Композиційна своєрідність роману “Герой нашого часу”
Композиційна складність роману неразривно пов’язана із психологічної складностью образа головного героя. Неоднозначность характеру Печорина, суперечливість цього образа виявлялася не тільки в исследовании самого його духовного миру, але й у співвіднесенні героя з іншими персонажамі. Саме тому Лермонтов не відразу наішов композиційне рішення роману, згласно якому читач поступово приближается до його героя. У першій частині ми бачимо Печорина очами Максима Максимича. Ця людина щиро прив’язана до Печорину, але духовно глибоко йому
Їх розділяє не тільки різниця в социальном положенні й у віці. Вони – люди принципово різних типів свідомості й діти різних епох. Для штабс-капітана, старого “кавказця”, його молодий приятель – явление чужорідне, дивне й непояснене Тому в оповіданні Максима Максимича Печорин з’являється як людина загадковий і также таємничий.
Не випадково саме Максим Максимич вибран першим оповідачем. Його образ – один з найважливіших у романі, тому що цей людський тип дуже характерний для Росії першої порожнєпровини XIX століття. В умовах вічної війни формировался новий тип “російського
Кавказ називали “теплим Сибіром”, куди в діючу армію засилали неугодних, зокрема й багатьох декабристів На Кавказ їхали й молоді люди, що жадають побувати в “теперішній справі”, туди стремилисій і як в екзотичну країну чудес, у край волі… У Печорине є щось від черкеса (його безумная стрибка на коні по горах без дороги после першого побачення з Вірою!), він також естественен у колі князівни Лиговской. Единственна людина, з ким у Печорина немає нічого загального, це Максим Максимич.
Люди різних поколінь, різних епох і різних типів сознания, штабс-капітан і Печорин абсолютно чужди друг другові В оповіданні Максима Максимича Печорин з’являється романтичним героєм, зустріч із яким стала одним з ярчайших подій у його житті, тоді як для Печорина й сам штабс-капітан, і історія з Белой – лише епізод у ряді багатьох інших. Навіть при випадковій зустрічі, коли Максим Максимич готовий кинутися в обійми, Печорину не про що з ним говорити: згадувати Белу – болісно, розповісти старому приятелю – нема чого: “Мені пора, Максим Максімич”. Отже, з новели “Бела” (до речі, написаної пізніше інших) ми довідаємося про существовании якогось Печорина – героя романтической історії із черкескою. Навіщо Печорину знадобилася Бела; почему, тільки-но домігшись її любові, він нудьгує й нудиться; отчого кинувся відбивати її в Казбича (адже розлюбив! ); що мучило його в постели вмираючої Бели й чому засміявся, коли найдобріший Максим Максимич спробував його утішити?
Всі ці питання залишаються без відповіді, у Печорине все – таємниця, поведение героя читач вільний пояснювати в міру власної уяви. У главі “Максим Максимич” завіса таємниці починає піднімати. Місце рассказчика займає давешний слухач штабс-капитана, що подорожує офіцер И таинственному героєві “кавказької новели” придаются якісь живі риси, його повітряний і загадковий образ починає знаходити плоть і кров. Мандрівний офіцер не просто описує Печорина він дає його психологический портрет. Він – людина того ж поколения й близького, імовірно, кола.
Якщо Макцим Максимич жахнувся, почувши від Печорина про його нудьгу, що млоїть: “… життя моя стає пустее з кожним днем…”, те його слушатель прийняв ці слова без жаху, як вполне природні: “Я відповідав, що багато є людей, що говорять те ж саме; що є, вероятно, і такі, які говорять правду… ” И тому для офіцера-оповідача Печорин набагато ближче й зрозуміліше; він багато чого може пояснити: і “розпусту столичного життя”, і “бури щиросердечні”, і “деяку скритність”, і “нервову слабість”.
Так загадковий, ні на кого не схожий Печорин стає більш-менш типовою людиною свого часу, у його вигляді й поведенні виявляються загальні закономерности. І все-таки загадка не зникає, “країнности” залишаються. Оповідач особливо відмітить ока Печорина: “вони не сміялися, коли він сміявся”. У них оповідач попитается вгадати “ознаку – або злої вдачі, або глибокої посмеянной сумуй”, і вразиться їхнього блиску (“те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний”), і поежится від “проникливого й тяжелого” погляду…
Саме тому так радий мандрівник, заодержавши записки Печорина: “Я схопив папери й скоріше відніс їх, боячись, щоб штабс-капітан не покаявся”. Написане від імені повествователя передмова до “Журналу Печорина” пояснює його інтерес до цієї особистості. Він говорит про нескінченну важливість вивчення “истории душі людської”, про необхідність понять щирі причини спонукань, поступков, усього характеру людини (“…і може бути, вони знайдуть виправдання вчинкам, у доторих дотепер обвинувачували…
“). Все це предисловие підтверджує духовну близькість оповідача й героя, їхня приналежність до одного покоління й одному людському типу: згадаєте, наприклад, міркування рассказчика про “підступну нещирість істинного друга”, що обертається “нез’ясованою ненавистю, що, згоряючи, таячись під личиний дружби, очікує тільки смерті або несчастия улюбленого предмета, щоб вибухнути над його головою градом докорів, рад, насмешек і жалів”. Як близькі ці слова гірким думкам самого Печорина про нинішню дружбу, як пояснюють вони його переконання “я до дружби не здатний”! Думка оповідача про Печорине виражено однозначно: “Моя відповідь – заголовок цієї книгі”.
Це ж і пояснення його напруженого інтересу до героя: перед нами не тільки своєобразна людина, типовий для своєї епохи. Герой часу – це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з’явитися не міг би. У ньому сконцентровані всі риси, усе достоинства й недоліки його часу.
У предисловии до роману Лермонтов полемічно заявляє: “Герой Нашого Часу, милостівие государі мої, точно портрет, але не однего чоловік: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку”. Але свій роман “їдких істин” він створює не для того, щоб бичувати пороки: він підносить суспільству дзеркало, щоб люди побачили себе, глянули у власну особу, постаралися зрозуміти себе самих. Це і є головне завдання лермонтовского роману. Як би не був близький Печорин оповідачеві, підлоганостью зрозуміти його він не може Для повного, глибокого розуміння Печорин повинен сам сказати про себе.
І дві третини роману составляет його сповідь. Исповедальность – одна з головних рис творчості Лермонтова. Саме тому так важливо, що образ Печорина, ні в якій мері не будучи автопортретом Лермонтова (“Старий і безглуздий жарт! ” – говориться в передмові про подібне тлумачення), все-таки часто бесконечно близький авторові у своїх оцінках, емоциях, міркуваннях. Це створює особливе ощущение спільності лиха й провини автора і його героя Як і в “Думі”, поет, відчуваючи себе частиною поколения, розділяючи його провину й долю, своїм розумінням загальної трагедії, лютим йогодованием і всією гіркотою міркувань виходит із загальної маси, піднімається над нею – на недосяжні висоти духу.
Композиція “Журналу Печорина” дуже своєрідна. Це як би “роман у романі”. Перша новела “Тамань” – оповідання про происхід, що приключився сгероем. У ній намічені основні мотиви всього “журналу”: прагнення Печорина до активних дій, “цікавість”, що штовхає його ставити “експерименти” над собою й навколишніми, вмешиваться в справи, його не дотичні, його безрассудная хоробрість і романтичне мировідчуття. І головне – прагнення зрозуміти, що рухає людьми, виявити мотиви їх поступков, осягти їхню психологію.
“Князівна Мері” вибудувана із щоденникових записів, це майже щоденний літопис жизні Печорина. Причому він не цікавиться “прощими питаннями”. Він пише про своїх чувствах, думках, про свої вчинки.
Печорин влияет на хід подій таким чином, що викликає вибух, зіткнення. Так було в “Беле”, коли він круто змінив долю девушки, Азамата, їхнього батька, Казбича, сплітаючи їхні шляхи в немислимий клубок. Так було в “Тамані”, де Печорин втрутився в життя “чесних контрабандистів”, в “Князівні Мері”…
І всігда він виступає як руйнівник. Питання призначення, долі, єдиноборства человека з долею – основний філософський аспект роману. Цій проблемі присвячена завершающая глава “Фаталіст”. Існує чи приречення ні, а якщо є, то какови межі самостійності личности – все це не предмет відвернених умствований для Печорина, але самий насущний впрос.
Тому що відповідь на нього дасть ключ до розгадки життя й людської натури, зможе, наконец, пояснити Печорину його власну душу й долю
(2 votes, average: 2.50 out of 5)