ньому є і перебільшення, і гротеск, і безліч винят­кових ситуацій у сюжеті. Сутність образів розкривається у Гюго не стільки на осно­ві розвитку характеру, скільки в протиставленні іншому образу.

У системі персонажів у творі чітко виявляються контрастні пари: потворний Квазімодо

і красуня Есмеральда, Квазімодо і красень Феб, неосвічений дзвонар і учений чернець, що пізнав всі середньовічні науки. Клод Фролло протистоїть також Фебу: один – аскет, інший прагне лише розваг і насолод. Циганці Есмеральді протиставлена наречена Феба, дівчина багата, освічена і з вищого світу. На контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом: глибина любові, ніжність і тонкість почуття у Есмеральди – і нікчемність лише зовні блискучого, а насправді байдужого і глухого до почуттів капітана Шатопера.

Виразно романтичним образом у творі є красуня Есмеральда, у якій пись­менник вбачав втілення

душевної краси й гуманності. Піднесену поетичність образу увиразнює портретна характеристика дівчини: “Вона була невисокою на зріст, але здавалася високою – настільки струнким був її тонкий стан. Вона бу­ла смаглявою, але неважко було здогадатися, що вдень її шкіра відливала тим чудовим золотавим відтінком, що властивий андалузкам і римлянкам. Дівчина танцювала, пурхала, крутилася… і щоразу, майнувши повз просвітленим обличчям, засліплювала блискавичним поглядом своїх чорних очей… Тоненька, тендітна, з оголеними плечима і стрункими ніжками, що зрідка вихоплювалися з-під спіднички, чорнява, швидка, як оса, у золотистому корсажі, який щільно охопив талію, у строкатому платті, випромінюючи очима радість, вона воістину здавалася істотою неземною”.

Як бачимо, автор використовує в портреті контрастні тони, емоційно наси­чені епітети, наголошуючи в такий спосіб на складному й неоднозначному ха­рактері своєї героїні.

Спираючись на закони романтичного мистецтва, Гюго вибудовує сюжет так, що і взаємини між героями набувають виняткового, перебільшеного характеру.

Квазімодо, Фролло і Феб – всі троє люблять Есмеральду, але у своїй любові кожен протистоїть іншим двом. Фебу потрібна лише коханка. Фролло ледь стри­мує свою пристрасть до Есмеральди, хоча одночасно ненавидить дівчину, що стала об’єктом його бажань. Квазімодо ж любить дівчину самовіддано й безко­рисливо. Він протистоїть Фебу і Фролло як людина, позбавлена у своєму почутті і краплі егоїзму, і уже це вивищує його над ними. Окремо слід відзначити, що потворна зовнішність Квазімодо є втіленням звичного для романтиків прийо­му гротеску. У такий спосіб автор ще більш увиразнює думку, що не зовнішня, а насамперед духовна краса важлива в людині.

Так виникає новий план контрасту: зовнішній вигляд і внутрішній світ персонажа (Феб гарний, але душевно ниций; Квазімодо ж потворний зовні, але пре­красний душею). Ці контрасти – не просто художній прийом, а відображення насамперед світосприйняття автора, його ідейних переконань.

Узагалі, романтичний принцип відображення життя є провідним у “Соборі Паризької Богоматері”. Дія в романі постійно відбувається за надзвичайних обставин, що поступово наводить на думку про вплив нездоланного фатуму на життя персонажів. Наприклад, Есмеральда гине в результаті дій безлічі осіб, які бажа­ють їй тільки добра: численної юрби бродяг, що атакують Собор, аби її визволити; Квазімодо, що захищає Собор; П’єра Гренгуара, який виводить Есмеральду за межі Собору, і навіть власної матері, що затримує дочку до появи солдатів. Але за примхливою грою фатуму автор, мабуть, вбачає певну закономірність: за часів се­редньовіччя на загибель була приречена будь-яка спроба людини відстояти свої права на свободу, кохання, спосіб життя.

Віктор Гюго в “Соборі Паризької Богоматері” зближує жанр історичного роману із романтичною поемою і драмою. Своїх вигаданих героїв письменник зводить до рівня символів, надавши їм глибокої поетичної виразності. Для Гюго-романтика протистояння між Добром і Злом завжди є одвічним у житті. Водночас у своєму творі він хоче показати рух історії: від страхітливого забобонного середньовіччя до гуманістичного Відродження. Світ нестримних пристрастей, романтичних ха­рактерів, несподіванок і випадковостей, образ сміливої людини, що не відступає перед небезпекою, – ось що звеличує Гюго в “Соборі Паризької Богоматері”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Віктор Гюго як центральна постать літератури французького романтизму

Categories: Твори на вільні теми

Links