Композиція – ЗБІРКА “КВІТИ ЗЛА” – ШАРЛЬ БОДЛЕР
ШАРЛЬ БОДЛЕР (1821-1867)
ЗБІРКА “КВІТИ ЗЛА”
У цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце, усю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту), усю свою ненависть.
Ш. Бодлер
Композиція
Як уже мовилося, поет наголошував, що “Квіти зла” – це не збірка окремих віршів, а цілісний твір, сенс якого зумовлений також і послідовністю поезій, яку визначив автор. Відтоді бодлерознавці пропонують усе нові й нові інтерпретації.
Існує й інша думка: мовляв, вести мову про якусь внутрішню єдність збірки недоречно, оскільки вона, напевно,
“Єдина похвала, якої я благаю для цієї книжки, – визнання, що це не простий альбом, що тут є початок і кінець”.
Початок і кінець у цього твору справді є. Циклу “Сплін та ідеал” передує звернення до читача, в якому, на думку бодлерознавців, поет намагався наслідувати Данте:
Понад долинами й блакитними вітрами,
Понад вершинами покритих льодом гір,
В надзоряні світи, де не тече ефір,
А тільки мерехтять світил найдальших брами,
Як легко, духу мій, возносишся й летиш!
І наче той плавець, що зомліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш.
“Піднесення”. Переклад Д. Павличка
Загальний настрій віршів наприкінці збірки протилежний:
Я вмер без подиву, й світання володарне
Мене оповило. І що ж! І тільки це?
Завіса піднялась, а я все ждав намарне.
“Мрія допитливого”. Переклад М. Москаленка
Отже, поет шукав намарне – ідеалу немає? І йому, як і його геніальному співвітчизникові Ф. Рабле, залишалося тільки йти на пошуки “Великого Може Бути”. Це визначає фінал збірки:
Ти, Смерте, капітан! Пора! Напнім вітрила!
Цей край нестерпний нам – о Смерте, Смерте, час!
Хай небо й океан чорніші від чорнила –
Потужний жар промінь переповняє нас!
Твою отруту п’єм – хай сила наша скресне!
Вогонь, що мозок нам жере і душу рве,
В провалля зве – дарма, пекельне чи небесне, –
У глиб Незнаного, щоб осягти нове.
Назви циклів – квінтесенція задуму поета. Можливо, у збірці йдеться про пошук ідеалу у світі зла. Зневірившись, ліричний герой іде на міські вулиці, сподіваючись зустріти там омріяну Ідилію:
Я мріятиму там про сині небокраї,
Про мармури колон, де водограй ридає,
Про птахів, що в садах не мовкнуть і на мить, –
Все, що дитинного Ідилія таїть.
Людській грозі, що б’є в віконниці затято,
Від столу в творчий час мене не відірвати,
Бо я, віддавшися цій радості вабній,
Знов повертатиму свої весняні дні
І, з серця вирвавши жар сонця невгасимий,
Зігрію все навкіл думками вогняними.
“Краєвид”. Переклад М. Москаленка
Хто чекає ліричного героя на вулиці? Там він зустрічає руду жебрачку, сімох старих (уособлення сімох смертних гріхів?), старих жінок, сліпих, які наче зійшли з картини П. Брейгеля, подорожню, в якої на обличчі “відбилося страждання”, і кістяка-землероба. Тяжко працюючи на цьому світі, на що він може розраховувати на тому:
В краю, звідкіль нема доріг,
Нужденну землю знов копати,
Кривавлячи важкі лопати
Жахним зусиллям босих ніг?
“Кістяк-землероб”. Переклад М. Москаленка
І тоді порятунком уявляється небуття:
Це житниця богів, комора славна й жизна,
Це торба жебрака, стара його вітчизна,
Це брама, що веде в незнані Небеса!
“Смерть бідняків”. Переклад М. Москаленка