КОНСПЕКТ УРОКУ – ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА
Тема: “Я народився і жив для добра і любові”. (Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка).
Мета: ознайомити старшокласників з біографією письменника; дати уявлення про кіноповість; розвивати аналітичні навички та вміння; прищепити любов до творчості українського Мікеланджело.
Тип уроку: урок-кіноповість.
Обладнання: звукозапис музики Б. Лятошинського “Чотири українські теми”; виставка творів письменника; стилізація кіноплівки з надписами “Знайомство”, “Джерела”, “Шлях до ремесла”, “Боротьба”.
Форми
І. Організаційний етап.
Звучить музика, на фоні якої підкреслено демонстративно учитель стилізує класну кімнату під знімальний майданчик, записуючи тему і епіграф уроку на дошці:
“Він залишився як дерево, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером”. А. Малишко.
ІІ. Оголошення теми, мети.
Літературознавець М. Наєнко сказав про О. Довженка ще й так: “Він – як самоцвіт: скільки не обертай його, а в ньому починають світитися все нові і нові грані”.
Нерідко О. Довженка порівнюють
На цьому уроці нам пощастило познайомитися з ним уперше, і зробимо це знайомство незвичним: кадр за кадром переглянемо уявний фільм, прочитаємо кіноповість його життя і творчості. У створенні цього уроку беруть участь групи: “історики”, “художники”, “біографи”, “літературознавці”, які працювали вдома з довідковою літературою.
Девізом нашої подорожі нехай стануть слова Олександра Петровича: “Приберіть геть усі п’ятаки мідних правд і залиште тільки чисте золото правди!”
Сторінка перша. “Знайомство”.
Демонструється портрет письменника, плакат, на якому записано відгуки і оцінка творчості Довженка:
1958 р. Постановою журі Міжнародної виставки в Брюсселі Довженко визнаний як один із першого десятка провідних митців 60-річної історії мистецтва кіно.
1939 р. “Першим поетом кіно” назвав його Левіс Джекоб у книзі “Історія американського фільму”.
1949 р. Жорж Садуль у книзі “Історія мистецтва кіно” твердить, що “Земля” Довженка мала великий вплив на молодих кіномитців, зокрема Англії та Франції.
1957 р. Артур Найт у книзі “Найживіше мистецтво. Панорама історії кіно” доводить, що найкращі японські фільми “Роша мун” і “Ворота пекла” зроблені під впливом Довженка.
1957 р. Айвор Монтегю у книзі “Довженко-поет життя вічного” пише: “Земля” Довженка – це твір генія; йому мусили відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін”.
1958 р. Коли у Брюсселі “Земля” була визнана найкращою у світі, Чарлі Чаплін пише телеграму: “То ж велике щастя для вас, що Україна має такого славного сина і воістину великого художника. Нехай же вам, дорогий Олександре Петровичу, щасливо живеться і можеться предовгії літа”.
Що ж, воістину мав рацію народ, коли запримітив: “Не хвали сам себе, нехай тебе люди похвалять”.
Хвалили там, у вільному світі. У себе ж – ні. Більше того – Дем’ян Бєдний у газеті “Известия” написав фейлетон, після чого Довженко за ніч посивів.
Художники:
(Це група учнів, обдарованих у сфері живопису. Вони дають “психологічний” аналіз портрета письменника, порівнюють власні спостереження зі свідченнями сучасників).
1. “В обрамленні білосніжного сивого волосся високе скульптурне чоло. З-під злегка зламаних енергійних брів дивляться вдалину сіро-блакитні очі. Погляд довірливий, пильний, вдумливий, уважний. Вольове, напружено-серйозне загоріле мужнє обличчя, вирізьблене з незвичайною довершеністю. Вражає рідкісне поєднання духовної і фізичної сили”.
2. “Він був дуже вродливий… Олександр Довженко, зі своєю усмішкою, ледь квапливою мовою, з м’якою українською вимовою. Він взагалі був вродливий не тією солодкою, а мужньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обранців. Срібло сивини з роками ніби ще більше звеличує цю красу з ореолом пережитого”.
Сторінка друга. “Джерела”.
Біографи:
Сосниця – провінційне містечко на березі красуні Десни, на Чернігівщині. Побілені хати, зарослі травою вулиці. В одному з провулків стояла під грушею хата – стара, присадкувата. Це – давнє гніздо Довженківського роду – хліборобів, рибалок, чумаків, косарів. Предки Довженка були козаками і в середині XVIII ст. прибули до Сосниці з Полтавщини. Ціла вулиця називалася Довженковою. Сашко, який народився у серпні 1894 р., був сьомою дитиною у хліборобській родині, в якій діти помирали одне за одним. “Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не досягли працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, у моїй уяві плач і похорон”.
Літературознавці:
У день смерті аж чотирьох синів-соловейків, мати Довженка, Одарка, про яку він говорив, що вона “народжена для пісень”, “але проплакала все життя”, молилася: “Залиши мені, Господи, Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли йому щастя, щоб його люди любили, як я його люблю”.
Психологи:
Можливо тому улюбленою піснею О. Довженка була пісня “Ой горе тій чайці…”, авторство якої приписується самому Мазепі.
Біографи:
Батько Олександра Петро (про якого письменник скаже: “Усе життя його минуло під знаком темряви і неосвіченості”), на свою біду, мав романтичну вдачу і свого сина мріяв за будь-яку ціну “вивчити на пана”.
Літературознавці:
Через багато років, працюючи над “Зачарованою Десною”, письменник згадає рідних людей з особливою ніжністю: “З мого батька можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених і сіятелів”. А діда назвав “добрим духом лугу і риби”: “…гриби і ягоди збирав він у лісі краще за всіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом. Дід був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир”.
Психологи:
Зрозуміло, звідки у Довженка нахил до споглядальності: “У мене не було пристрасті до чогось одного, певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах”.
Сторінка третя. “Шлях до ремесла”
Учитель записує на дошці “сигнальні” ключові слова, за якими учасники груп мають створити “калейдоскоп”, як цілісну розповідь про освіту і поступ О. Довженка:
-Сосницька початкова школа
-Монтій Созонович Опанасенко
-Глухівський учительський інститут
-комерційний інститут
-Академія мистецтв
-школа старшин Петлюрівської армії
-“босий комісар” освіти і культури
-відділ Повноважного представництва УРСР у Польщі
-Торгове представництво УРСР в Німеччині
-приватне училище професора Е. Геккеля
-Одеса 1940 р. – Київ
-Ашхабад
-Воронезький фронт
-Москва 1952 р.
-береги Дніпра 1954 р.
-Новодівиче кладовище.
О. Гончар писав: “Довженко справді глибоко трагічна і суперечлива постать. Десь я назвав його “українським Мікеланджело” і цих слів не зрікаюся й зараз, маючи на увазі всебічну фантастичну обдарованість цієї людини”.
Сторінка третя. “Любов”
Біографи:
“Тричі являлася йому любов”, як у Франка. Уперше “найсміливіший і найвродливіший хлопець” у Сосниці закохався, навчаючись в училищі, в дочку багатого купця Надійку Чаусовську – гімназистку-красуню. Гарна була пара. Та коли вони, молоді і закохані, безтурботно бігали на ковзанку, містечко Сосниця ніби журливо хитало головою: мовляв, нічого не вийде з того кохання, бо ще не бачив світ, щоб щасливим було подружжя з доньки багатія і сина бідного діхтяря…
З Варварою Криловою Олександр познайомився, вчителюючи у Житомирі. Разом учили дітей, інсценізували уривки з “Назара Стодолі”, “Гайдамаків” та “Катерини”. Побралися, переїхали до Києва, де не тільки події громадянської війни вразили серце Довженка, а й сімейна драма. Лист від дружини обпік серце: “Я люблю тебе, але дружиною твоєю не буду. Не лай мене і не плач за мною”. А коли повернувся додому, застав Варю в обіймах білогвардійського офіцера, пережив гіркоту зради, яка, однак, не спопелила любові. Коли, перебуваючи в Німеччині, він дізнався, що облесник-офіцер покинув хвору на туберкульоз Варю у Празі, не вагаючись, одружується зі своєю зрадливою дружиною вдруге і привозить в Україну.
Юлія Солнцева, актриса – третя і остання його любов. Коли Варвара відчула це, запитала:
– Сашко! Ти закохався?
– Так.
Того дня на столі їхнього помешкання поруч з білими трояндами лежав лист:
“Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди. Розумію все-все. Найперше – те, що разом ми жити не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг в житті, тобі потрібна натхненниця.
Ти закохався, Сашко… Повір: од щирого серця відкидаю в ім’я тебе ревнощі і біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням.
А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.
Прощай! Хай іде до тебе добро і щастя з Землі, з Неба, з Води!
Твоя навіки – Варвара Довженко!”
Літературознавці:
“Я так люблю мою Юлію, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова… Хто послав мені любов?” – писав письменник у щоденнику за чотири роки до смерті.
Сторінка четверта. “Кіно”.
Художники:
Будучи 32-річним, Довженко, після однієї ночі, круто змінив життя, поїхавши до Одеси. Чим було кіно на початку ХХ століття? Живими картинками, балаганом і тільки. Йому “вчитися було ніколи і ні в кого”. Спочатку сценарист, потім – режисер, актор, він впроваджував в українське кіно метод Гріффіта, американця, який вперше показав лице героя крупним планом. Довженко не тільки психологізував кіно, а й опоетизував його. Неповторний світ творив за допомогою народної поетики, символів, прийомів живопису.
У фільмі “Земля” дід і онук – як обрамлення роду. Дід помирає непомітно, наче яблуко падає з дерева.
Яблуко, дійшовши певної стиглості, відірвалося від дерева. Отак і дід. А смерть онука – насильницька, нагла. Його вбивають зненацька, із-за рогу у хвилину танцю…
Важко сказати, хто зробив більший внесок у цей фільм – Довженко-письменник чи Довженко-художник.
“Перші зрілі фільми Довженка “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” завоювали йому цілий світ, але відібрали Україну, підрізали творчі крила, вкоротили йому віку”. Ю. Лавріненко.
Чому?
Сторінка п’ята. “Боротьба”.
Учитель:
– Чому О. Довженко за 10 років до смерті у щоденнику написав: “Немає сил ходити. Болить у мене все. Болять руки, ноги. Болить голова і болить серце. Думаю, що скоро помру. Мені жаль умерти. Я народився, я був створений років на 90. Я помру скоро, тому що з мене вийшла вся сила. Вона пішла не тільки на роботу. Ні. Не робота подолала мене, не пияцтво, не жіноцтво. Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість. Убили мою радість”.
– Що спричинило до такого відчаю, поразки? Яка боротьб виснажила його?
Історики:
“Протистояння генія і влади” – слова Ліни Костенко можуть бути епіграфом до цієї сторінки нашої кіноповісті.
Сталін до кінця днів чекав, що Довженко, відомий усьому світові, напише і зніме фільм про нього – вождя, батька всіх народів, генералісимуса, переможця у Другій світовій війні, а тому не дозволив розстріляти, вичікував і навіть пробував приручити: і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, ще й Ленінську, в закордонні відрядження відпускав (Берлін, Париж, Лондон), і звання діяча мистецтв присвоїв. Не приручив. Довженко не вмів і не хотів їсти хліба з рук ката. Хоч йому доводилося маневрувати, відкуповуватися. Для того, щоб втілити задумане, робив ненависне:
За геніальну “Звенигору” відкупився антиукраїнським “Арсеналом”;
За “Землю” – “Щорсом”;
За “Україну в огні” – казенним “Мічуріним”.
“Справді, яка трагедія художника”, – писав О. Гончар.
У 1940 році Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії, але через те що не міг знімати на замовлення, після війни буде викинутий з кіностудії за націоналізм.
Друга світова війна відкрила Довженкові очі – він наче оглух до будь-яких пересторог і пише свою геніальну “Україну в огні”. Рукопис потрапив до рук Сталіна – і для Довженка настала кульмінаційна життєва драма, в якій режисером-постановником був “кат над катами” Сталін.
Довженко був висланий на безвиїзне проживання до Москви. Останній лист кінорежисера, датований 10 жовтня 1956 р., адресований уряду України: “Вертатися хочу на Україну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись відібрали його в мене. Великої квартири мені не треба, тільки треба мені, щоб я міг бачити Дніпро і Десну під обрієм, і рідні чернігівські землі…” Крик душі. У цьому році була завершена “Поема про море” і опублікована автобіографічна кіноповість “Зачарована Десна”.
Він мріяв написати нові твори (аж 55 запланованих!), поставити фільм “Поема про море”. Але цей рік був останнім у його земній “юдолі плачу”.
Підсумок уроку.
Учитель:
Цей урок – спроба першого знайомства. Якби можна було підібрати одне-єдине містке слово – епітет, то як би ви закінчили фразу:
Життя Довженка – … (трагічне).
Творчість Довженка – … (титанічна, геніальна, подвиг).
Домашнє завдання.
Прочитати автобіографічну кіноповість “Зачарована Десна”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)