Київські “неокласики”. Микола Зеров
Неокласики – група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття.
На відміну від інших груп, “неокласики” не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.
Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму
Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках ХХ ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній
Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.
Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.
Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.
Неокласики належать до так званих письменників доби “розстріляного відродження”.
Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників “Плуг” (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників “Гарт” (1923 р.).
Усний журнал “Гордість української літератури”
Перекладач, учений, критик і поет,
Закоханий в Елладу і поетів Риму,
Плекав класичний ритм і срібно дзвонну риму
Великий ерудит, природжений естет.
Прихильник строгих форм різьбив дзвінкий сонет.
Перекладав поетів світових перлини,
Нещадно розбивав противників доктрини,
І кожен рік міцнів його високий лет…
В часи сваволі дикої, пітьми і зла,
Коли засліплені безглуздий культ кували,
В неволі дальній, де німа холодна мла,
Миколи Зерова не стало.
(О. Теліга)
У цьому сонеті влучно описане життя нашого славного земляка, якого заслужено називають гордістю української літератури.
Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, українській і російській літературах, грунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блискучий ораторський талант, тонко вигострене слово – ось багатющий арсенал, яким володів Микола Зеров, який допомагав йому виходити переможцем із різних літературних дискусій. У цьому була його нездоланна сила. У цьому було і його нещастя.
Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів по перу (М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта), полягала в необхідності засвоєння найвищих літературних здобутків людства як передумови справжнього розквіту мистецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20-30-ті роки ХХ ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори-плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав українську словесність невід’ємною складовою європейської словесності.
Як науковець і літературознавець М. Зеров турбувався й вболівав за майбутнє української культури. Брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр., ставши на бік М. Хвильового та інших членів ВАПЛІТЕ. Виступав проти російської культурної гегемонії, проти зведення штучної завіси між українською й західною культурами. Дбаючи про майбутнє українського письменства, поет закликав звертатися до джерел, вивчати
Досвід минулих поколінь, традиції рідної культури, здійснювати новітні пошуки в письменстві. Йому було чуже неуцтво й пристосовництво в літературі, виступав за творче змагання. Уважається, що з цього все й почалося: неокласики, ортодокси, руйначі усталених традицій, формалісти, попутники, а значить – вороги народу. Звідси – неприязнь, підозра, неприйняття і, нарешті, репресії. Майже 10 років (до арешту) Микола Зеров жив у “підвішеному” стані – зацькований і зневажений. Та вірив, що кривда відступить. Не відступила…
На Соловках, у нелюдських жахливих умовах, письменник намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ – останнє, що в нього залишилося. Але безжальна тоталітарна машина не залишала йому шансів на життя.
Микола Костянтинович Зеров, володіючи пам’яттю тисячоліть, прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві. Але митець мусив трагічно загинути, бо жив у часи, коли такі особистості вважались небезпечними для суспільства.
Його реабілітовано посмертно. Творча спадщина Миколи Зерова повноправно входить у фонд культурних цінностей українського народу, якому він і присвятив усе своє коротке життя.
Хронологічна таблиця життя й творчості м. Зерова
1890 р., 26 квітня – народився в м. Зінькові в родині вчителя.
1898-1900 рр. – навчання в Зінківській 2-класній школі.
1900-1903 рр. – навчання в Охтирській гімназії.
1903-1908 рр. – навчання в Першій Київській гімназії.
1908-1914 рр. – студент історико-філологічного факультету Київського університету. Один із провідних діячів Київської української студентської громади.
1912 р. – початок літературної діяльності в журналі “Світло”.
1914 р. – блискучий захист роботи “Літопис Грабянки”, закінчення університету.
1914 р. – знайомство з майбутньою дружиною Софією Лободою.
1914-1917 рр. – викладач у Златопільській гімназії.
1917-1920 рр. – викладач латини в Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства і Академії Наук.
1919 р. – редактор журналу “Книгар”.
1920 р., 13 лютого – вінчання із Софією Лободою.
1920 р., травень – дійсний член філологічної секції Українського наукового товариства.
1920 р. – вийшла книга “Антологія римської поезії” у його перекладах українською.
1920 р. – вийшла книга “Нова українська поезія”.
1920 р., жовтень – переїзд сім’ї в Баришівку; викладання
Історії у соціально-економічній школі.
1921 р. – вийшла збірка “Сонети і елегії”.
1922-1933 рр. – професор, завідувач кафедри Київського ін
Ституту народної освіти.
1924 р. – вийшли друком лекції з історії літератури “Нове українське письменство” (1798-1870 рр.).
1924 р. – вийшла збірка “Камена”.
1924 р. – опублікована монографія “Нове українське письменство”.
1924 р. – вийшла монографія “Леся Українка”.
1926 р. – побачила світ збірка статей “До джерел”.
1928-1929 рр. – приїзд до Полтави, зустріч з Г. Мафетом, О. Ковінькою.
1929 р. – вийшла збірка статей “Від Куліша до Винниченка”.
1929 р. – свій архів передає до Всенародної бібліотеки України, складає бібліографію своїх творів.
1934 р., вересень – звільнення від викладацької роботи в університеті, позбавлення можливості займатися науковою роботою.
1934 р., листопад – смерть сина.
1934 р., грудень – переїзд до Москви.
1935 р., квітень – арешт.
1936 р., лютий – суд, вирок “терористові” – 10 років таборів.
1936 р., травень – вивезений на Соловки.
1937 р., вересень – останній лист дружині. 1937 р., жовтень – справу переглянуто й винесено вищу міру
Покарання.
1937 р., 3 листопада – розстріляний в урочищі Сандормох (Карелія).
1958 р., березень – реабілітований.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)