Iван Франко – Борислав смiється XVIII

З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.

Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним сталося? Вiн побiг до полiцiї, – там

вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав, – вiд кiлькох мiсяцiв виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, – знали тiльки те, що виїхав кудись nach Polen. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen мiг виїхати Шеффель. “А шкода, що його нема, – думалось йому, – мiг би був при менi гарний грiш заробити!”

Аж ось перед самим виїздом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росiї вiд одного високого достойника, – мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезину,

i для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент “Спiлцi земного воску”, котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублiв кавцiї i швидко має постачити перший ладунок – 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба не був би так перелякав бiдного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. “А се що такого? – скрикнув вiн. – Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се зробити?” Мов опарений, кидався вiн сюди i туди, не знаючи, що дiяти. Телеграфiчно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота “Спiлка земного воску” i вiдки надiється присипки церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i сам не знав. Тодi Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i з своїм патентом до прокураторiї державної, звiщаючи її о намiренiм на його шкоду ошуканствi. В прокураторiї сказали йому: “Добре, винайдiть ошуканця, а можете бути певнi, що вiн буде укараний”. Ба, винайдiть ошуканця! Коби-то вiн знав його, коби знав, де вiн є! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт до уряду цлового i виєднав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росiї i Румунiї пiдлягали докладнiй ревiзiї, а коли б мiж ними показався церезин, то щоб був притриманий, i яко corpus delicti 1, вiдiсланий до прокураторiї державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи вiд себе обiцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив в дорогу.

Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертiтися коло одного питання: хто се мiг менi зробити? Очевидна рiч, тiльки двi можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель, котрому звiсний був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть, чим бiльше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння на Шеффеля щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi. Несподiваною а сильною пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм вiдїздi nach Polen. I Ван-Гехт постановив собi, скоро приїде до Дрогобича, розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.

Щастя сприяло Ван-Гехтовi. Приїхавши до Дрогобича, вiн не застав Германа дома, але застав тiльки карточку вiд нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його плану. Вiн поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кiнчив уставлювання кiтла. Оглянувши перезиновий вiддiл, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши своє дiло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт запросив його до повозу, на котрiм вiн сам приїхав. Посiдали. Розговорилися по дорозi. Будовничий розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора вибухли якiсь непорядки, о котрих досi нiчого ще певного не знати. “Певно, звичайна хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!” – додав вiн з погордою. Далi перейшла бесiда на другi бориславськi обставини, на стан воскової продукцiї i воскового ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нiчого ще не знає, i Ван-Гехт почав думати, що годi буде вiд нього що-небудь дiзнатися о тiм, чого йому треба. Але будовничий розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.

– Я вам кажу, що цiла та штука недовго потриває, – балакав вiн, – леда день, i все попелом розвiєся, збанкротує. Дрiбнi властивцi держаться якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пiшло з торбами. А й мiж бiльшими властивцями, розумiєся, крiм одного Германа Гольдкремера, нема нi одного солiдного гешефтсмана. Усе швiндель, усе дурисвiти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, i, хотячи замаскуватися, говорить менi, що се має бути паровий млин. Дає менi план, – вже й забув, чиєї то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собi: “Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобi буде млин”. А вiн, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз проговорився, i ще й мене скомпромiтував! Ну, скажiть же, чи можна з такими людьми солiдне дiло мати?

Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:

– То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в нiй такого новомодного?

– Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, – певно, будете знати його систему фабрикацiї?

Ван-Гехт аж зiрвався з сидiння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерiї.

– Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?

– О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.

– А властивець тої фабрики зовеся..?

– Леон Гаммершляг.

Ван-Гехт записав собi iмя в нотатцi.

– А не можете менi сказати, – даруйте, що вам так наприкряюся, – де находиться тота фабрика?

– Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад рiку, через он то Село, звеся Губичi, i, не доїздячи до Борислава, налiво, над рiчкою.

– Дякую вам. Мене дуже iнтересує та нова система фабрикацiї, мушу поїхати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровiї

Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i пiшов до свого дому.

Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а вiдтак казав везти до Германового дому на обiд.

“Нехай i так, – думав вiн сам собi по дорозi, – тепер маю його в руках, не втече менi нiяким способом!”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Iван Франко – Борислав смiється XVIII

Categories: Нові твори

Links