Про назву книги Бориса Пастернаку “Сестра моя – життя” Марина Цветаева, підкреслюючи винятковість Пастернаку, сказала, що так не говорять, так до життя не звертаються. Так звертався до життя – до брата сонцю, сестрам птахам, братові власному тілу – середньовічний чернець Франциск Ассизский. Пастернак знав про це. І в наш час світовідчування Пастернаку має певні аналогії
Весь вигляд Пастернаку – живе втілення поезії як удесятеренной сприйнятливості, вирядженої у відповідному почутті (у віршах). “Милий Пастернак, писала
йому Цветаева, Ви – явище природи. Бог задумав Вас дубом, а зробив людиною, і у Вас ударяють всі блискавки (є – такі дуби!)…” Художник, поет – живий орган, живий центр сприйняттів. Отже, на першому місці – найвища сприйнятливість, чуйність на моральні враження, а не перетворення життя в життя поета. По переконанню Пастернаку, справжньому мистецтву треба завжди “бути в глядачах і дивитися всіх чистіше, восприимчивей і верней”. У розумінні Пастернаку мистецтво – явище морального життя. Досягши вищої художньої зрілості, Пастернак повідомляє єдиним завданням мистецтва правду. Багатобічна
сприйнятливість Пастернаку (оберігаючи його від естетства) загострила в ньому увага до фактів мистецтва. Музика, поезія, живопис були для нього не вавилонським змішанням мов, не різними мовами, а єдиною мовою мистецтва, у якому всі слова дорівнює йому доступні й дорівнює зрозумілі. Коли Пастернаку знадобилося дати “визначення поезії”, він не знайшов нічого іншого як єдиним поглядом, і слухом, і дотиком – невибірково, підряд – охопити навколишнє: Це – круто свист, що налився, Це – клацання здавлених крижинок, Це – ніч, що леденить аркуш, Це – двох солов’їв двобій. Це – солодкий затихлий горох, Це – сльози всесвіту в лопатках, Це – з пультів і флейт – Фігаро Падає градом на грядку… (“Визначення поезії”) Уже на самому початку своєї поетичної творчості, при всій тязі до “оригінальності поневоле”, Пастернак, складаючи вірші, що склали книгу “Близнець у хмарах”, шукав у поезії насамперед змістовності. В автобіографії він у напівжартівливої, майже бешкетній формі сам виразив особливість своєї поетичної роботи того часу: “Я нічого не виражав, не відбивав, не відображав, не зображував”. Людина пізнає мир через власну особистість, пристрасть. Людина пізнає себе через неприложность загального ходу речей. Лікуюча неприложность миру – скільки разів писав про неї Пастернак: На світі немає туги такий, Котрої сніг би не виліковував. (“Січень 1919 року”) Відкриття миру в Пастернаку завжди є відновлення єдності миру. В “Охоронній грамоті”, згадуючи свої ранні роки, Пастернак докладно описав, як народжується поезія з перебоїв життєвих рядів, із взаємодії одних явищ і почуттів – тих, які забігають уперед, з іншими, які відстають. На самому початку поетичного шляху, в 1912 році, він знайшов для вираження своєї эстетической позиції дуже ємні слова: И, як у нечувану віру, Я в цю ніч переходжу, Де тополя постаріла-сірий Завісив місячну межу, Де ставок як виявлена таємниця, Де шепотить яблуні прибій, Де сад висить будівлею пальової И тримає небо перед собою. (“Як бронзовою золою жаровень…”). Поет у зрілі роки напише: Я зрозумів життя мета й шаную Ту мету, як ціль, і ця мета – Визнати, що мені невмоготу Миритися з тим, що є квітень, Що дні – ковальські хутра И що розтікся смугою Від ялини в ялини, від вільхи До вільхи, залізний і косою, И рідкий, і в сніги доріг, Як вугілля в пальці коваля, Із шипеньем впившийся потік Зорі без краю й кінця. Що в берковец церковний зык, Що взято дзвонаря у вагарі, Що від капелі, від сльози И від поста болять скроні. Ідея безумовного прийняття миру, основна в Пастернаку, не абстрактно-умоглядної властивості. Багатство миру цілком предметно, “докладно” і осягається крок за кроком. Є в “Сестрі” вірш “Уроки англійського”, з тією же внутрішньою композицією, відкритої навстіж – миру, природі. Використовуючи мотиви шекспірівських трагедій, Пастернак запам’ятав у ньому трагічний і врочистий момент, коли від людини йде суєтність бажань, включаючи вчора ще найважливіше – любов, коли душу відкривається цілому утвору й переймається вічністю. Коли трапилося Дездемоне, А жити так мало залишалося, Не по любові, своїй зірці, вона – По вербі, вербі розридалася… …Коли трапилося співати Офелии – А гіркота зліз осточортіла – З якими канула трофеями? З оберемком верб і чистотілу. Давши страсті із плечей відлягти, як руб’ю, Входили, із серця замираньем, У басейн вселеної, стан свій люблячий Обдати й оглушити мирами. Пастернак майже не писав віршів, які можна конкретно й упевнено назвати пейзажними. В “Сестрі” основні ” Теми ” Природа, любов, мистецтво, як правило, ен існують роздільно, дається складне з’єднання, сплав із цих “тем”. Природа служить наочним еталоном природності й повноти – такий момент в “Сестрі” є присутнім, але він не підкреслений; природа, по суті, один з образів, навіть синонімів життя; розгалужена, багатош арова метафора “життя – с
ад” бере участь дорівнює в структурній і філолофсько-ліричній концепції книги. Сприйняття природи в Пастернаку неразюче по точності й проникненню, але природа, будучи найближчим і повним синонімом життя, не є щодо цього чимсь винятковим і єдиним. Відкрите ліричне почуття (любов) або мир речей (аж до інтер’єра) виконують ту ж роль. Життя ширше кожного із цих образно-тематичних рядів, і кожний з них, стаючи безпосереднім “предметом” вірша, як би прагне представити й виразити все життя, тому вони практично взаємозамінні й тим більше повно виявляють життя у своїй сукупності, взаємопроникненні. І друге. Тема природи (усвідомлена саме як тема) майже неминуче породжує в поетів натурфілософські питання: про саморозвиток природи, про початок і кінець людини в ній, про стихію й розум. Тим часом самосвідомість людини – “мислячого очерету” почуття причетності природі й одночасно віддільності від її – не характерно для Пастернаку, точніше – він не дає цьому почуттю простору, волі, так чи інакше трансформує його. Поетичне сприйняття Пастернаку дозволило “у всім… дійти до самої суті”, розкрити складні “вічні” теми
(2 votes, average: 4.50 out of 5)