Повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” – один із найбільш значних творів української класичної літератури. Той, хто її прочитав, ніколи не забуде чудового пейзажу з крутими горами, зеленими терасами, із старим лісом, схожим на зелене море, вкрите хвилями. Не забуде дотепного діалогу молодих Кайдашенків про сільських дівчат, “Батальних сцен” сутичок Мотрі й Кайдашихи. Незвичайність повісті у тому, що в ній поєднуються комічні і драматичні епізоди, як писали критики, звучить “сміх крізь сльози”. Кількість персонажів
у творі обмежена. Можливо, тому кожного з них можна уявити повно та яскраво. Якби мене спитали про Найулюбленішого героя з “Кайдашевої сім’ї”, то я б не відповіла на це питання. Адже любити літературного героя можна лише за якісь прекрасні риси або вчинки. Тут же кожний персонаж проходить сумний і ганебний шлях – від порядності й душевного багатства до бездуховності і жорстокості. Любити їх, на мою думку, нема за що. Можна лише обурюватися й співчувати. Але з-поміж усіх членів Кайдашевої сім’ї найбільше мене вразила молода пара. Лаврін і Мелашка спочатку здавалися зовсім особливими, не схожими
на Карпа і Мотрю, а тим більше – на старших Кайдашів. Скільки ніжності в їхніх стосунках, які вони поетичні, лагідні! Їхні зустрічі свідчили про щирість і красу почуттів, про вміння героїв бути люблячими, турботливими. Навіть після одруження, коли Мелашка перейшла жити до чоловіка, вони так само закохані, сповнені бажання допомогти, підтримати одне одного. Порядність і делікатність Мелашки не дозволили їй уподібнитися до Мотрі. Страждаючи від сварливої Кайдашихи, Мелашка просто тікає до Києва, бо не вміє давати відсіч. Не можна не співчувати Лаврінові, який боляче переживає зникнення коханої. Які романтичні стосунки, вчинки! Але навіть ці романтики не зуміли зберегти своєї душевної краси. Як гірко читати сторінки, де Мелашка – спочатку несміливо, а потім упевненіше – відповідає Мотрі, Карпові. Брутальність, бездушність, упертість – ось що з’являється і в характері Лавріна. Він теж кричить на матір, як раніше Карпо, він не хоче поступити – я жодним метром землі, відром груш. Суперечка братів за старе дерево викликає обурення: невже ніхто з них не може піти назустріч рідній людині! Невже це той ніжний, ласкавий, поетичний Лаврін? Після чергової сварки “дві сім’ї, як дві чорні Хмари, наближайсь одна до другої, сумно й понуро”. У цьому іронічному описі є кричуща невідповідність. Красива, у яскравому одязі Мелашка – з тими ж очима й тонкими бровами, рум’яним лицем. Вона сяяла “як кущ калини, посаджений серед двору”. Але ж ця красуня вийшла з хати, щоб воювати – боронити свого кабанчика. Мотря з Карпом його тримають у своєму хліві, а Лаврін з Мелашкою не віддають родичам їхнього коня. Мелашка не відстає від Мотрі і кричить так само, “на всю губу”. Коли в характері людини Зникають гарні риси, а натомість з’являються негативні – це завжди сумно. Але ще гірше й болючіше, коли деградує людина красива й душевна. Я вважаю, що переродження Мелашки й Лавріна найсильніше викриває несправедливе суспільство, в якому на першому плані – власність, гроші, майно, а чуле серце, щедра, людяна душа стають зайвими. Ось чому образи Мелашки і Лавріна так вразили мене.
