КАЛІДАСА

(бл. V ст. н. е)

КАЛІДАСА (бл. V ст. н. е) – індійський поет і драматург.

Достовірних фактів про життя К. майже не збереглося. Час його життя визначають по-різному: від І ст. до н. е. до IX ст. н. е. Проте найімовірніше, що він жив у період панування династії Гуптів, розквіт якого припадає на кінець IV – першу пол. V ст. У легендах про життя Калідаса йдеться про те, що він народився у бідній сім’ї й за походженням був чабаном, одружився з дочкою царя (за іншою версією – брахмана) і став поетом і мудрецем завдяки богині Калі (Парваті). Калідаса був

придворним поетом. Жив він, як гадають сучасні дослідники, у м. Уджайні на заході нинішнього штату Мадх’я-Прадеш.

Калідаса приписують понад 30 творів. Однак європейські індологи довели, що йому належать лише кілька з них: дві епічні поеми – “Родовід Рагху” (“Рагхуванша”) і “Народження Кумари” (“Кумарасамбхава”), дві ліричні поеми – “Хмара-вістун” і “Порироку”(“Рітусанхара”), три драми – “Упізнана Шакунтала” (“Абхіджняна-Шакунтала”), “Мужністю здобута Урваші” (“Вікрамурваші”), “Малавіка й Агнімітра (“Малавікагнімітра”).

Поеми

та драми Калідаса мають міфологічну основу, їхні сюжети пов’язані зі знаменитими творами давньоіндійського епосу: “Махабхарата”, “Рамаяна”, “Пурани”.

Серед поем Калідаса найкращою вважається “Хмара-вістун”, сюжет якої пов’язаний із “Рамаяною”. Напівбог Якша був вигнаний за свою провину з царства володаря Кувери у гори Рамагірі. На батьківщині Якші, у міфічному місті Алака, залишилася його кохана. Туди, на південь, пливе хмара, що несе їй звістку від коханого. Якша розповідає про горе та смуток жінки, яка чекає на його повернення, і просить хмару втішити і підбадьорити її. “Хмара-вістун” містить ряд пейзажних замальовок та побутових сцен із життя мирних поселян і міщан, чільне місце у ній посідає опис шляху, який має пройти хмара-вістун. Поема Калідаса поклала початок новому в індійській літературі жанру послання, в якому зізнання у почуттях пов’язується з конкретним описом історичного місця дії (“Вітер-вістун” Дхої, “Послання лебедя” Госвамні, “Голуб-вістун” Удая тощо). Змалювання всепереможної сили кохання є центральною темою і наступної поеми Калідаса – “Пори року”.

Поеми “Народження Кумари” та “Родовід Рагху” – твори значно більшої епічної форми, т. зв. “махакав’я”. “Народження Кумари” є значною мірою наслідуванням “Рамаяни”. Про це свідчать масштабність, описи природи, епізод “Плач Раті”. Сам сюжет поеми Калідаса запозичив з давньоіндійських історико-епічних поем “Пурани” (VI-V ст. до н. е.). У центрі твору – історія кохання Парваті (дочки бога Гімалая) до бога Шіви. Бог кохання Кама марно намагається викликати в суворого Шіви любовне почуття. Розгніваний Шіва полум’ям свого третього ока спопеляє Каму. Дружина Ками – Раті оплакує свого чоловіка. Кохання Шіви домагається сама Парваті і, врешті-решт, схиляє Шіву до шлюбу. Завершується поема описом радощів закоханих. Від їхнього шлюбу повинен народитися Кумара, бог війни, відомий також як Сканда та Картікей. Вважають, що поема Калідаса залишилася незакінченою і була доповнена пізніше.

Поема “Родовід Рагху” грунтується на міфі про “сонячну династію” Рагху; за сюжетом вона є близькою до “Вішну-пурани”. Поема складається з 19 пісень. У перших дев’яти оспівуються діяння чотирьох великих царів: Діліпи, Рагху, Аджі та Дашаратхі. У піснях 10-15 індійський поет зображує життя та подвиги Рами. Рама є одним із втілень бога Вішну. Богонароджений син царя Дашаратхи, Вішна здійснює ряд дивовижних подвигів: вбиває фурію Тадаку та демона Субаху, перемагає велетня Джамадагінду тощо. Залишивши на землі нащадків, Рама повертається на небо разом із своїми братами Бхаратою, Лакшманом і Шатругхну. У піснях 16-18 йдеться про сина Рами Куше та наступні покоління династії. Остання пісня 19 присвячена царю Агніварні, котрий усунувся від державних справ і віддався розвагам і любовним утіхам.

Драматургія Калідаса поєднує власне драматичний текст із танком, піснею та музикою. Поезія у ній чергується з прозою, ліричні вставки поєднуються з описовими. Якщо боги, царі, придворні розмовляють санскритом, представники нижчих каст населення та жінки – пракритами, іншими літературними давньоіндійськими мовами.

Шедевром Калідаса є драма “Шакунтала”, написана у жанрі натаки (“висока” драма). Сюжет п’єси складає кохання й одруження царя Душ’янти і простої дівчини Шакунтали, дочки німфи Менаки і мудреця Вішвамітри. Історія Душ’янти і Шакунтали була відома ще з “Махабхарати”, проте Калідаса значно переробив, ускладнив і перетлумачив її сюжет. Він більше уваги приділяє зображенню психології своїх персонажів, які, на відміну від своїх епічних попередників, не проказують повчальних монологів, а виражають свої емоції. Закохана Шакунтала, заглиблена у свої мрії, не помічає наближення святого анахорета Дурвасаси і тим викликає на себе його гнів. Дурвасаса накладає на неї проклін: цар Душ’янта забуде її і згадає тільки тоді, коли побачить на ній перстень, подарований ним. Цей проклін, про який Шакунтала не здогадується, складає драматичну зав’язку п’єси. Цар відштовхує від себе свою кохану, і тільки після ряду перипетій і зворушливих сцен, йому потрапляє на очі його перстень, він згадує минуле і, зустрівши в небі Індри Шакунталу, яка встигла тим часом народити сина, поєднується з нею навіки.

Кохання, змальоване також і у двох інших драмах Калідаса “Малавіка й Агнімітра”, є “легкою” комедією інтриги про кохання царя Агнімітри та Малавіки, служниці його дружини, королеви Дхарини. Ревнива королева ховає свою красуню-служницю від очей чоловіка, котрий, однак, попри різні хитрощі та інтриги Дхарини, а також іншої королеви – Іравати, знаходить можливість зізнатися їй у своєму почутті та почути про взаємне почуття до нього. Наприкінці п’єси з’ясовується шляхетне походження Малавіки, головна перешкода до поєднання закоханих усувається, і все закінчується щасливо. Драма Калідаса “Мужністю здобута Урваші” грунтується на ведичній легенді про кохання царя Пурараваса до небесної діви Урваші.

У своїх поетичних і драматичних творах Калідаса дотримувався канонів і норм індійських теоретичних трактатів. Згідно із законами індійської естетики, він підпорядковував композицію драматичного твору певному почуттю персонажа (коханню, страху, гніву) і вибудовував свої п’єси не лише на єдності дії, а й на єдності почуття. Широко застосовував Калідаса і відомий прийом дхвані – невисловленого сенсу, натяку; дослівно: “відлуння”, “відзвуку”. Калідаса зумів наповнити традиційні міфологічні сюжети живим змістом. Його п’єси та поеми оспівують високе кохання та героїзм, відкривають радісний світ гармонії та розуму, стверджують цінність людської особистості.

Європейські читачі познайомились із творчою спадщиною Калідаса лише наприкінці XVIII ст. 1789 р. англієць В. Джоне здійснив перший переклад європейською мовою драми “Шакунтала”, невдовзі цю драму переклали іншими мовами: німецькою (1791), голландською (1792), російською (М. Карамзін переклав уривки з п’єси у 1792 p., Софія Ейгес – усю “Шакунталу” 1868 p.; найкращий російський переклад драми належить К. Бальмонту), французькою (1813), італійською (1815). Це знайомство європейців нового часу з класичною літературою Індії дало імпульс розвитку орієнталістського напряму в літературах Європи.

На початку XX ст. в Україні творчість Калідаса починають досліджувати професори Київського університету Кнауер і В. Ф. Міллер (йому належить також переклад прологу та першої дії “Урваші”, 1897) та їхні учні А. Баранніков, М. Калинович, Б. Ларін; харківські науковці Д. Овсянников-Куликовський, П. Ріттер. 1928 р. Гнат Хоткевич здійснив перший повний переклад “Шакунтали” українською мовою. Того ж року П. Ріттер видав у Харкові переклад поеми “Хмара-вістун”.

Є. Васильев