Кобилянська Ольга Юліанівна
Кобилянська Ольга Юліанівна (1863-1942)
Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гу – мора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила в с. Димка, а з 1891 р. – у Чернівцях.
У Південній Буковині, заселеній переважно німцями й румунами, жили й українці. Але українських
Ранні неопубліковані твори Кобилянської (“Гортенза”, “Малюнок з народного життя на Буковині”, “Видиво”, “Людина з народу” та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи
Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 1880-х років наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя.
Тоді ж вона бере активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення “Товариства руських жінок на Буковині”, Кобилянська обгрунтувала мету цього руху в брошурі “Дещо про ідею жіночого руху”.
Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них (“Гортенза”, “Вона вийшла заміж” та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця наголошує на їхніх пошуках особистого щастя. В “Людині”, а ще більше в “Царівні” особисте щастя героїнь Кобилянської більшою чи меншою мірою вже пов’язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її духовних сил.
Продовжуючи проблематику “Людини”, повість “Царівна” (1895) свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Писалась вона і доопрацьовувалась тривалий час (1888-1893), первісний текст її був німецький, пізніший – український. Надрукована повість була в газеті “Буковина” (1895) і того ж року вийшла в Чернівцях окремим виданням.
Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції у таких новелах, як “Аристократка” (1896), “Impromptu phantasie”, Кобилянська продовжує розробляти їх у наступних творах і створює три цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні “Valse melancolique” (1898). Згодом вона повертається до цієї теми в повістях “Ніоба” (1905), “Через кладку”, “За ситуаціями” (1913).
Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянської – від її ранніх оповідань та повістей до “Апостола черні”.
Зображення життя села, його соціально-психологічних і морально – етичних проблем стало другою провідною лінією творчості Кобилянської. “Щоденники” письменниці переконливо свідчать, що в другій половині 1880-х рр. вона вже замислюється над долею народу, пов’язуючи проникнення в його життя з опануванням соціалістичних ідей.
У новелі “Жебрачка” (1895) письменниця вперше показує людину з народу, яка опинилася без засобів до існування, живе з милостині. У середині 1890-х рр. письменниця поглиблює знання життя селянства, чому сприяють її тісні контакти з мешканцями буковинських сіл, зокрема Димки, що згодом увійде в її творчість страшною трагедією – братовбивством (“Земля”).
Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах “Банк рустикальний”, “На полях”, “У св. Івана”, “Час”, “Некультурна”.
Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість Кобилянської “Земля”. “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала, ох, як хвилями ридала!” – згадує О. Кобилянська в автобіографічному нарисі “Про себе саму”. Саме це дало підстави Франкові назвати “Землю” твором, який, крім художньої цінності, “матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього тяжкого лихоліття”. Творчість Кобилянської 1920-1930-х pp., у період, коли Північна Буковина опинилася під владою боярської Румунії, проходила в особливо складних і тяжких умовах. Українська мова й культура у цьому краї жорстоко переслідувалися, проте й за таких умов Кобилянська налагоджує контакти з українською літературною молоддю прогресивного журналу “Промінь” (1921-1923), із львівським місячником “Нові шляхи”, з харківським видавництвом “Рух”, де протягом 1927-1929 рр. вийшли її “Твори” у дев’яти томах.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки середньої верстви, активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне людини життя.
ЗВЕРНИ УВАГУ
У деяких оповіданнях та новелах післявоєнного періоду Кобилянська звернулася до відображення тих морально-етичних проблем, що стали предметом художнього аналізу в багатьох її творах, написаних у кінці XIX – на початку XX ст. Так, мотиви “Землі” знаходять своєрідне продовження і певне поглиблення в соціально-побутовому оповіданні “Вовчиха”.
У творах Кобилянської періоду Першої світової війни та часів боярсько-румунської окупації Північної Буковини з’явилися деякі нові мотиви. В оповідання письменниці ввійшла тема війни (“Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Назустріч долі” (1917), “Зійшов з розуму” (1923) та ін.), що була однією з провідних у творчості В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея, К. Гриневичевої та ін.
Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадає під певний вплив символізму (“Сниться”, “Пресвятая богородице, помилуй нас!”). У романі “Апостол черні” письменниця певною мірою ідеалізує буковинське духовенство, наділяючи таких духовних пастирів, як о. Захарій, багатьма громадянськими й християнськими чеснотами. Завдяки новаторству, співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури проза Кобилянської в її вершинних виявах викликала і викликає значний інтерес не лише в нашій країні, а й за її межами.
Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов’янськими, відіграли і відіграють важливу роль у міжслов’янських літературних контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.
“Людина”. У 1887 р. Кобилянська зважилася опублікувати оповідання “Вона вийшла заміж”, але редактор альманаху “Перший вінок” Іван Франко відхилив його через “солодкаво-сентиментальний” стиль. Авторка уважно переробляє твір: перекладає його з німецької на українську, поглиблює ситуації, пов’язані з долею героїні, чіткіше окреслює її образ, а головне – по-новому розв’язує порушену проблему, що, зокрема, виявилося і в зміні назви.
Щоденники Кобилянської показують, що прототипом Олени була авторка повісті, яка прагнула світла, сонця, повнокровного життя. Твір передає глибину страждань мислячої дівчини, скованої незримими ланцюгами буржуазно-міщанської моралі. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень. “Царство брехні” придушує поривання дівчини, філістерське оточення ламає її силу і волю. І батько, лісовий радник, обмежена в честолюбних мареннях мати, брат-гульвіса, і батькові приятелі-чиновники та містечкова молодь – хто свідомо, хто несвідомо, але всі намагаються втримати Олену в задушливих обіймах усталених суспільних норм. Усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка.
Олену підтримував тільки студент-медик Лієвич, що навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний із новітніми філософськими ідеями, він доводив, що майбутнє жінок – у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини: студент помер, і знову вона залишилася самотньою.
Заради врятування зубожілої родини дівчина змушена була одружитися не за покликом серця. Все ж її духовний світ залишився вільним, Олена залишилася людиною. Віриться, що вона знайде в собі сили відродитися хоч для майбутніх дітей. На це вказував епіграф до другої частини повісті, взятий із твору Фрідріха Шпільгагена “Завжди вперед”: “В мені живе любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)