Іван Олексійович Бунін (1870-1953)
Іван Олексійович Бунін – видатний російський письменник, нагороджений Пушкінськими преміями, почесний академік Російської Академії наук, поет і прозаїк, автор оповідань, повістей, збірок віршів, перекладач. Іван Олексійович Бунін народився 23 жовтня 1870 року в місті Воронежі у старовинній зубожілій родині поміщиків. Походив майбутній письменник з найдавнішого дворянського роду, до якого належали видатний російський поет В. Жуковський, поетеса А. Буніна, дослідник П. Семенов-Тянь-Шанський. Пишаючись історією свого роду, Іван Олексійович,
Дитинство майбутнього письменника минуло в невеличкому ху – І торі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії. Початкову осві – і ту хлопець здобув дома, потім навчався в Єлецькій гімназії, але І через задушливу атмосферу казенщини, що панувала в тогочасних навчальних закладах, повного курсу навчання не пройшов. Поки – і нувши гімназію, майбутній письменник почав наполегливо займа – І тися самоосвітою, він склав
Перебування в селі, серед селян і дрібнопомісних дворян, збагатило Буніна чудовим знанням всього російського життя. Тут же, “у непорушній польовій тиші, улітку серед хлібів, що підступали до самого порогу, а взимку серед заметів”, під впливом природи і фольклорно-літературної стихії (казки, пісні, перекази, Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Толстой, Гомер, Сервантес, Гете) розвивалися пильність ока, та загостреність слуху і нюху, та зосередженість, натхненність і “музикальність” внутрішнього життя, що дозволили йому стати згодом “кращим стилістом сучасності”. “Я із справжнім страхом завжди дивився на всяке благополуччя, яке поглинало людину; а надмірність і звичайна ницість цього благополуччя викликали в мене ненависть”, – згадував пізніше Іван Олексійович.
Вісімнадцятирічним юнаком Бунін почав працювати в редакції газети “Орловський вісник”. Він писав багато статей, оглядів, заміток, кореспонденцій, одержуючи жалюгідний гонорар. Згодом він переїхав до Полтави і спочатку служив статистом губернського земства, потім бібліотекарем земської управи, часто друкувався в різних газетах та журналах.
Початок літературної діяльності Буніна припадає на середину 80-х років минулого століття. З 1887 року його вірші з’являються на сторінках російських газет і журналів, водночас він друкує свої перші оповідання та нариси. В оповіданні “Тетянка” молодий письменник з глибоким співчуттям змалював нестерпно тяжке становище селянства, що потерпало від жорстокого безземелля, неврожаїв і податків, розповів про безрадісне дитинство сільських дітей у дореволюційній Росії. Герой оповідання, зустрівши голодну й задубілу селянську дівчинку, раптом гостро відчуває трагічне становище селян. “Він згадав,- пише Бунін,- сусідні сільця, згадав їх мешканців. Скільки їх, таких сіл, – і скрізь вони знемагають від голоду”.
Бунін багато подорожував по Україні, бував у Києві, Чигирині, Каневі, Лубнах, Миргороді та інших містах, вивчав життя українського народу, його мову, побут, звичаї. Пізніше у своєму чудовому оповіданні “Лірник Родіон” він писав: “Я в ті роки був закоханий в Малоросію, в її села і степи, жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні… Співав він найчастіше меланхолійно, як і годиться синові степів… співав то гордо і строго, то з глибокою ніжністю. З ярмарку на ярмарок, під час мандрівок юрбами на роботи часто супроводжували його бандуристи і лірники, що наводили чоловіків на спогади про колишню волю, про козацькі походи, а жінок на співучі думи про розлуки з синами, з чоловіками, з коханими. Бог благословив мене щастям бачити й чути багатьох цих мандрівників, усе життя яких було мрією і піснею…”
Проблемам народного життя були присвячені оповідання “Вісті з батьківщини”, “На чужій стороні”, “На край світу”. Під час мандрів по Україні Буніну довелося на власні очі побачити таку сумну картину: селяни наддніпрянського села Козачі Броди переселялися на “нові землі”. Ця сповнена драматизму подія лягла в основу оповідання “На край світу”. Переселення селян на нові землі було типовим явищем у дореволюційній Росії. Розорені вкрай неврожаями та непосильними податками, не маючи змоги звести кінці з кінцями, селяни шукали хоча б якогось порятунку і часто цілими селами переїжджали у малозаселені райони Сибіру і Далекого Сходу. Царський уряд кидав напризволяще переселенців, які мали пройти пішки тисячі кілометрів важкої дороги.
Бунін у своєму оповіданні змальовує переселення як велику трагедію знедолених селян. Розповідаючи про те, як мешканці українського села Великий Перевіз покидають рідні оселі і вирушають у далекий і невідомий їм Уссурійський край, сподіваючись знайти кращу долю – “хліба досита” – на далеких землях, автор викликає в читача гаряче співчуття до горя і страждання цих знедолених людей. З усіх цих подорожей по Україні Бунін виніс великий життєвий матеріал, почуття глибокої любові до України та до її народу.
Наприкінці 1895 року Бунін їде до Петербурга. Тут він знайомиться з уже широко відомими на той час письменниками А. П. Че-ховим, В. Г. Короленком, Д. Н. Маміним-Сибіряком, пізніше з О. М. Горьким, бере активну участь у літературному житті.
У 1898 році виходить у світ бунінський переклад “Пісні про Гайавату” американського поета Г. Лонгфелло – твору, сповненого глибокої людяності і поетичної краси. А невдовзі прогресивний журнал “Життя” друкує ліричну поему Буніна “Листопад” і оповідання “Антонівські яблука”, у яких письменник виступає натхненним співцем природи рідного краю. Митець тонко відчуває природу і вміє відтвор ги її, показати читачеві її чарівність, багатство кольорів, запахів, звуків. Недаремно ж О. М. Горький порівнював ці твори з картинами видатного російського художника-пейзажиста І. Левітана. У 1903 році Бунін пише оповідання “Сни” та “Золоте дно”, у яких правдиво зображує настрої селянства напередодні революції 1905 року, визрівання протесту в його середовищі. Проте, коли почалася революція, письменник залишився осторонь.
Бунін любив подорожі і багато подорожував. Він об’їздив майже всю Західну Європу, бував у Туреччині, Греції, Єгипті, Палестині та інших країнах Близького Сходу, відвідав Індію, Цейлон тощо. Його захоплювали історія та культура цих країн. Але не лише історичне минуле, величні пам’ятки античної цивілізації, руїни стародавніх культур вабили письменника. Він уважно придивлявся до життя різних народів, жадібно вивчав їх культуру, побут. І все те багатство спостережень, вражень, переживань, роздумів, що їх виніс Бунін зі своїх численних подорожей, було втілено ним у художніх творах. Письменник умів проникнути в духовний світ людини, хоч би до якої нації вона належала. Так, в оповіданні “Крик” автор із щирим співчуттям розповідає про горе старого турка, у якого султан забрав єдиного сина і погнав його на війну до Аравії. Словами улюбленого поета Сааді Бунін говорив про себе: “Я “прагнув осягнути обличчя світу… мене цікавили питання психологічні, релігійні, історичні”.
Відкидаючи революційне перетворення життя, відкидаючи будь-яке насильство, художник близько до серця брав жорстокі події початку XX століття. Він безмірно страждав у час лиховісних світових війн, тяжко переживав трагедію російського народу, болісно розмірковував про необхідність оновлення світу й людини, прирікаючи себе “на нові шляхи, на нові поневіряння” в пошуках заповітної Атлантиди.
У роки революції і громадянської війни його сповнені розпачу тривоги вилилися в щоденник під назвою “Окаянні дні”, який він писав протягом 1918-1920 років у Москві, а потім в Одесі, рятуючись від переслідувань більшовиків.
З 1920 року для Буніна почалося життя на “інших берегах”, у Франції, де він прожив до кінця днів, у Парижі й у Грассе, недалеко від Ніцци. Опинившись в еміграції, він, наче підсумовуючи свою творчість в Росії, писав: “…Я не брав участі в політиці, не надягав ніяких масок і не викидав ніяких крикливих прапорів…”. Кращі твори Буніна періоду еміграції – автобіографічний роман “Життя Арсеньєва”, “Митина любов”, численні оповідання – пройняті любов’ю до Росії. В них часто бринить глибока й щира туга за втраченою батьківщиною.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)