Кирило-Мефодієвське братство
Ініціатором цього товариства, з якого починається нова доба в історії української свідомості й громадського руху, був, певне, Костомаров; постало воно р. 1846 і в момент арештів мало близько сотні членів. То було товариство не старих масонських лож, що поринали в туманних абстракціях та містичних формах. Братчики наші зійшли з високого неба на грішну землю і просто взялись думати, як би громадське лихо полагодити, даючи цим високе свідоцтво і своїм громадським ідеалам, і своєму політичному розвиткові. Мета братства була – ширити поміж слов’янами
Кожен народ, як домагалися братчики, мав би жити на підставах народоправства, складаючи окрему республіку („Річ-Посполиту… незмісимо з другими”) і порядкуючи всіма своїми справами самостійно і незалежно від інших: „щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну”. За орган федерального уряду
Далі на прапорі братства стояли: загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привілеїв, а надто „искорененіе рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ”; загальна народна освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. ін. Щодо способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то найбільш відповідними вважали братчики – виховання молоді, розповсюдження серед народу освіти та літератури і взагалі мирну пропаганду своїх ідей „сообразно съ евангельскими правилами любви, кротости и терпєнія”, підкресливши спеціально, що єзуїтське правило: „цєль освящаеть средство – общество признаетъ безбожнымъ”. Гостріше, ніж статут, складені були прокламації, особливо – до „братьевъ великороссиянъ і поляковъ”. І коли статут характеризував загальну політику братчиків з слов’янофільського боку їхньої програми, то прокламації цікаві з іншого погляду – як спроба конкретизації загальних принципів, прикладання їх до місцевого грунту, – значить, з національно-українського боку. Братчики виступають тут просто від імені України, „нищей сестры вашей, которую вы распяли и растерзали”, і закликають великоросів та поляків прокинутись для справи „общаго спасенія”, занехаяти обопільну ворожнечу й ненависть і збудувати спілку слов’янську на основі рівності, братерства й любові.
В другій прокламації братчики звертаються до земляків і, переказавши головні пункти з статуту, кінчають так: „Оце вам, браття Українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу; прочитайте пильно і нехай кожен думає, як цього дійти і як би лучче воно було. Як багато голів, то багато розумів – кажуть. Коли ви об цім станете думати, то в той час, як прийде пора говорити об цім, вам Господь дарує смисл і уразумініє”.
Це був видимий розмир з старим духом традиційної лояльності та байдужості до соціально-політичного ладу; братчики зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму, і такий виклик міг би великий мати вплив на формування
Демократично-федералістичних думок для цілої Росії, якби такій роботі хоч трохи сприяли умови тодішнього життя. Та їх тоді й познаки ще не було і герць, як знаємо, скінчився для неоглядних ідеалістів дуже нещасливо: братство, що саме тільки починало зав’язуватись, розпорошено по світах, братчиків завдано до в’язниць та на заслання – і на тому й стала їхня робота…
Але не зовсім: ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму – отого свідомого демократизму й політичного радикалізму.
Перші поезії Шевченкові належать до кінця 30-х років і в них молодий поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфічних обставин українського життя тих часів. Але і в цих перших спробах недосвідченого пера видно вже руку великого майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)