Iван Франко – Заєць і ведмідь
Був собі в одному лісі дужий та лютий Ведмідь. Піде було по лісі й душить та роздирає все, що потрапить: одного зїсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя посланців і звеліли йому сказати:
– Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаєшся? Одного зїси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш? Адже так
Вислухав це Ведмідь та й каже:
– Добре! Але памятайте собі, як мене хоч одного дня обдурите, то я вас усіх пороздираю.
Від того дня почали звірі день у день посилати Ведмедеві одного з-поміж себе на обід. Почали кидати жереб: кому випаде, той мусить іти до Ведмедя і датися йому зїсти.
Одного дня випало йти Зайцеві. Перелякався бідний Заєць, та що було робити? І не заперечував, тільки випросив собі годинку часу, щоб з жінкою й діточками попрощатися.
Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своєму барлозі та ждав, коли звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, й разом з голодом почала злість підступати під серце.
– Що ж це значить! – ревів Ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені за хвилину не прийде від них страва, то клянуся, що завтра чуть світ вирушу до лісу й повидушую все, що в нім є живого, й одного хвоста не лишу!
Та минала хвилина за хвилиною, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.
В такім настрої застав його Заєць.
– Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Що я через тебе, такого комара, повинен цілий день голодувати? – закричав на нього Ведмідь.
Затремтів Заєць, почувши Ведмежий крик і люті Ведмежі слова, та за хвилину отямився і, ставши на задні лапки перед Ведмедем, промовив як міг найчемніше:
– Вельможний пане! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірі не винні. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, вибрали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий обід.
– Ну і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де останні троє?- запитав Ведмідь.
– Трапилася нам дуже погана пригода,- промовив Заєць.- Гадаючи, що в лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли враз із укріпленого камяного замку вискочив величезний Ведмідь та й до нас.
“Стійте!” – кричить. Ми стали.
“Куди йдете?” Ми розповіли по правді.
“Го, го! – крикнув він.- Нічого з того не буде. Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм мясом годували якогось приблуду. Ви мої, і я беру вас собі на обід”.
Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, що дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, та де тобі, й слухати не хоче.
“Я тут пан! – кричить.- І я один маю на вас право, і ніхто мені тут не сміє заперечувати”.
І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний Ведмедю, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні голодував, і що тобі далі робити.
Почувши це оповідання, Ведмідь всю злість обернув на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.
– Це що за якийсь волоцюга непотрібний посмів сюди вдертися? – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, я його розірву на дрібні шматочки!
– Вельможний пане,- мовив Заєць,- це дуже могутній пан, страшний такий…
– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.
– Вельможний пане, але він живе у камяному замку…
– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на вершок найвищої сосни.
Провів Заєць Ведмедя до криниці та й каже:
– Вельможний пане! Велика твоя сила! Дивись, твій ворог, як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз утік і сховався у своєму замку.
– Де він? Де він? – кричав Ведмідь, оглядаючись навколо й не бачачи нічого.
– Іди й заглянь ось сюди! – мовив Заєць і підвів Ведмедя до криниці. Став Ведмідь над цямриною, глянув униз, аж там і справді Ведмідь.
– Бачиш свого ворога,- мовив Заєць,- як виглядає із свого укріплення?
– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив Ведмідь і як ревне на все Ведмеже горло вниз у криницю. А з криниці як відібється його голос, ще удвоє сильніше, мов з величезної труби.
– А так! – скрикнув Ведмідь.- Ти мені ще загрожуєш? Чекай же, я тобі покажу!
Та й з цим словом Ведмідь бабах у криницю та там і втопився.
А Заєць стояв біля цямрини і дивився, поки звірячий ворог зовсім не потоне, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким то способом примудрився він позбутися Ведмедя і визволити їх усіх від тяжкого нещастя. Чи треба вам казати, яка радість запанувала у всьому лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.
(3 votes, average: 4.33 out of 5)