Із-за брами невідомості (огляд творчості М. Вороного)
Історія української літератури має два етапи, які ще на сьогодні не вивчені. Перший період – 1900-1917 pp. Він частково висвітлений ; деяких виданнях О. Олеся, Б. Лепкого, Л. Яновської, В. Винниченка, М. Яцкова, М. Філянського та інших.
Дещо більше вивчений другий період – 1917-1940 pp. з небувалими в історії катаклізмами, жахливими трагедіями, насильницькими смертями сотень майстрів пера: М. Зерова, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного, В. Клима, В. Поліщука, О. Турянського, М. Семенка, Б.-І. Антонича і… Миколи Вороного.
Початок творчості
М. Вороний брав активну участь у національно-визвольній! боротьбі, він привітав Лютневу революцію 1917 року, але Жовтневу революцію не прийняв, не зрозумів її кровопролиття та братовбивства. Емігрувавши за кордон, не вів антинародну пропаганду, ще був учасником емігрантських націоналістичних
Повернувшись на Україну в 1926 році, М. Вороний активної займається літературною діяльністю, входить у контакт з П. Тичиною, М. Рильським та іншими письменниками новітньої літератури. Другий період його поетичної творчості почався з 1924 року, коли широкий читач познайомився із збіркою його віршем “Поезії”.
Які ж основні мотиви лірики М. Вороного? У віршах циклу! “Весняна елегія” (1904) письменник малює картини громової бурі яка “гілля зелене ламає, цвіт обриває”, створює образи-символи страшні хмари – сумні думи, сонце – оновлення землі тощо. Автор схиляється до пейзажної лірики. Так, наприклад, у поезії “Соловейко” він майстерно описує чудовий розквітаючий весняний сад з веселим щебетанням солов’я, у поезії “Хмари” – діброву, травицю, квіти, які жадають сонця.
Поряд з пейзажними картинами у віршах присутні соціальні мотиви: У ріднім краї нам долі немає: Бурі нас нищать, пригноблює тьма… (“Сонце заходить”) Автор вміє передати ліричний настрій поета, розкрити його духовний світ, психологічний стан. Особливо це помітно в полеміці з І. Франком. Якщо для І. Франка життя – це боротьба в ім’я майбутнього людства, то для Вороного життя – це боротьба двох супротивних сил: велетня-гнобителя і генія-визволи-теля. На думку Вороного, має стояти на боці генія, боротися й до боротьби млявих і байдужих. Але тривала боротьба може людину зробити черствою. Душа ж людська бажає “життя брудне, життя нікчемне забути і пізнать неземне”. Отож, головне для поезії – краса:
Мій друг, я люблю красу… Як рідну Україну! Вороний не кликав тікати від реального життя у світ містики, не проповідував безідейності в мистецтві, ніколи не був прихильником “чистого мистецтва”: Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі, Всі наші радощі і жалі, Всі ті боління і надії, У чарівливі гарні мрії – Все, що від тебе в серце впало. Не загубилось, не пропало… Не боїться поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли “буяє творчість духа”. Вже після Жовтневої революції М. Вороний пише вірш “За Україну”, сповнений віри в соціальне та національне визволення. Таку ж тональність має поезія “Коли ти любиш рідний край”. Найвищим акордом стали останні рядки:
За честь і правду все віддай. Коли ти любиш рідний край! Особливо вражають читача вірші поета, в яких він оспівує найвище з людських почуттів – материнську любов. Перед силою материнського почуття схиляється лірик у поезії “Легенда”, в основу якої покладений народний мотив про серце матері, яке з її грудей вирвав її син для коханої:
І серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло… Ой леле! воно прорекло!… Востаннє озвалось до сина в ту мить: “Мій любий! Ти впав… Чи тебе не болить?” Ой леле – тебе не болить?!
У ліриці 20-х років, як і у перших віршах, М. Вороний натхненно оспівав природу. “До моря” – це схиляння перед могутньою морською стихією. її всеосяжністю, розмаїтістю думок і почуттів, які викликає море. Поет свою душу зіставляє з морем Ходить висновку, що їх єднає волелюбність. Море імпонує поетові тим, що воно незглибне, місце необоротне, нікому не підвладне, воно – “само собі вищий закон”. Цей вірш, покладений на музику Я. Степовим, вважається найкращим у творчій спадщині поета.
Своїй дружині, з якою розлучився Микола Вороний присвячує двадцять поезій, що передають розвиток почуття ліричного героя від високого захоплення до повного розчарування й звинувачень коханої у зраді. Ці вірші об’єднані в цикл “За брамою раю” і є неперевершеною перлиною української інтимної лірики.
Микола Вороний – автор сатиричних творів, таких як, “Мерці”, “Молодий патріот”, “Старим патріотам”. Нещадно поет викриває феодалів, фарисеїв, які ненавидять народ. Він вдатний майстер перекладу та віршів для дітей.
Отже, сфера зацікавлень поета була досить широкою, тематика віршів розмаїтою, поетика його віршів – музичною, відповідно Микола Вороний “не марно жив”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)