Концепція особистості в ранній творчості Джека Лондона
Перший період творчого шляху Лондона – це 90-е роки XIX століття, коли письменник виходить на дорогу великого мистецтва як автор оповідань про Аляску. У цих оповіданнях виразно намітилася тяга до героїчної Теми, властива письменникові взагалі. На даному етапі подвиг представлявся Лондону насамперед вираженням незламної фізичної й духовної сили, природно властивої могутньої особистості, що затверджує себе в завзятій боротьбі й із силами природи, і з людьми. Однак пафос північних оповідань Лондона, що вражають своїми величними пейзажами,
Слідом за Спенсером Лондон був часом схильний уважати робітничий клас “дном людства”, куди всіх невдах і “слабких” зіштовхують “сильні”, шляхом “природного добору” життя, що пробилися до ключових позицій, до багатства й влади. Підкріплюючи цю точку зору філософією Ницше, письменник уважав, що мир – страшна й сутичка, що не припиняється, сильних зі слабкими, у якій обов’язково й завжди перемагає сильний. Треба тільки стати сильним, підім’яти під себе інших, тих, хто слабкіше, – уже така їхня доля. “Захопленню подібними ідеями сприяло й вплив Киплинга (Лондон високо цінував майстерність цього письменника). Відзвуки подібних поглядів даються взнаки в такому оповіданні Лондона, як “Син Вовка”. Його герой – безстрашний американець, що веде індійську дівчину з вігвама її батьків, перемагає індіанців у силу того, що він істота нібито “вищого порядку”. В оповіданні індіанці називаються “плем’ям Воронов”. Звичайно, і ворон – сміливий мисливець і хижак, але куди ж йому до вовка! Так у символіці назв розкриваються “забобони” Лондона.
Однак герої кращих його добутків виявляються братами в мінуту лиха, вірними друзями в годину подвигу, ділять чесно й останню кірку, і жменя золотого піску, і смерть, що вони вміють зустріти безтрепетно. Корінь мужності героїв Лондона йдуть у народні подання про людську шляхетність, у народну етику. Вона воскреє для Лондона на дикій Півночі, де, як у древні часи, людина й Природа зіштовхуються один на один у важкому, стомлюючому двобої. Північні оповідання відбивають і еволюцію поглядів Лондона. Так, наприклад, всі отчетливее звучить у них осуд корисливості, всі определеннее проступає думка про те, що людина стає звіром не тільки в тих випадках, коли йому доводиться боротися за своє життя, але частіше, коли він осліплений блиском золота. У північних оповіданнях наростає й значення індійської теми. Якщо в ранніх оповіданнях індіанці – це клан “воронів”, відтиснутих і пограбованих білими “вовками”, то поступово в епопеї Лондона індіанці як би випрямлюються, їх шляхетні, цільні характери протистоять хижості й віроломству білих користолюбців. З нещасливців, що безмовно приймають свою трагічну долю, індіанці стають воїнами, що мужньо намагаються відстояти колишню волю або помститися білим прибульцям. Про це оповідає оповідання “Ліга старих”. З’являються оповідання, цілком присвячені життя індіанців Півночі.
Останнім добутком ранньої творчості Лондона можна вважати роман “Морський вовк” (1904). Сам Лондон наполягав на тому, що за зовнішніми рисами пригодницької романтики в “Морському вовку” треба побачити ідейну сутність роману – боротьбу проти ніцшеанства, критикові того самого войовничого індивідуалізму, що був властивий молодому Лондону. Капітан Вульф Ларсен, “сильна людина” у ницшеанском розумінні цього слова, що встановив на своєму судні тиранічний режим, терпить повну моральну поразку, розплачуючись життям за свої вчинки, продиктовані ницшеанским презирством до інших людей, сліпою вірою в себе як у виняткову особистість.
Уже в ранніх своїх творах Лондон з’являється перед нами як фігура, що ится шляхи зображення людини. Багато чого можна пояснити у творчості письменників, прийняти на віру, або, навпроти, відмовитися. Висновок надається зробити самому читачеві; мистецтво молодого Лондона таке, що читач повинен пройти до кінця. по дорозі, тільки наміченої для нього автором
(1 votes, average: 5.00 out of 5)