Кара до злочину? – СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

Кара до злочину?

Що ж тоді для Достоєвського є карою? На думку письменника, офіційне юридичне покарання, таке, як воно здійснюється в суспільстві, не повністю адекватне вчиненому злочину. Саме по собі, без глибокого каяття злочинця, воно спроможне іноді викликати почуття ще більшої його озлобленості. Тому й виникає, на перший погляд, парадоксальна ситуація – Родіона нібито й покарано, а він сам із цього тільки тішиться: “І хоч би доля дарувала йому каяття – пекуче

каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому І Муки й сльози – адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив”. У цій фразі ключ до розуміння авторської позиції – злочинець сне каявся в тому, що вчинив”, і це жахливо. Де тоді гарантія, що, відбувши каторгу, він знову не вчинить злочин (у реальному житті часто так і трапляється, а злочинців, які переступають закон неодноразово, називають рецидивістами)?

Однак письменник вирішує проблему злочину й кари, сказати б, екзистенційно, без прив’язування до конкретного часу

й місця, а як питання філософське. Чим же покарати злодія, якщо злочин уже вчинено, – питання поки що відкрите. Іншими словами, злочин уже відбувся, проте покарання за нього ще немає: “Тепер, уже в тюрмі, на волі (тут і далі розрядка Достоєвського. – Авт.), він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше”.

Отже, знову парадокс – Раскольникова ув’язнено, однак автор пише, що він опинився “на волі”, а тому відбулося начебто не покарання, а “заохочення”, принаймні у злочинця полегшало на душі. “Та чим же, чим, – думав він, – моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться і стикаються одна з одною на світі, відколи цей світ стоїть? – заявляє Родіон сам собі. – Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? Тим, що він – злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин вчинив, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову… і годі!” Єдине, чим дорікає собі вбивця, “совість якого спокійна”, це не сам факт убивства, а те, що він не витримав докорів свого сумління. “Але ті люди, – розмірковує він про “видатних” людей, “які право мають”, на кшталт Наполеона, – перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок”. І знову поразка офіційного законодавства: Родіон боявся не злочину і не кари, не шкода йому було й убитих людей, а допікало йому те, що він “не переніс” убивства, а тому, за його ж власного теорією, він сам належить до “тремтячих створінь”, а він же хотів “право мати”, бути “особливим”! “От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно”. То де ж тут кара? Поки що роман мав би називатися не “Злочин і кара”, а “Злочин без кари”…

Натомість справжнім покаранням для героя Ф. Достоєвського стає не вирок суду, а тяжкі докори сумління, відчуття постійних моральних тортур від усвідомлення усієї огидності скоєного. Саме про це йдеться в розмові між Порфирієм Петровичем і Раскольниковим про його теорію. Коли слідчий запитує, як злочинець перенесе не сам злочин, а докори свого сумління, Родіон відверто заявляє: “У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, – це і кара йому, – окрім каторги”. Тому й напрошується висновок, що в романі є не один, а як мінімум два злочини: це не лише вбивство лихварки Альони та її сестри Лизавети, а й злочинна думка про те, що можна вбити людину, та ще й “по совісті”. Тому вісім років каторги можуть розглядатися як кара лише за конкретний факт убивства, але не за розробку злочинної нелюдської теорії. А ось покаранням за злочинні думки може стати лише щире покаяння в тому, що вони виникли, це має бути своєрідне духовне очищення.

За злочином Іде кара. Проте сказати “іде” – це ще нічого не сказати, адже це слово аж ніяк не відтворює того нерозривного зв’язку, яким автор пов’язав дві сторони свого задуму. Кара починається раніше, аніж учинено злочин. Вона народилася разом із ним, зрослася з ним у зародку, постійно супроводжує його від першої думки про нього, від першого уявлення. Муки, що їх терпить Раскольников наприкінці, коли злочин уже скоєно, до такої міри перевершують його слабку силу, що ми дивуємося, як він їх витримав. У порівнянні з цими муками будь-яка страта тьмяніє. Це в сто разів гірше за страту – це тортури, і найстрашніші з-поміж усіх тортур – тортури моральні.

М. Ахшарумов.

Журнал “Всемирный 7руд”, 1867, № З

До того ж, чи не найстрашніше покарання для злочинця в тому, що він стає самотнім навіть у натовпі, утрачає можливість спілкування з іншими людьми. Учинивши вбивство, що нібито було виправдане його ж “теорією”, Раскольников почуває себе ізольованим, неначе “ножицями відрізаним” від своїх матері й сестри, не може спілкуватися з ними. Чому? Тому що сам він усвідомлює себе злочинцем, людиною, яка більше не має права на нормальне життя. Проте це породжує ще один злочин: Раскольников фактично вбиває свою матір. Звідси логічний висновок: злочин ніколи не відбувається лише одноразово, він завжди тягне за собою нові злочини, як один камінь породжує цілу лавину, – такою є ще одна думка автора.

За Достоєвським, людина очищується лише тоді, коли шукає й знаходить Бога й осягає, що таке моральний ідеал. Це можливо лише у випадку, коли злочинець знаходить у собі сили для спілкування з людьми, які можуть виявити цей моральний ідеал. Для Раскольникова такою людиною стає Соня.

То чи може злочинець повернутися до нормального життя? Може, але за тієї умови, коли пройде через довгі фізичні й моральні страждання, якщо зможе відмовитися від тих “теорій”, які сам для себе створив.

Тому в кінці твору письменник дає герою надію на духовне відродження. Соня, відчувши готовність Родіона до духовного переродження, “була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки строків! На початку свого щастя, іноді, вони обоє ладні були дивитись на ці січ років, як на січ днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом…

Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім не відомою дійсністю”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кара до злочину? – СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links