КАМОЕНС, Луїш Ваз ді
(1524 – 1580)
КАМОЕНС, Луїш Ваз ді (Camoes, Luis Vaz de – грудень 1524 або січень 1525, Лісабон – 10.06. 1580, там само) – португальський поет.
Другу половину XVI ст. у Португалії цілком слушно називають епохою Камоенса. Усе, що визрівало та формувалося у попередні десятиліття, відобразилось у його мистецтві. Опанувавши традиційний вірш-дедонділью, він перевершив у майстерності й адептів італійської поетики. Камоенс засвоїв уроки гуманістів, але за філософською широтою та витонченістю класичних ремінісценцій у його поезії повсякчас відчутний досвід
Про життя Камоенса збереглося дуже мало достовірних фактів. Навіть дату його народження можна встановити приблизно, беручи до уваги армійський
У 1553 p. Камоенс добровільно подався в Індію. Поширена версія про те, що причиною вигнання Камоенса було кохання до якоїсь вельможної дами, можливо, навіть інфанти, не має документального підтвердження. У Гоа та в Макао К. зазнав чимало пригод: знову побував у в’язниці через борги, потрапив у корабельну аварію і врятувався плавом, тримаючи, як стверджує легенда, в одній руці рукопис поеми, над якою він тоді працював. У 1567 p. Камоенс перебрався у Мозамбік, а в 1569 р. повернувся у Лісабон. Дорогою його пограбували: він позбувся рукопису поетичної збірки, яку назвав “Лузітанський Парнас”. Дивом уцілів рукопис поеми “Лузіади”. У 1572 р. поема вийшла друком. Камоенс відразу став знаменитим, його вірші і навіть приватні листи поширювались у списках, але все ж за життя йому вдалося опублікувати лише три вірші. Матеріальне становище Камоенса залишалося важким. Йому призначили мізерну, до того ж вельми нерегулярно виплачувану пенсію. Як свідчать сучасники, Камоенс помер у злиднях і був похований на пожертви.
Лірика Камоенса була зібрана по списках і вперше опублікована у 1595 р. письменником Ф. Р. Лобо Соропітою. У наступних виданнях (1598, 1916 і т. д.) ряд поезій додали, а авторство багатьох інших, навпаки, піддали сумніву. Текстологія поезії Камоенса до сьогодні ставить чимало невирішених проблем.
У “Зібрання творів” Камоенса входять також чотири листи і три комедії: “Амфітріон” (“Auto dos Amphitrioes”, опубл. 1587; переробка однойменної комедії Плавта), одноактна комедія “Король Селевк” (“D’El-rei Seleuco”, опубл. 1645) і п’ятиактна комедія “Філодемо” (“Filodemo”, опубл. 1587). Ця остання комедія (є факти про те, що п’єса була представлена при дворі віце-короля в Індії) тісно пов’язана з лірикою поета. Фабула п’єси складається із пригод розлучених у дитинстві близнюків Філодемо та Флорімени. Філодемо стає слугою у домі багатого дворянина і закохується у його дочку Діонізу. Брат Діонізи залицяється до пастушки Флорімени. У написаній навперемінно віршем і прозою комедії співіснують два плани: сентиментально-психологічний, де прослідковуються перипетії любовного почуття, і більш реальний, пов’язаний із діями лукавої служниці Соліни. У кінці, завдяки збігу обставин і спритності Соліни, все роз’яснюється, брат і сестра впізнають одне одного, і дві закохані пари поєднуються. “Філодемо” Камоенса була значним кроком від фарсів Ж. Вісенте до високої комедії Відродження.
Камоенс – лірик культивував практично всі відомі у його час розміри та форми. Багато віршів написані традиційним, відомим із середньовічних кансьонейро розміром – редондільєю (восьмискладник), найчастіше у формі глоси (вольтас) на чуже посилання (мотто). Деякі із цих ліричних композицій (особливо варіація на посилання “Печаль моя, коли тебе побачу?”) своєю простотою та наспівністю свідчать про вплив народної пісні. В інших редондільях поет демонструє мистецтво поетичної софістики, гру традиційними образами, несподіване поєднання чи переосмислення звичних для середньовічної поезії тропів (напр., у двох глосах на тему “Дівчина з зеленими очима”).
Значно насиченіші у філософському та поетичному планах вірші Камоенса у “новій манері”, яку португальці запозичили в італійській поезії. Камоенс писав сонети, елегії, еклоги, оди та пісні. В усіх жанрах, а особливо в жанрі сонета, Камоенс був майстром, досягаючи дивовижної музичності та карбованої афористичності багатьох рядків.
В основі любовної лірики Камоенса – неоплатонічна концепція кохання. Кохана – “чудова”, “шляхетна”, “сяйлива” дама, Сеньйора, погляд якої народжує в душі поета непереборне прагнення до Краси та Блага. Кохання – це болісне, завжди пов’язане з тугою та стражданням духовне сходження до ідеалу. У сонеті “Хто любить, розчиняється в любові” викладена своєрідна пропедевтика неоплатонічного кохання: силою уяви закоханий перевтілюється у кохану, духовно зливається з нею. І “якщо моя душа злилась з її душею, чого хотіти і бажати тілу?” Різноманітні, передані із психологічною достовірністю стани закоханого в конкретних життєвих ситуаціях (побачення, сподівання побачення, розлука, байдужість коханої і т. п.) постають одночасно і як образи суто духовні, як досягнення і падіння душі на її шляху до досконалості:
З погордою ви дивитеся знов
На мене, та душа моя палає,
Від того зору пробудилась кров!
О, дивне щастя, мріяння безкрає;
Коли зневага ваша повертає
Мені життя, то що дала б любов?
(“Сеньйоро, ваші очі…”, тут і далі пер. Д. Павличка)
У багатьох віршах Камоенса проглядаються непевні обриси особистого життя: довга вимушена розлука з коханою, ув’язнення, смерть коханої жінки, ймовірно, під час корабельної аварії. Цикл сонетів, присвячених Дінамені, котра загинула у морі, різко виділяється простотою, щирим хвилюванням, очевидною сповідальністю. Характерним є вже навіть звертання до героїні циклу: поет називає її не Дамою чи Сеньйорою, а значно інтимніше, простіше: “подруга”, “моя німфа” тощо. Проте щирість і природність у ліриці Камоенса не обов’язково пов’язані з якимись конкретними ситуаціями: навіть у найбільш метафізично-абстрагованих віршах почасти несподівано проступає внутрішня реальність – реальність почуття, реальність духовного досвіду, що дає підстави літературознавцям стверджувати, що Камоенс був попередником романтизму в поезії.
У філософській ліриці Камоенса зазвичай підкреслюють трагічну домінанту – теми незлагоди людини та світу, свавілля випадку, всеруйнівної сили часу, страшного хаосу. Часто навіть відносять лірику Камоенса за межі мистецтва Відродження, вбачаючи в ній один із перших проявів бароко. Попри це, Камоенсу, як і іншим митцям пізнього Відродження, властиве глибоке і неминуче трагедійне світосприйняття. Роздуми Камоенса про світ, керований деспотичною Фортуною, про хистку людську долю, про невідповідність світу і суспільства ідеальним уявленням і пориванням людини – це відбиття загальних ідей Ренесансу у призмі особистої драматичної долі поета і трагічної національної ситуації. Скорбота Камоенса у багатьох сонетах сягає таких висот трагізму, які можна порівняти з трагізмом знаменитої епітафії Мікеланджело чи монологів Гамлета:
В цих роздумах, що стомлюють мене,
Я перейду своє життя трудне,
Таке даремне і таке жорстоке.
(“Коли розходиться…”)
Епічна поема Камоенса “Лузіади” (“Os Lusiadas”, закінч, до 1569 р.; опубл. у 1572 p.) – один із найзначніших, новаторських творів Відродження. Новаторська самобутність поеми грунтується на глибоких зв’язках із традицією та всією сучасною поетові культурою. “Лузіади” – справжня епопея. Навіть наслідування у побудові сюжету (рада богів, заступництво чи невдоволення богів як рушій фабули, різноманітні міфологічні образи та мотиви) органічно поєднується з викладом історичних подій, із розлогими описами природного світу й етнографічних пам’яток далеких країв. Сам автор відверто відводить міфології суто композиційну роль: поява богів у поемі – це лише привід для “дзвінких рядків”. І дійсно, Бахус, велетень Адамастор, океаніська німфа Феміда мовби дають поетові можливість вивищитися над реальністю, над сьогоденням – до пророцтва.
Зміст поеми – історія португальського народу. Проте цю історію автор не розповідає послідовно, епізод за епізодом. Історія “вмонтована” (як і географія, астрономія, медицина, етнографія) у сюжет, а сюжетом є перипетії походу Васко да Гами в Індію. Про деякі події португальської історії Васко да Гама повідомляє дружньо налаштованому до португальців королю Мелінди, про інші розповідає брат адмірала, Пауло да Гама, королю Калекуту, котрий розпитує про фігури й емблеми, зображені на португальських знаменах. Таким чином, починаючи розповідь про лузіадів, тобто португальців (нащадків міфічного Луза, засновника Португалії), поет відразу виокремлює найголовніше – відкриття нового морського шляху. Навколо цього сфокусовано все – воєнні епізоди, легенди про трагічну загибель і посмертну коронацію прекрасної Інес де Кастро, коханої наслідника престолу, а згодом короля дона Педро, зведення спостережень учених і мандрівників. “Ходіння за моря” постає центральною героїчною подією, крізь яку проглядається весь зміст епопеї. І в останньому розділі поеми, у сцені феєричного свята на “острові кохання”, океанська німфа пророкує про нові плавання та відкриття, про нові землі (мається на увазі Бразилія).
У “Лузіадах” Камоенс збирає та зіставляє багато провідних ідей свого часу. Історія Португалії змальована як багатовіковий хрестовий похід, як утвердження хреста спочатку на півострові у боротьбі з маврами, а потім і в далеких краях. У сцені відплиття експедиції Гами, у промові “поважливого дідуся” із Рестело, детально викладена точка зору консерваторів, прихильників патріархального устрою:
Чого повсюди ворогів шукати?
Я бачу – тане морок далини…
О Португаліє, нещасна мати,
Слабієш, кидають тебе сини!
А ті, що мали б честь твою тримати,
Тебе ж і кривдять, звуть тебе вони
Владаркою, – хто б їх німіти змусив! –
Арабів, ефіопів та індусів!
Будь проклятий той перший, що давно
Благенький парус розпустив на човні!
Він гідний мук пекельних заодно
З усяким, хто чинив діла гріховні!
Нехай по ньому згине й імено
В його могилі, чорній та безмовній,
І наші музи, поки сонця світ,
Його в піснях не виведуть на світ!
(Пер. М. Литвинця)
Камоенс не заперечує відкрито жодної з відображених точок зору. Він дивиться на них епічно, мовби розуміючи часткову слушність кожної. “Дідусь” із Рестело порівнює подорож Гами з відступництвом Адама та честолюбними пориваннями Ікара. Так із біблійної та античної паралелей розпочинається тема самовизнання людини та її суперництва з богами. Ця основна ренесансна тема і стає головною у поемі. її можна прослідкувати в усьому. У постійному багаторазовому підкресленні того, що португальці пливуть по невідомих морях, що вони першими вирвали “секрети природи”. У жорстоко правдивому зображенні цинги, злигоднів на морі, голоду, зради лоцманів, ворожості остров’ян. У постаті фантастичного велетня Адамастора, який погрожує морякам у найнебезпечнішому місці їхнього шляху, біля мису Бур, і якого вони згодом осоромлять: німфа Фетіда віддає свою любов, а з нею – і панування над морями, людині Васко да Гамі, а не велетню Адамастору. І нарешті, у промові Бахуса, зверненій до богів, яка звучить як гімн відважному духові людини.
Через те і вдалася Камоенсу епізація історії його народу, що він зумів виокремити те героїчне, яке дійсно було поступом у розвитку людства, зміг усіма засобами свого мистецтва опоетизувати те, що було неперехідним, оскільки належало всьому людству, – розширення людських знань, людської могутності.
В Україні окремі сонети Камоенса переклав Д. Павличко, а М. Литвинець уперше у світі здійснив повний переклад поеми “Лузіади”.
За І. Тертерян
(1 votes, average: 5.00 out of 5)