Комедія “Хазяїн” – Іван Карпенко-Карий
Іван Карпенко-Карий (1845-1907 pp.)
Комедія “Хазяїн”
Авторський задум, життєва основа комедії
Задум написати комедію “Хазяїн” І. Карпенко-Карий виношував довго – близько десяти років. А написав її 1900 p., коли багаті спостереження над тогочасною дійсністю, психологічні зауваження викристалізувалися у вчинки та характери героїв, склалися в яви та дії.
Про довгий шлях твору від задуму до втілення свідчить і те, що в попередній комедії “Сто тисяч” (1889 р.) ми вже зустрічаємо згадки про Пузиря, Чобота – багатих хазяїв; фактора
Після написання комедії у квітні 1900 р. її було надіслано до цензури, де лише в грудні 1900 р. було одержано дозвіл на її постановку. Перші вистави “Хазяїна” пройшли з великим успіхом у Києві наприкінці січня і на початку лютого 1901 р. Найвідповідальнішу роль – Пузиря – під час цих вистав виконував сам автор комедії.
У листах Карпенка-Карого цього періоду зустрічається чітке формулювання авторського задуму. Драматург підкреслював, що його “Хазяїн” – це ” зла сатира на чоловічу любов до стяжания без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!”
Про дивну
Усі факти свідчать про те, що типізація провідного образу комедії, як і інших образів, досягла високого рівня майстерності і дала авторові створити тип, що перевершував усіх своїх життєвих прототипів.
Отже, спостереження над українською дійсністю кінця XIX століття і характерами та діями великих капіталістів-землевласників пройшли у Карпенка-Карого творчу обробку. Автор відповідно до вимог жанру сатиричної комедії відібрав найсуттєвіше в характерах та обставинах, дещо загостривши й перебільшивши. Це і склало життєву основу твору.
ЦЕ ЦІКАВО
Про глибину і правдивість розкриття образу аграрія-мільйонера свідчить той факт, що селяни з населених пунктів Кадашеве та Карлюжен, яким письменник давав читати твір, упізнали в образі Пузиря мільйонера-землевласника Шевякова, якого вони ще пам’ятали звичайним, небагатим селянином на прізвище Шуляк. Цей Шуляк починав із звичайних маленьких комерційних операцій, а став власником десяти економій, сотень десятин землі, тисячних отар овець, а згодом навіть змінив прізвище на інше, благородне.
Дехто з сучасників Тобілевича вважав, що прообразом Пузиря був куркуль Сінадіно, якому належало шість тисяч десятин землі і кілька кінських заводів у Тавричеській та Херсонській губерніях.
В образі Пузиря упізнав себе і мільйонер Терещенко. Саксаганський у мемуарах навів цікавий факт про те, як до Карпенка-Карого було підіслано якогось незнайомого чоловіка, який пропонував письменникові хабар у 30 тисяч, щоб п’єсу зняли з репертуару. Проте письменник був непідкупним.
Тема, ідея, проблематика, жанр твору
Тему комедії “Хазяїн” Карпенко-Карий визначив сам. Це показ людської любові, пристрасті до збагачення, “без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!” І розкрито цю тему на фоні бурхливого розвитку капіталізму на півдні України в 90-х pp. XIX століття.
Драматург нещадно викриває і засуджує капіталістичні взаємини між людьми, де все підкорено владі “безсердечного чистогана”, Де в “корені лежить неправда, зло”. Разом з тим автор комедії утверджує, висловлюючись його власними словами, “ідею любові, ідею щастя, ідею економічного благосостоянія свого народу”. І. Карпенко-Карий переконаний, що в майбутньому запанують “вищі ідеали загального добра”, зникнуть причини, які породжують егоїзм, жадібність і ворожнечу між людьми.
Усі сюжетні лінії і колізії п ‘єси тісно переплітаються і становлять основу її драматичного конфлікту.
В основі драматичного конфлікту лежить суперечність між безмежною жадобою наживи мільйонера-землевласника і тим, що, за влучним висловом одного з персонажів, “не може разом все ковтнути”.
У комедії широко, з глибоким знанням показано рух “хазяйського колеса” капіталіста-аграрія, майстерно розкриті його економічні стосунки, способи і прийоми наживи. Але це тільки типові обставини, у яких розкриваються типові характери. У центрі ж уваги драматурга стоять моральні, етичні й психологічні конфлікти, породжені цими стосунками.
Звідси випливає і проблематика твору. Автор порушує, перш за все, морально-етичні питання: добра і зла (хазяїн переступив межу зла, його девіз – аби бариш, то все можна); честі і совісті (навіть Пузир дбає про зовнішні ознаки своєї честі, часто говорить – “не робіть безчестя”, ” врятуйте мою честь”, хоч за іншими такого права не визнає, як, наприклад, за помічником економа Зозулею); кохання (Соня, Калинович, Чоботаренко).
Порушуються в комедії й інші проблеми: батьків і дітей, освіти, культури, духовності; проблема пошуків молодим поколінням шляхів у житті.
Що стосується жанру “Хазяїна”, то сам Карпенко-Карий неодноразово вказував на жанрову визначеність “Хазяїна”: “Я пишу нову комедію “Хазяїн”; “уже кінчаю нову комедію “Хазяїн”; “Я сам бачу, що це найкраща моя комедія”. Ще одне визначення-“зла сатира”.
Теорія літератури
Найбільш відповідним жанром для художньої реалізації ідейного задуму І. Карпенка-Карого була саме соціальна комедія.
Комедія – це драматичний твір, у якому відображається смішне і потворне в житті, висміюються будь-які негативні риси і властивості людей, а часом і суспільний лад.
“О, сміх – велике діло!” – проголошував М. Гоголь. В авторських коментарях до свого “Ревізора” він підкреслював, що комедія повинна, мов бичем, поражати тим сміхом, якого боїться і той негідник, якого нічим не проймеш.
Та й сам Карпенко-Карий устами Івана Барильченка з “Суєти” говорив: “Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..”
Оскільки комедія ця, за власним висловом Карпенка-Карого, “дуже серйозна”, автор сміливо вводить у неї елементи суто драматичні й навіть трагічні, проте підпорядковує їх загальним законам комедійного жанру, підкреслюючи це кожним штрихом, кожною художньою деталлю.
Образи твору
У комедії “Хазяїн” вісімнадцять дійових осіб, не рахуючи робітників та позасценічних персонажів. Але драматург, відповідно до свого задуму, зосередив головну увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої служать для підкреслення потворності характеру головного героя.
Образ Пузиря
Терентій Гаврилович Пузир – великий український капіталіст-землевласник, який вийшов із середняків. Він ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому в ньому ще живе дух ненажерливості, хворобливої ощадливості, властивий дрібним власникам. Його жінка згадує: “Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком”. Через тридцять п’ять років землі Пузиря, за висловом німця-купця, уже нагадували ціле княжество, яке й за три дні не об’їдеш. На цих земельних просторах розташовано кілька великих економій, де працюють Сотні постійних і строкових робітників. У степах випасається сорок тисяч овець, вирощується сотні тисяч пудів пшениці й цукровий буряк для цілого заводу.
Як же Пузир досяг такої економічної могутності? Сам він твердить, що тяжкою, невсипущою працею: “Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка…” І це справді так, адже хазяїн колись “з степу не вилазив”, “всю молодість-провів у степу”, і пізніше інколи по місяцю жив у курені, був під дощем коло отар, навіть сильно хворим їхав на ярмарок скуповувати худобу.
Але правда й те, що одному чоловікові своєю власною працею стільки не заробити. Тому Пузир всі свої зусилля так спрямовував, щоб з усього “користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть – тягни”. Він і його жінка “ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!” Сам хазяїн зізнається, що він ” йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору…”.
Отже, більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлуатацією чужої праці, різними махінаціями. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудящих посилюється – їм намагається заплатити за роботу якнайменше, годує гірше собак, таким хлібом, що “ні вкусити, ні відламати”. Хазяїн не змінює грубих примітивних форм глитайської експлуатації. Кінець кінцем це призводить до бунту в одній з економій. Пузир користується народною бідою – голодом і скуповує в селян худобу за безцінь. У своїх “комерчеських” справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом: “прикриває” злісного банкрута Михайлова, взявши у нього на випас дванадцять тисяч овець.
Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: “Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав – все бракує”. Про свої прибутки Пузир думає навіть тоді, коли жити йому залишилося не більше двох-трьох днів.
У комедії головний герой виступає перед читачем уже з готовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Усі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А щоб їх досягти, доводиться бути і безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб з донькою, а сам думає: “Обіщать можна все, аби вирятував… Обіцянка – цяцянка”), і несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку дуже мало, “тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені…”), і жорстоким (виганяє чабана Клима і помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), і деспотичним (хоче віддати дочку заміж за нелюбого їй сина землевласника-мільйонера, і каже, що “так буде, як я хочу!”).
Пузир скупий до смішного (згадаймо історію з кожухом і халатом; дружина й дочка змушені були інсценізувати купівлю цього халата ніби за мізерно низьку ціну. А те, що він їздить у місто зі своїми харчами і жаліє найпростішого обіду для свого спільника в шахрайстві Маюфеса, свідчить про те, що Пузир ще не звикся зі своїм образом мільйонера). Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Про важливе питання – ” продовольствіє голодного люду до урожаю” цинічно говорить: “Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать”. Разом з тим честолюбний – дуже радіє орденові Станіслава на шию, хоче, щоб його пізнавали здалеку і шанували в будь-якому одязі.
Пузир, хоч і водить компанію з родовитими дворянами та великими чиновниками, проте в його вчинках хазяїн бере верх над мільйонером.
Безкультур’ю Пузиря теж немає меж: Котляревський йому “безнадобності”, на “степах у Гоголя” він “не бував”, нічого про них не чув і не знає. Золотниц-кий прямо говорить своєму багатому і неосвіченому сусідові: “Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!” Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузиря – дивна людина: “Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони… їм кишені продирають”.
Одним із парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним і справедливим. Цю думку хоче підтримати в людях і помічник Феноген, і сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий монолог: “Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть – аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна”.
Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає через його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: “Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!”; ” Це тобі не борщ, тут пробувать нічого – треба взять! Ти разумієш? Взять!”; “Ви ніколи не пробуйте, а просто – їжте!”, “Порфирій, настали
Зуби! Опите, стежка протоптана, шквар!”; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, “як свиня в моркву”, називає вчителя “голодранцем”, “учителишкою”. Робітники у нього -“пси”, “ідоли”, співучаснику шахрайстві Михайлов – “голяк масті”.
Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і виходить з його основної риси характеру – жадоби до наживи без будь-якої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу. Автор через дрібні деталі, підтекст та інші художні прийоми постійно викликає у читача сміх: від добродушного до саркастичного.
Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера зі злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму й вийти заміж за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоч причина смертельної травми Пузиря гіперболічна і нетипова, сам образ героя виявився настільки типовим, що багато тодішніх землевласників пізнавали в ньому себе, навіть давали гроші, щоб комедію зняли з постановки.
Так автор утверджував безглуздість людської вади – “стяжательства для стяжательства” і шкідливість її для суспільства.
Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря
Поруч із зображенням психіки, прагнень і думок землевласника-мільйонера драматург показує і той розплідник ненажерливого глитайства, який виростає біля Пузиря.
Які хазяїни, такі їхні й помічники. Недаремно на неодноразове питання Феногена, де він такий узявся, Ліхтаренко відповідає: “Хазяїни викохали!”, “Підходящий грунт – от і родять такі люди, як ми з вами”.
Багато років хазяїн був прикладом для помічників, то ж обманювати для них – звичайна справа.
Грабуючи для хазяїна і крадучи в хазяїна, Феноген сам прицінюється до великого маєтку, і напевне, скоро стане власником спочатку сотень, а далі й тисяч десятин землі. У Пузиря він пройшов справжню школу капіталістичного збагачення. Феноген говорить: “І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть – тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном! Та я й не тягну – дають.
Тут і гріха немає!..” Він потихеньку відкладає гроші з хазяйського добра і вже сам має стати поміщиком з п’ятьмастами десятинами землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: “Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите”.
Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погербує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею.
Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. На відміну від Феногена й Зеленського він навіть не намагається знайти виправдання своїм хижацьким діям і не вважає здирства гріхом. Це вже досвідчений, відвертий і цинічний глитай, для якого крадіжка – тільки принцип, “комерчеський гендель”, неодмінний супутник капіталістичного господарювання. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно: “Я знаю, що він більше всіх краде, та зате мені велику користь дає!” У цього економа є своя дотепна теорія, яку він викладає Пузиреві: “Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і Однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову-яка ж вам від цього шкода?”
Ці різні за вдачею люди, Феноген і Ліхтаренко, уклали між собою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: “Брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!”
Цим “меншим” виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: “Оце той дурень, що й в церкві б’ють!”, “Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив – і знову б прийняли…”.
Дії цих двох хижаків такі відверто безсоромні й цинічні, що дивують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: “Ви – поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало”.
І Феноген, і Ліхтаренко – зменшена копія свого господаря – такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пузиря, виголошує цілий монолог: “Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші – оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого?”
Таким чином, образи Феногена і Ліхтаренка значною мірою доповнюють образ головного героя, сприяють більш повному розкриттю авторського ідейного задуму.
Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він тільки-но вибивається “в люди”, проходить перші ази капіталістичного здирства. Зеленський, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісливий, але також причетний до великого “хазяйського колеса”, яке нещадно визискує і давить трудящих людей.
Феноген, Зеленський, Ліхтаренко – це завтрашні калитки й пузирі, тільки шляхи до збагачення в них різні.
Вівцевод Куртц складає враження більш-менш порядної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.
Велике значення для розкриття характеру головного героя має образ Золотницького. Він змальований не так повно та чітко, і в цьому його особлива композиційна функція у творі – служити контрастом до центрального персонажа.
Петро Петрович Золотницький – родовитий дворянин, інтелігентний пан з тих “Дворянських гнізд”, про занепад яких у добу капіталізму писав І. Тургенєв. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: “Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ…”. І це так контрастує з висловами Пузиря, якому “Котляревський без надобності”, заведення шкіл – “ярмо на шию”. Те, що Золотницький приятелює з Пузирем, незважаючи на велику різницю їх культурного рівня, свідчить, що в них багато ділових інтересів.
Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гуманний і співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу із складного становища, в яке потрапив сусід через свою участь у прикритті злісного банкрута Михайлова, хоч і сам ображений Пузирем.
При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотницький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав з насидженого місця і добирається тепер до нього, і навіть не засуджує Пузиря.
“Може, продаєте Капустяне?” – цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: “Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку”.
Довідавшись про те, що за шахрайство Пузиреві загрожує тюрма, Золотницький береться навіть допомогти, використавши свої зв’язки з впливовими людьми, щоб полегшити відповідальність свого друга.
Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософських сентенцій. Пузиря він називає “нещасною, безводною хмарою”, “дикою, страшенною силою” і ставиться до нього дещо насмішкувато. Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку, людину, каже: “Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує”. Про свою невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: “Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав – не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь!”
Але, підкреслимо ще раз, образ пана Золотницького, хоч і служить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, що протистоїть навальній силі нових хазяїнів. Говорячи про благо для народу, пан-ліберал так само обдирає селянську бідноту і наймитів.
Соня, Калинович
Дочка хазяїна Соня і вчитель Калинович змальовані драматургом не так чітко і послідовно, як Пузир, Феноген і Ліхтаренко. Однак видно, що автор відвів їм важливу композиційну роль: служити контрастом до “темних сил”, уособленням яких є хазяїн і його помічники. І Соня, і Калинович відчувають, що навкруги їх твориться зло, вони ніби намагаються боротися з цим злом, але їхні зусилля наївні і марні.
Соня – дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтелігентна, закінчила гімназію із золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким “хазяйським колесом “, і воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм допомогти, бо виросла, очевидно, в “тепличних” умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, розуміє, що треба розібратися в господарських справах, втручатися, коли потрібно, слідкувати хоча б за харчуванням працівників економії, щоб люди не проклинали своїх хазяїнів. А поки що вона не знає навіть, з чого печеться хліб і вариться борщ.
Соня наївна, дуже любить батька і починає благати його: “Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!” І тим разючіше тут же виступає жорстока експлуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтаренкові трохи поліпшити харчування робітників, але зовсім не тому, що його зворушили слова дочки, а щоб робітники не повтікали в гарячу пору.
У питаннях кохання і шлюбу Соня сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і небагатий, але близький їй по духу – учителя Калиновича. І згодна вийти за нього заміж, навіть коли батько не дасть на це дозволу.
Можливо, вона піде однією з Калиновичем стежкою “на корисну працю в школі”, буде “між молоддю насаждать ідеали кращого життя”, а може, повторить шлях своєї матері, яка після її сміливої розмови з батьком про хліб сказала: “І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило!” Можливо, стане великою землевласницею з новими поглядами (“Таке велике хазяйство, і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго…”). Хоч при цьому велика вірогідність того, що її можуть знищити, розтоптати більш сильні та нахабні конкуренти-сусіди.
Наречений Соні, учитель гімназії Іван Миколайович Калинович, не розділяє її оптимізму щодо поліпшення становища робітників: “Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда!” Він покладає надії на освіту: “Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..”
Великі надії Карпенко-Карий покладав на освіту, школу і вклав відповідні слова в уста Калиновича: “Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!”
Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації – історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати, як робить Золотницький, бо це. не тактовно і навіть жорстоко в такій ситуації. Учитель не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення.
Логіка розвитку характерів приводить до думки, що Соня й Калинович з їхніми ідеалістичними міркуваннями не в силі чинити опір “хазяйському колесу”.
Образ народу в комедії
Карпенко-Карий не залишив своєю увагою наймитів, що тримають своєю працею Пузиреві економії. Автор правдиво показує у творі назрівання соціального конфлікту між капіталістами, з одного боку, та селянами і робітниками – з іншого.
Оскільки головне спрямування комедії зосереджене на викритті і засудженні “стяжателя”, то цілком закономірним є те, що робітники не фігурують серед основних дійових осіб. Хоч вони активно виступають лише в перших трьох явах другої дії, проте як об’єкт хижацької експлуатації весь час перебувають у полі уваги автора.
У п’єсі показано не тільки владу й економічне збагачення глитайства, не тільки розорення селянства, а й зародження протесту та організованої боротьби бідноти.
Пузир трясеться над кожною копійкою, яка йде на оплату тяжкої, виснажливої праці робітників. “Де ж це видано, – докоряє хазяїн економові Зеленському, – щоб на буряках платить робочому по тридцять п’ять копійок в день?” Довідавшись, що той ще й харчує робітників, обурюється: “І харчуєте?! То це вийде по сорок п’ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться? ..” І ставить у приклад Ліхтаренка, який напровесні платить робітникам по п’ятнадцять, двадцять копійок, а в гарячу літню пору лише по двадцять п’ять копійок в день.
Робітники не витримують такого ставлення до себе і висловлюють протест. “Ми не собаки – і собак краще годують!” – чути голос з юрби, яка прийшла до хазяїна скаржитись.
Пузир, як видно з його реплік, побоюється згуртованості робітників і реагує на їхні вимоги активніше, ніж на ліберальну балаканину своєї дочки та вчителя Калиновича.
І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищого начальства. Він припускає, що, може, “хазяїн і не знає”, як його помічник Ліхтаренко знущається з робітників. Петро заспокоює всіх і не вимагає, не обурюється, а слізно просить “пані-хазяйку” і “панну” зглянутися на них. Дем’ян же зневірився в милості хазяїв і начальства. На зауваження Петра про те, що минулого року завдяки начальству Чобіт змушений був краще харчувати своїх робітників, він відповідає: “Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є”.
З подальших сцен ми довідуємося, що Пузир і його економ Ліхтаренко ще більше посилюють утиски робітників, не дотримують своїх обіцянок тим людям, у яких обманом взяли наділи в оренду. Закінчується це стихійним бунтом, під час якого економові розбили голову, а коли він став стріляти, відступили, похваляючись “підпалити двір і тік”.
І хоч для придушення бунту хазяїн звертається за допомогою до влади – наказує надіслати телеграми губернатору та ісправнику, – можна почути сподівання автора, що організована сила робітничого руху колись примусить господарів зменшити свій вовчий апетит щодо наживи.
Недаремно ж економ Зеленський на своє виправдання, що менший, ніж хазяїн сподівався, дає прибуток з мануйлівської економії, говорить Пузирю: “Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що в Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає”.
Автором передбачено, щоб на сцені і у поза-сценічній дії було показано той великий світ, з яким тісно пов’язані персонажі п’єси. Відчувається присутність і пульс міських ринків і ярмарків, будівництво нових цукроварень, операції земського банку, зубожіння родовитих дворян-поміщиків, просвітницька діяльність ліберальної інтелігенції і селянські бунти.
Композиція і сюжет комедії
П’єса “Хазяїн” – сатирична Комедія, хоча дія твору, розвиток, розв’язка (смерть головного персонажа) могли б бути матеріалом для драми. У морально здорової людини турботи глитаїв могли б збудити тільки сміх, коли б ці глитаї не були тією страшною силою, що оббирає тисячі людей, позбавляючи їх радощів життя.
І. Карпенко-Карий був драматургом-новатором.
Він сміливо відступав від усталених драматургічних шаблонів, приділяючи увагу не зовнішнім ефектним подіям, а глибокому розкриттю людських характерів.
Драматург виходив не з догм “теоретиків” театру, а з поглибленого вивчення складної і сповненої внутрішніх суперечностей живої дійсності. Це значною мірою й зумовило своєрідність розгортання дії в його комедії.
І. Карпенко-Карий глибоко усвідомлював, що “стяжания для стяжания” – велике суспільне зло, бо зосередження незліченних багатств в руках однієї людини суперечить природним потребам людини і шкодить оточуючим, адже часто створюється за їхній рахунок.
Конкретний носій цього зла – український капіталіст-аграрій Терентій Пузир через те й перебуває в постійному непримиренному конфлікті не просто з окремими людьми, а з суспільством.
Оскільки головний герой – мільйонер-землевласник Пузир, то навколо нього й концентрується увесь розвиток дії. Тривалість цієї дії невелика – трохи більше трьох місяців: від гарячої літньої пори до початку осені. Час цей вибрано невипадково – то найбільш напружений період у сільськогосподарському виробництві, коли найактивніше діє Хазяїн, а значить, і характер його розкривається найвиразніше.
Експозиція в основному зосереджена в перших чотирьох явах комедії, але ряд експозиційних моментів є і в розвитку дії (розповідь Маюфеса про безмежні степи Пузиря, згадка Марії Іванівни про те, ким був її чоловік раніше, згадка Феногена про минуле хазяїна).
З перших реплік комедії драматург вводить читачів в атмосферу того суспільного середовища, яке породило “стяжателя”. Тут панує всевладний дух наживи. “Загрібаєте грошики!” – говорить Феноген Маюфесу. Той, хоч і прибідняється, але купив “домик чудовий”. Сам помічник Пузиря має намір придбати “земельки” так “десятин п’ятсот”.
Водночас накреслюється домінуюча риса характеру головного героя – ненаситна жадоба до збагачення, прагнення з усього “користь витягать”. Пузир “тепер має мільйони”, але від його халата і кожуха “аж смердить “. Усе це відповідно настроює, готує до сприйняття тих подій, що мають незабаром відбутися.
Зав’язка складається з кількох сюжетних мотивів: участь Пузиря за бариш у прикритті злісного банкрутства Петра Михайлова; з метою одержання більших прибутків від експлуатації “дешевих робітників” Пузир наказує Ліхтаренкові “загнуздати мужиків”, “зробити бідність” у Мануйлівці; задля власного збагачення Пузир хоче віддати заміж дочку за неосвіченого синка мільйонера Чобота, незважаючи на те, що вона любить учителя гімназії Калиновича; четвертий мотив носить суто комедійний характер – ощадливий хазяїн, “хоч ти що хоч говори”, не хоче позбутися старого латаного-перелатаного халата, і тому його рідні вирішують вдатись до хитрощів, щоб підсунути йому за дешеву ціну новий дорогий халат.
Усі ці мотиви не протистоять, а доповнюють один одного, бо їхнє джерело спільне – фанатична пристрасть центрального персонажа до “стяжания для стяжания”.
Розвиток дії визначається такими головними моментами: протест робітників, підтриманий Сонею, проти поганого харчування і намір хазяїна посилити експлуатацію трудящих; здійснення Пузирем злочинної допомоги шахраєві Михайлову і його тривога, щоб цей злочин не розкрився; намагання Соні, підтримане Золотницьким, одержати дозвіл на шлюб з Калиновичем і посилення деспотичного опору з боку її батька; купівля Пузирем нового халата і негайна ж “вигідна” продажа його Золотницькому.
Кульмінація комедії припадає на кінець третьої дії та четверту. У всіх формах вияву конфлікту настає перелом, що приводить Пузиря до катастрофи в той момент, коли він, здається, уже мав святкувати перемогу.
Злісне банкрутство Михайлова викрите, і над Пузирем нависла загроза ув’язнення. Назріває грізне обурення пригноблених трудящих. Соня всупереч волі батька твердо вирішує стати дружиною Калиновича. Золотницький розриває з Пузирем дружні стосунки і посилає сто карбованців, які винен йому за халат, на пам’ятник Котляревському. Нарешті, трагікомічний випадок з гусьми, який приводить героя до остаточної катастрофи.
Розв’язка. Один за одним на Пузиря падають смертельні удари: йому повідомляють про бунт робітників у мануйлівській економії; урядник приїхав арештовувати хазяїна; хвороба досягла свого апогею. Головний герой гине не лише духовно, а й фізично.
Отже, підсумовуючи, впевнено відзначимо, що драматург виявив велику майстерність у розробці композиції твору.
Засоби сатиричного зображення
Сатиричне зображення персонажів комедії, насамперед головного героя-Пузиря, драматург здійснює засобами контрастного групування образів, самохарактеристики, взаємохарактеристики, введення художньої деталі (халат, кожух мільйонера), мовною характеристикою.
Образи твору чітко розподілені на дві контрастні групи: з одного боку – Пузир і його помічники, з другого – Золотницький, Соня, Калинович.
Хазяїн, характеризуючи сам себе, згадує, що раніше “йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору”.
Персонажі в творі вдаються до характеристики один одного. Так, Феноген каже про Ліхтаренка: “От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче!”, “Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить”.
Мова персонажів відповідає їхнім характерам, звичкам і рівню освіти.
Сатиричне зображення полягає у суперечності між спотвореним світосприйманням “стяжателя” і нормальним людським розумінням, а часто й звичайним здоровим глуздом. Так, смертельно травмований Пузир не хоче, щоб викликали лікаря, а просить фельдшера, бо той дешевше обійдеться; радіє, що нарив прорвало всередину і тепер можна обійтися без операції; стогне в лихоманці і хоче їхати купувати дешеву худобу. Окремої уваги потребує історія з гусьми: мільйонер страшенно розізлився на гусей, які скубли пшеницю – смертельна хвороба приключилась через ненажерливість хазяїна.
Мовна характеристика дійових осіб
Мовна характеристика дійових осіб є одним із засобів сатиричного у комедії “Хазяїн”. Мова героїв твору глибоко індивідуалізована. У Пузиря – це грубі, категоричні слова і вирази, іноді навіть лайка, фразеологізми зі згрубілим відтінком. У його помічника Феногена – тиха, облеслива мова до хазяїна та його оточення, до робітників же він звертається “ідоли”, учителя гімназії зве “голодранцем”. Це свідчить про його лицемірність.
Кострубата, з неправильною вимовою мова шах-мейстера Куртца, очевидно, німця за національністю, викликає посмішку.
Мова освічених людей – Золотницького, Соні, Калиновича – образна, метафорична, з філософським спрямуванням, що відповідає їх характерам і тій ролі, яку їм відвів автор у комедії.
Своєрідність монологів та діалогів у творі полягає в тому, що вони емоційні, сповнені глибокого підтексту. Наприклад, монолог Маюфеса про неосяжні землі Пузиря, які й за три дні не об’їдеш, свідчить про його намагання полестити хазяїну, викликати його довіру, адже це може допомогти йому укласти угоду.
Прикінцевий монолог Пузиря про те, що всякі шахраї прагнуть заплямувати його чесне ім’я, говорить, що хазяїн не вважає себе злочинцем, а, навпаки, жертвою, обмовленим, хоча насправді він теж є справжнім злодієм у погоні за наживою.
Отже, крім основного значення, монолог несе ще й підтекстове навантаження, і в цьому теж виявляється майстерність автора.
Діалоги у Карпенка-Карого жваві, напружені, як, наприклад, діалог між Феногеном і Ліхтаренком, коли злодій викриває злодія. Врешті-решт помічники хазяїна домовляються стати товаришами, підтримувати один одного у своїх чорних справах: “брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!” Цей діалог – блискуча взаємохарактеристика героїв.
…Сила драматургії Тобілевича не лише в тому, що він створив типові образи представників різних верств українського народу кінця минулого – початку нашого століття. Він зумів укласти в ці образи загальнолюдські ідеї.
Особливість комедії полягає ще й у тому, що авторських ремарок у творі мало. Це окремі вказівки на дії героїв (“хоче одламать – не ламається, хоче одкусить – не вкусе”), короткі влучні позасценічні репліки, наприклад, при бунті робітників: “Ми не собаки – і собак краще годують!”, “Добра душа, а старий чорт язика прикусив” та інші. Такий лаконізм ремарок можна пояснити прагненням драматурга надати комедії більшої експресивності і напруженості.
Значення комедії
Комедія “Хазяїн” має внутрішній зв’язок з п’єсою “Сто тисяч”. Це виявляється, перш за все, у характері головного конфлікту, в нещадному викритті глитайства, у засудженні хижацьких стосунків.
Драматичний конфлікт, розвинутий у п’єсі, є високохудожнім виразом глибоких соціальних суперечностей в житті українського села кінця 90-х pp.
Кожен справжній художній твір завжди дає відчути свій позитивний ідеал. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик робить це в ім’я перемоги благородних і світлих засад життя. Сказане у повній мірі стосується і комедії І. Карпенка-Карого “Хазяїн”.
“Хазяїн” – найвизначніша комедія Карпенка-Карого, вершина його творчості. Це усвідомлював і сам драматург, про це писали видатні письменники, зокрема І. Франко, відомі критики та літературознавці. Саме глибока ідейність, психологізм та гуманізм забезпечили комедії “Хазяїн” довге сценічне і літера турне життя, любов читачів.
Образ Пузиря посів почесне місце серед “стяж телів”, відомих у світовій літературі.
Типів цих Карпенко знав досконало… Ненаситна жадоба капіталіста до наживи, що стає самоціллю, перетворює його на моральну потвору, робить з нього хижака, який загрожує нормальному існуванню інших людей.
“Хазяїн” і задумом, і виконанням винятково оригінальний, самобутній твір. Драматург показує контрасти, що збуджують сміх. Але в цьому сміхові чується гнів за людське приниження. Висміюючи “стяжателя”, автор викриває і засуджує його. Значимість комедії “Хазяїн” посилюється сміливим введенням в неї трагічних елементів (згадаймо бунт робітників, самогубство Зозулі). Ці елементи збільшують сатирично-викривальну силу твору.
Пузир, що закрутив це колесо, сам уже не спроможний вискочити з нього. Він – раб наживи, раб свого господарства.
Та, мабуть, найстрашніше спустошення чинять отакі “хазяйські колеса” в духовному житті, перетворюючи людину на гвинтик господарського механізму. Здорова мораль, наука, культура, те, що рухає кожен народ вперед, – для пузирів пустий звук. Головне для них – “хазяйство”, зростання кількості овець чи збільшення врожаю пшениці… І, звісно, гроші… ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)