Карпатські Ромео і Джульєтта (За повістю “Тіні забутих предків”)
Сюжет повісті “Тіні забутих предків” перегукується з трагедією Шекспіра. У них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії “Ромео і Джульєтта”, в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного,- Iван і Марічка.
Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шек-спіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах – смерть героїв – різна. Якщо в Шекспіра трагедія
Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. У “Тінях забутих предків” лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.
У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не тільки у віруваннях гуцулів, а й в умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім
Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями, як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. I вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з’являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульске життя. “Я вже щезника бачив”,- похваляється Iванко. До речі, в цій же сцені Коцюбинський показує себе і майстром сюжету.
Перша зустріч Iвана і Марічки починається з конфлікту – бійки. Така несподівана колізія безперечно свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.
Діти природи, Iван і Марічка в своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. I їхня фізична близькість виглядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: “…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця”.
Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій – це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому “первісному” житті гуцулів. I, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. “За поясом, на голім тілі” Марічка носить часник, щоб не завагітніти. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Iван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.
Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Iвана за Марічкою, яка загинула. Дружина його Палагна не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Iвана і спливає “на поверхню” дивними образами.
Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: “…Несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти зліта до нього давно забутий голос:
I згадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину…
Тоді він кидав роботу і десь пропадав”. I в святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: “I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…” Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Iванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. I серце його сповнюється радістю на фоні суворої природи, яка віщує недобрий кінець: “Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків”.
Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Iвана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення – зустріч із чугайстром.
Рятуючи Марічку від чугайстра, Iван пускається з ним у танок. Чугайстер втомлюється, хоче спинитись, та Iван не дає йому перепочинку, щоб Марічка встигла втекти. I от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Iван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, в якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні сили самого Iвана, і його кохання до Марічки. I чугайстер не втримався і знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марічки – голос, який він чує все життя, на який іде, шукаючи кохану, а знайти не може: “Iва-а! – стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки”.
Від самого початку кохання Iвана та Марічки було трагічним. I не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. “Не набутися ним”,- сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює всій життєвій дорозі. I коли гине Марічка, Iван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. “Поклик кохання і муки” породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що й Iван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.
Отже, на відміну від Шекспіра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах увесь віковий досвід аж до вірувань далеких предків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)