Конфлікт між ідеалом і дійсністю в романі Сервантеса “Дон Кіхот”

Мігель де Сервантес Сааведра – іспанський письменник-гуманіст. Головний його твір – роман “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” (1605-1615) – видатне явище епохи Відродження, що мало вплив на світову культуру.
Щоб зрозуміти, про що і про кого цей роман, треба згадати, якою була Іспанія, коли жив і творив Сервантес. Це була могутня колоніальна держава, території якої простяглися на півсвіту. Король Філіп II гордо заявляв: “У моїх володіннях ніколи не заходить сонце”. З підкорених земель по “золотому” Гольфстріму попливли

до метрополії каравани кораблів, навантажених золотом, сріблом та іншими багатствами. Однак це не послужило економічному та соціальному прогресу країни. Феодально-абсолютистська диктатура була перепоною розвитку національної економіки та промисловості. Усі дорогоцінності осідали в кишенях іспанських можновладців – дворян та священиків. Іспанія нічого не виробляла, купуючи все в європейських країнах. Ремісники, селяни бідували, по країні ходили юрби жебраків. Наближалася економічна криза. У 1588 році англійський флот потопив іспанський, і Англія почала панувати на морі. Почалося падіння Іспанії в прірву. Одна за одною звільнялися від влади іспанських монархів європейські країни. Хоча велич Іспанії була зруйнована, але в характері іспанців залишилася надмірна самовпевненість, феодальна пиха, гонитва за авантюрними пригодами, невміння правильно оцінити ситуацію. Ці риси знайшли вияв у середньовічній літературі, зокрема в рицарському романі. Цей роман відповідав запитам іспанської аристократії, став “настільною” книгою іспанських гідальго, підтримуючи в них дух рицарського авантюризму, закликаючи до вояцьких подвигів, перегукуючись з пригодницько-завойовницькою романтикою іспанських конкістадорів. За часів короля Філіпа II, а саме тоді й починав свої перші літературні вправи Сервантес, читання рицарських романів стає жагучою пристрастю феодальної молоді. Під впливом цих творів юні гідальго покидали рідні домівки й вирушали за океан шукати пригод і подвигів, а ті, що лишались у своїх маєтках, поринали у світ власних ілюзій, не розуміючи того, що на країну та й на них насувається жорстока реальність.
Сервантес вважав, що рицарські романи вже віджили своє і стали шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав роман про хитромудрого гідальго Дон Кіхота як пародію на цей жанр. Але книга швидко переросла первісний замисел. Сервантес показав у романі широку картину життя сучасної йому Іспанії. Історія пригод “мудрого безумця” Дон Кіхота, який вирішив стати ідеальним рицарем, допомогли авторові зобразити істинні деталі життя, але в той же час показати неможливість дійсності без ідеалів.
Головний конфлікт роману – зіткнення ідеальних уявлень про дійсність з самою дійсністю. Подібно до героїв рицарських романів, Дон Кіхот виїздить на пошуки подвигів задля прославлення імені дами свого серця. У цьому образі химерно переплітаються благородні, чисті ідеали та безглузді вчинки. Мандрівний рицар мріє служити людям, аби знищити зло, скасувати беззаконня, а насправді, безросудливими діями множить зло. Дон Кіхот не сприймає реально того життя, яке його оточує, і даремно намагається викоренити недоліки своїх сучасників. Наміри славного гідальго часто не відповідають згубним наслідкам його вчинків. Побачивши, як дужий селянин б’є хлопчика-пастушка Андреса, рицар заступився за нещасного. Селянин обіцяв Дон Кіхоту не знущатися над хлопчиком і заплатити йому все, що винен. Рицар був у захваті від свого благородного вчинку і поїхав далі, а селянин, як тільки заступник скривджених щез з очей, побив пастушка до напівсмерті. І Андрее проклинає Дона Кіхота за те, що той ускладнив його життя. Звичайно, захищаючи Андреса, наш гідальго діє як смілива і благородна людина, але він не розуміє, що не всі люди живуть за законами моралі, і слово честі, дане користолюбним глитаєм, нічого не варте. Дон Кіхот не розбирається в людях, хоч і каже, що кожного треба судити за його ділами. Тож виходить, що маленький хлопчик Андрее тверезіше оцінює свого господаря, аніж літній гідальго. Риси Дон Кіхота узагальнені в символічному бою з вітряками. Цей вираз набув значення – “безплідна боротьба з уявними перепонами, псевдогероїчний вчинок, породжений грою вигадки, фантазії, самообману”. Рицар Печального Образу приймає вітряки за довгоруких велетнів. Велетні – постійні вороги героїв рицарських романів. У християнській традиції вони – символи зла та гордині, найстрашнішого з гріхів. Дон Кіхот заздалегідь радіє, що своїм подвигом зітре “погане сім’я з обличчя землі”. У його завзятті та хоробрості – гординя, що відразу ж була покарана: крила вітряка підняли рицаря разом з конем і кинули на землю.
У пошуках пригод і подвигів Дон Кіхот чинить нові безрозсудства: нападає на траурну процесію, ранить невинного бакаляра, примушує відкрити клітку з левами, наражаючи цим багатьох людей на небезпеку. В останньому епізоді мужність і звитяжність Дон Кіхота сягнули вершин лицарства. Він хоче будь-що, навіть ціною власного життя, покарати зло, бо думає, що леви послані злими чарівниками для перевірки його відваги. Гідальго наказав леварю випустити хижаків на волю, маючи намір битися з ними. І ось двері клітки розчинені, напруження зростає… Але сталося непередбачене: леви навіть не поворухнулися. Комічна ситуація викликає сміх. Подвиг стає нездійсненним. Перебування Дон Кіхота в герцогському палаці – кульмінаційний момент зіткнення мандрівного рицаря з дійсністю. Хоча й раніше більшість зустрічних сміялася над ним, але ніхто так не знущався, не принижував людської гідності, як це робили високоповажні дуки. Вони затіяли ганебний маскарад, гру, котра мала розвіяти їхнє нудотне життя. Вдаючи з себе прихильників Дон Кіхота, грубо насміхалися над його щирістю. Рицар обурюється й гнівається лише тоді, коли чує грубощі від герцогського сповідальника. Для войовничого духівника Дон Кіхот небезпечний, оскільки порушує усталені порядки, прагне змінити світ на краще, поспішає на допомогу гнаним і знедоленим. У цьому епізоді мандрівний рицар перетворюється зі смішного дивака на гнівного викривача суспільних пороків, на справжнього героя, що б’ється вже не з примарними велетнями, а з можновладцями тогочасного суспільства. Сервантес показує, що коли Дон Кіхот забуває про лицарство і спостерігає жорстокість і несправедливість, він відстоює гуманістичні принципи, демонструючи свою безкорисливість та чесність. Особливо яскраво любов Дон Кіхота до справедливості, прагнення до добра, віра в людину розкриваються в тих настановах, котрі він дає Санчо Пансі перед його від’їздом на губернаторство: “Нехай сльози бідняка викличуть у тебе при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарги багача”. Мандрівний рицар перетворюється на мандрівного філософа.
Отже, цей образ зітканий із глибоких протиріч, він весь час перебуває у внутрішній боротьбі ідеального та реального. Перед смертю благородний гідальго відрікається від заповітів рицарства, відмовляється від імені Дон Кіхот і стає знову Алонсо Киханою Добрим. Це не розчарування, а, скоріше, наближення до реального життя, якого йому не вистачало протягом усіх мандрівок, а також ствердження доброти як сенсу життя і не тільки рицарського, а загальнолюдського ідеалу. “Я знаю,- говорить Дон Кіхот,- що стежина доброчесності дуже вузька, а стежка пороку широка та простора, а також знаю, що цілі їхні й межі різні, бо шлях пороку, широкий і просторий, кінчається смертю, а шлях доброчесності, тісний і важкий, кінчається життям, але не тим життям, яке само рано чи пізно кінчається, а тим, якому не буде кінця…”
Герой роману Сервантеса втілює в собі найкращі риси людини-гуманіста, що засуджує вади суспільства, можновладців. Але його запаморочення, занурення в ілюзорний світ не дає йому змоги досягти високої мети, до якої прагне. Через це Дон Кіхот потрапляє в кумедні ситуації, є мішенню для глуму, знущань. Але все це не похитнуло його духу і прагнення робити добро. Саме це зумовлює невгасимий інтерес до роману та його головного героя.