К. РАНСМАЙР. “ОСТАННІЙ СВІТ”. ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА СИТУАЦІЯ ЗНИКНЕННЯ КНИГИ ТА ЇЇ АВТОРА. ХУДОЖНІЙ ЧАС І ПРОСТІР, СИМВОЛІКА ОБРАЗІВ
ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ
К. РАНСМАЙР. “ОСТАННІЙ СВІТ”. ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА СИТУАЦІЯ ЗНИКНЕННЯ КНИГИ ТА ЇЇ АВТОРА. ХУДОЖНІЙ ЧАС І ПРОСТІР, СИМВОЛІКА ОБРАЗІВ
План
– Оригінальний задум і міфологізація дійсності в романі.
– “Останній світ” як результат тоталітарного правління. Жертви тоталітаризму: Овідій Назон і Піфагор.
– Місто Томи – царство оживлених художніх образів.
– Символіка образу та художня роль Котта.
– Метаморфози як утеча від абсурду буття.
Завдання для підготовчого періоду
–
– Поміркуйте над теорією “метемпсихози” (перевтілення і вічне існування душі), засновником якої був Піфагор. К. Рансмайр стверджував чи заперечував у своєму творі цю теорію?
Література
– Бігун Б. “Останній світ” К. Рансмайра: звільнення від тексту чи непозбутність тексту? // Зарубіжна література. – 2000. – № 29-32. – С. 24-33.
– Затонский Д. В. Модернизм и постмодернизм. – X., 2000. – С. 144-149.
– Ненько І. Я. Відображаючи життя як хаос… (Про зумовленість
– Рансмайр К. Останній світ. – К.: Основи, 1994.
– Стамат Т. В. Метаморфози як вихід з хаосу буття. Спроба інтерпретації роману Крі – стофа Рансмайра “Останній світ” // Всесвітня література та культура. – 2003. – № 12. – С. 17.
– Стамат Т. Постмодернізм у школі // Зарубіжна література. – 2004. – № 16. – С.16-20.
– Цибенко Я. Крістоф Рансмайр і його роман “Останній світ” // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – № 5-6. – С. 105.
Інструктивно-методичні матеріали
“Останній світ”, побудований на грі авторської фантазії, – це подорож у сон, що перейшов у марення, за якими постала світоглядна позиція автора, яка стосувалася найважливіших і найактуальніших проблем земного буття: історичного процесу і місця людини в ньому, сучасного і майбутнього життя людства.
Символічною стала назва твору. “Останній світ” австрійського письменника – це не лише крах цивілізації, а й по-філософському осмислений мотив апокаліпсису, приреченості. Самою назвою твору автор передав одну з головних ідей: в поліфонії тисячоліть найвиразнішим став мотив безвиході, апокаліпсису.
Події, змальовані в “Останньому світі”, відбувалися і в античності, і в сьогоденні. Сплав минулого, сучасного й майбутнього в єдине ціле набув позачасових рис. “Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися”. Руйнування реальної хронології зумовило і деформацію простору, в якому розгорнулася дія твору. Рим у Рансмайра – це своєрідна суміш античного та сучасного міста – “центр світу”, стосовно якого місто Томи – сукупність хаосу, злиднів, нестабільності й непевності; це – “кінець світу”.
У романі “Останній світ” автор розповів про подорож римлянина Максима Мессаліні Котти на околицю Римської імперії, в чорноморське місто Томи (сучасна румунська Константа), куди був засланий імператором Октавіаном Августом поет Публій Овідій Назон. Тут закінчилося земне життя Овідія (і романного, і реального), але ніхто навіть не знав, де могила опального поета. Місто Томи, за Рансмайром, – модель останнього світу. Це край світу, крах людських сподівань, бажань, надій… Тут відійшли в небуття всі інші персонажі твору – мешканці Томів. Саме тому і назва – “Останній світ”. Підзаголовок твору “Роман з Овідієвим репертуаром” засвідчив, що час дії тісно пов’язаний з античністю, з її історією і міфологією, а матеріал, на якому автор вибудував свій оригінальний задум, – грандіозна поема Овідія “Метаморфози”.
Поштовхом до подорожі героя стала недостовірна звістка про те, що Овідій помер. Котта – прихильник творчості знаменитого поета – вирішив знайти в Томах Овідія або ж свідчення про його смерть. Але головне, що його цікавило, це рукопис “Метаморфоз”: відповідно до сюжету роману, Овідій спалив його перед засланням і, за непрямими припущеннями і свідоцтвами, відновив у Томах. У своїх пошуках Котта зіткнувся з дещо цікавішим і захоплюючим – став свідком і учасником своєрідної “матеріалізації” Овідієвих сюжетів і пророцтв у дійсності Томів.
Тема роману – історія зникнення книги та її автора, постмодерна інтерпретація “Метаморфоз” Овідія.
Ідея – заперечення лінійності історичного процесу людства, утвердження рис минулого в сучасності.
Канва подій у творі: Життя Котти в Томах, пошуки ним Овідія і рукопису.
Знайомство з місцевими жителями, що носили імена героїв “Метаморфоз”
Участь римлянина в чужому і незрозумілому йому житті, де він став свідком незрозумілих перетворень і слухачем їхніх “історій”.
Перетворення його самого на одного з персонажів містерії, розіграної в реальності “залізного” міста за сценарієм Овідія.
Мандрівка в гори “Назоновим шляхом”, що символізувала зникнення героя за межі земного буття.
Образи роману поділені на історичні й міфологічні. До перших належали поет Публій Овідій Назон, імператор Октавіан Август та молодий римлянин Котта. Міфологічні постаті, що склали суспільність Томів, запозичені з Овідієвих “Метаморфоз”: Актеон, Алкіона, Прокна, Батт, Діт, Ехо, Ікар, Кипарис, Лікаон, Ліхас, Марсій, Піфагор, Прозерпіна, Прокна, Терей, Ясон та ін. Спектр їхніх фахових занять як для жителів античного міста був доволі широким: тут і різник, і крамарка, і цілитель, і ткаля, і художник, і гробар, і линвар, і винокур, і… кіномеханік. Таким чином, автор змішав міфологічні історії, давньоримські події та реалії XX ст., що створило атмосферу принципового антиісторизму. Межа між історичними і художніми реаліями, у свою чергу, стерта за допомогою анахронізмів, що пройняли увесь роман, адже з перших же сторінок погляд читача наткнувся на розклад автобусів, на продавців лотерейних квитків.
Руйнуванням реальної хронології була зумовлена і дійсність міста Томи. Життя в ньому являло собою повний абсурд, дисгармонію. Люди були зневірені й безпорадні перед лицем абсурду, їх ніщо не тримало на цій землі – ні релігія, ні мистецтво, ні любов, бо вони не вміли любити, вони були самотні. Повністю присвятивши себе матеріальному світові – користі і наживі, вони забули про душу. Жителі Томів не знали справжнього мистецтва, вони давно вже нічого не читали, їхні діти нічому не навчалися.
Ідею паралельної і рівнозначної течії історичного й художнього часів Рансмайр підкреслив наявністю наприкінці книжки своєрідного довідника – “Овідієвого репертуару”, де коротко охарактеризовані персонажі “Останнього світу” та їхні прототипи в давньому світі. У формі енциклопедично стислого викладу австрійський письменник створив “невеликий подвійний ескіз” до кожного персонажа роману, провівши паралель між міфологічними та історичними постатями, процитувавши відповідні місця з Овідієвих “Метаморфоз” чи інших літературних та історичних джерел. Письменник подав інтерпретацію персонажів, пояснив їхнє місце в сюжеті та образній системі, їхню роль у розвитку авторської думки.
Центральною постаттю твору став давньоримський поет Овідій, хоча протягом усього роману він не з’явився жодного разу. Його німа присутність відчувалася щомиті. Публій Овідій Назон обернувся на спогад. Основна увага письменника сконцентрована на протистоянні поета абсолютистському режиму. Самого Октавіана Августа – “імператора і героя світу” змальовано лаконічно й однозначно: це типовий деспот, що втішався усвідомленням своєї влади, годинами споглядаючи її уособлення – носорога. Картину дійсності для Августа формував “апарат”. Поет Публій Овідій Назон для імператора – “промовець під восьмим номером”, адже “хто має владу й силу, той книжок не читає”.
Протагоніст роману Котта – це молодий римлянин, “такий, як багато інших”. Він вирушив у подорож на “край світу” ніби “просто від нудьги”. Але мотив, що підштовхнув Котту на такий вчинок, досить егоїстичний – це звичайне шанолюбство. У цьому образі багато сучасного – це і яскраво виражений індивідуалізм та прагматизм, і жадоба вражень та слави.
З’єднувальною ланкою між історичним та міфологічним світами став образ Піфагора. Старогрецький філософ в Овідієвій поемі був виразником впевненості античного поета у тому, що все може змінитися. В “Останньому світі” – це гротескна постать старого, переконаного у реальності попередніх реінкарнацій людської душі. У розпачі та стражданнях поета він упізнав свою власну долю і знайшов гармонію між своїми та Назоновими думками. Саме він намагався увічнити поета, поставивши пам’ятник на честь кожного його слова.
Завершальна сцена роману – початок апокаліпсису. Змінився клімат, усе стало підвладним скам’янінню і спустошенню. На руїнах забуяла дика природа. Зник і твір Овідія, література перетворилася на окремі елементи – слова, написані на клаптиках тканини, які перебирав напівбожевільний Котта. Як і Овідій, австрійський письменник використав принцип перетворення не лише як один із мотивів свого твору, а й як основний композиційний та смисловий принцип. Запозичену з І книги “Метаморфоз” історію про чотири віки людства, від золотого до залізного, та всесвітній потоп як кару для людей Рансмайр вклав у вуста Ехо. Те, що було в античного поета зображено прачасом і розпочинало його епічний твір, у сучасного письменника стало фіналом. Під час всесвітньої катастрофи постало увінчане снігом громаддя – Олімп, місце перебування богів. З хаосу народилося нове покоління людей. Котта читав на трахілських каменях долі не тільки колишніх, а й майбутніх мешканців залізного міста. Проте ці нові люди – бездушне покоління “з каменю”. Фінал роману досить песимістичний. Зникло все, єдине, що залишилося, – це творіння. Саме тому сучасний австрійський письменник і вів діалог з античним поетом.
Отже, цивілізація в романі велетенськими кроками простувала до своїх витоків – кам’яного віку, і “ніщо не залишало своєї подоби” на цій Землі.
Манера письма Рансмайра стримана, безстороння. Він зберіг певну дистанцію. Тон розповіді – жорсткий і лірично гнучкий водночас. У способі висловлювання простежувалася тенденція до сюрреалізму (деталі в описах розкішної рослинності зниклого світу, гіпнотичне змалювання процесу вмирання у сцені зі слимаками в Овідієвому саду), подекуди можна натрапити на яскраво експресіоністичну колористику (пурпуровий гірський мох та ін.). На сторінках цього роману автор часто вдавався до натуралістичного змалювання: у найбільш вражаючих і бридких сценах, описах видінь, галюцинацій, жахіть.
Твір Крістофа Рансмайра знайшов широке коло читачів, здобувши визнання в німецькомовних країнах. Протягом короткого часу його було перекладено двадцятьма чотирма мовами світу. Українською мовою надзвичайно вдало передав особливості стилю та багатство мови роману “Останній світ” Д. Логвиненко. Його переклад визнано найкращим перекладом 1993 року в Україні і відзначено премією ім. М. Лукаша.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)